Приємно, коли концептуальність задуму охоплює весь простір, починаючи зі шляху, що веде на подію. Прямуючи на виставку про українських меценатів «До/нації», яка триває в Софії Київській, можна почати знайомство вже в метро — на зеленій гілці курсує тематичний потяг з інформацією про благодійників, які в різні часи підтримували мистецтво, науку, освіту та державницькі проєкти; а у вестибюлі станції «Золоті Ворота» розміщені тематичні постери. Власне виставка для відвідувачів починається з наліпок-стрілок на сходах у Хлібні з фразою: «Ще крок до/нації». Проста гра слів одразу програмує оптику: необхідну залученість кожного для досягнення спільної справи, вагомість навіть малих внесків і далекосяжні націєтворчі наслідки благодійництва.
Йдучи на цю виставку, я пригадала, як у молодшій школі в підручнику з англійської був розділ «Charity», який нам важко було зрозуміти, а вчительці — пояснити. Тоді минуло трохи більше десятка років від розпаду СРСР, і меценатство сприймалося в Україні здебільшого як імпортне, діаспорне явище — як конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, наприклад. Ситуація потроху змінювалась: у старшій школі слово «благодійність» звучало вже на уроках історії України, коли йшлося про добродійства Івана Мазепи та Євгена Чикаленка. До Революції гідності лишалося кілька років.
Читайте також: Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка
А з 2014-го слово «донат» стрімко ввійшло в лексикон чи не кожного українця. Ця та інші форми волонтерства нині охоплюють мережами зв’язків усе громадянське суспільство, яке сформувалось і усвідомило себе саме завдяки спільній справі. Зрештою з’ясувалося, що від благодійників з підручника, які творили українську справу в минулому, варто перекидати місток не до олігархів, що мімікрують під меценатів для відбілення репутації, а до представників громадянського суспільства, котрі інвестують свій час, знання, донорську кров і кожен, навіть найменший донат в оборону, медицину, соціальну сферу чи культуру. Виставка «До/нації» в Софії Київській — саме про це.
У першій залі організатори одразу окреслюють своє ставлення до культури як бази, на якій століттями тримається наш спротив завдяки небайдужим. Це наочно демонструє часолінія, де по один бік позначені імперські утиски й заборони, а по інший — асиметрична ефективна відповідь бездержавної нації. Видання «Енеїди» і «Кобзаря» приватним коштом, відкриття недільних шкіл і першого пам’ятника Шевченкові за гроші Алчевських, фінансування «Київської старовини» і «Ради» з кишені Симиренка й Чикаленка… «Розвиток суспільства — це спільна справа. Завдяки безлічі людей, які вкладали кошти, зусилля, ресурси, ми сьогодні маємо, на що спертися, — і так формуємо власну ідентичність», — зазначено у вступному тексті виставки.
Читайте також: Гуманітаристика у війні за сенси і території
Відвідувачі можуть зазирнути в комірки з різноманітними галузями та точками прикладання зусиль, які обирали меценати минулого, підтримуючи церкву, освіту, мистецтво чи громадський рух. Тут-таки можна дізнатися їхню мотивацію, що привела кожного до меценатства. У когось — це брак розуміння найближчих і незадоволеність власних потреб, що спонукала змінювати чинний лад (як у Алчевської з освітою), в когось — це навпаки достаток і задоволеність базових потреб, що дає змогу подбати про щось більше (як у Бродського), ще в когось — любов до малої і великої батьківщини (як у Харитоненка).
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Виставка дає відповіді на очікувані, ба навіть меркантильні питання, що можуть виникнути у відвідувачів, наприклад: а звідки в цих людей гроші на благодійність? У відповіді закладено переоцінку постатей «панів», котрі довгий час не мали в нас належного пошанування. Тепер це не «визискувачі», а люди, які «завдяки розумному розпорядженню коштами лише примножували статки», як сказано про князів Острозьких. Ще один приклад переорієнтації наративу — гендерний. На виставці подано перипетії життя Галшки Острозької, і насамкінець сказано: «Сьогодні Галшка постає не як “наречена, яку ділили князі”, а як символ жіночої присутності в історії влади, де навіть у неволі можна зберегти голос і вплив». Загалом представлено чимало історій жіночої благодійності: Анни Порфирородної — дружини Володимира Великого, двох Галшок — фундаторок Острозької та Київської академій, засновниці жіночої освіти Христі Алчевської, творчині Наукового товариства імені Шевченка у Львові Єлизавети Милорадович.
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Це історія про тяглість меценатства в його державотворчій місії: від київських князів Володимира і Ярослава та ранньомодерних благодійників — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Рафаїла Заборовського, до громадівців, просвітян та інших батьків-засновників модерної української нації ХІХ століття, еміграційного спільнокошту та діаспорян — грантодавців незалежної України, як Омелян Антонович чи Богдан Гаврилишин.
Читайте також: «Просвіта»: від громадського руху до громадянського суспільства
Не оминули увагою й лакуни, що з’являлися через брак фінансування. Так онука Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза відмовилася фінансово підтримувати Острозьку академію, і в 1636 році заклад припинив існування на кілька століть, не давши Україні кількасот видатних діячів.
Співорганізатор виставки — науково-популярне медіа «Куншт», що в популярній формі розповідає достовірні факти про науку та мистецтво, тому стиль викладу інформації максимально доступний, а формат — інтерактивний. Наприклад, у залі про меценатів освіти і науки вас запитають сучасною мовою й не без гумору: «Що об’єднує Петра Сагайдачного і Валерія Залужного? Обидва — як і десятки інших впливових українців різних часів — випускники Острозької академії». До того ж на відвідувачів чекає гра-перевірка на спільність цінностей із благодійниками минулого; можливість власноруч «проявити» постаті меценатів, що проступають на тлі інституцій, збудованих завдяки їхнім внескам.
Читайте також: Єлизавета Милорадович та її «пігмаліонівський» витвір
Зрештою, важливим елементом виставки є заклик до дії: і у формі гри (спробуйте уявити, що маєте 200 тисяч гривень на підтримку соціально значущих проєктів, і «проголосуйте» наліпками, на що саме варто їх витратити), і у формі цілком серйозного твердження, зверненого до кожного: «Сьогодні, вкотре загрожені, ми також можемо зміцнити фундамент української ідентичності, долучившись коштами чи зусиллями до спільної справи — кожен і кожна на своєму місці».
Читайте також: «Солодкі» гроші для Кобзаря
Зрештою, не конче бути нащадками цукрових магнатів, щоб приносити користь громаді. Є на виставці й сучасні історії тих, хто дбає про сталий розвиток незалежних медіа чи зберігає культурну спадщину у прифронтових містах. На відео наші сучасники розповідають про бачення своєї місії підтримки соціального поступу — через збір коштів, популяризацію українського порядку денного, волонтерство. Можна послухати їх і надихнутися на причетність до великої справи.
