Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Києво-Печерська лавра має амплуа відлюдного маскулінного простору — звісно, не такого консервативного, як Афон, а проте в чоловічий монастир, як і на Запорозьку Січ, жінкам на довгий час було зась. До слова, таке порівняння — монастиря із Січчю — зробив ще у XVIII столітті Лука Яценко-Зеленський, автор мемуарного тексту «Молодший Григорович».

Водночас Свято-Успенська Києво-Печерська лавра від свого заснування перебуває під опікою Богородиці, яка повсякчас присутня у візуальному й символічному просторі обителі. Та й інших духовних і світських жіночих історій назбиралося чимало за багатовікову історію Лаври. Цікаво було б колись побачити про них виставку в стінах заповідника, а нині можемо принаймні спробувати їх узагальнити.

Читайте також: Жіночий лик доби Бароко

Богородиця спорудила собі дім

Києво-Печерський патерик — magnum opus Печерського монастиря та український бестрідер протягом століть, до появи «нової української літератури». Його уклали в XIII столітті — не найсприятливіший час для української культури, коли особливо відчувалася потреба в небесному захисті та оперті на традицію. Уже в підзаголовку Патерика згадано Богородицю: «Патерик Києво-Печерський про створення церкви, аби дізналися всі, що самого Господа промислом і волею, і його Пречистої Матері молитвою та бажанням сотворилася і завершена була боголіпна, небу подібна Велика Церква Богородична Печерська…».

Другий розділ Патерика оповідає про початок спорудження головного соборного храму Печерського монастиря. За легендою, до Антонія і Феодосія прийшли майстри з Царгорода, котрі розповіли про видіння: вони бачили Влахернську царицю (Богородицю), котра мовила: «Хочу побудувати собі церкву на Русі, в Києві, і велю вам [це зробити]. Візьміть золота собі на три літа… Прийду й Сама дивитись церкву і в ній хочу жити».

Гравюра майстра Іллі, 1661

Успенську церкву в Патерику неодноразово названо Домом Пречистої Матері Божої, а спорудження та розпис храму відбувається з волі Богородиці й супроводжується дивами. Так майстри з Царгорода, що найнялися розписувати церкву, пливли до Києва з Півдня, а перебуваючи біля Канева, з човна побачили, що церква значно більша, аніж їм казали. Тож іконописці вирішили втекти, проте здійнялася буря, і їх віднесло вгору по Дніпру — «і лодія сама йшла проти течії, ніби якась сила тягла [її]».

У подальшій історії монастир обростав розповідями про чуда Пресвятої Богородиці. Наприклад, у записах Петра Могили є оповідка «Про робітника, засипаного землею», записана 1628 року зі слів католицького єпископа Богуслава Бокші Радошевського. Під час робіт з укріплення валу стався зсув ґрунту, і одного з робітників засипало землею. Єпископ, що був свідком цієї події, тяжко зажурився, адже на його очах загинула людина, тож впав ниць на землю і почав молитися Печерській Богородиці: «О, Пресвята Діво, Ти, що обрала собі в цих краях Печерську церкву за оселю… Покажи й нині, як і завжди, свою доброту і милість багатьом, хто з вірою приходить до Твоєї Печерської церкви і від щирого серця Тебе закликає». Католицький єпископ навіть пообіцяв вклонитися в православному Успенському храмі в разі порятунку й поклав надії на Богородицю. І диво сталося — засипаного робітника відкопали живим, тож єпископ сповнив обітницю.

Петро Могила записав близько тридцяти оповідей, які лягли в основу тексту «Тератургима, або Чуда» Афанасія Кальнофойського. Трактат надрукований польською мовою в 1638 році й містить докладний опис чудес, що відбулися за участі Богородиці й печерських святих, а також епітафії видатним діячам, похованим на території обителі, та план монастиря й печер. «Тератургима» суттєво вплинула на піднесення статусу Печерського монастиря та розбудову міфу Києва як другого Єрусалиму. Автор прямо закликає читача здійснити прощу до Києва, а не до Святої Землі, «бо та далеко від тебе». 

Збірки оповідань про чуда були популярним читанням в епоху Бароко. Зокрема, у збірці «Небо нове» Йоаникія Галятовського поміж інших марійних легенд вміщено розділ «Чудеса Пресвятої Богородиці Печерської». Богородичне покровительство поширювалося й за межі Печерського монастиря. Наприклад, Самійло Величко наводить у Літописі епізод із турецької облоги Чигирина: місто встояло завдяки молитвам Печерській Богородиці та хресній ході в Києві «майже цілий літній день, із чудотворною іконою Пресвятої Богородиці Печерської, яку до того ніколи не рухали з місця».

Святі жінки

Києво-Печерський монастир є чоловічим, тож і мощі святих мали б бути лише чоловічими, — але є кілька винятків. У лаврських печерах спочивають мощі святих жінок Єфросинії Полоцької та Юліанії Гольшанської.

Полоцька княжна та ігуменія Єфросинія (у миру Предслава Святославна), одна з найосвіченіших жінок ХІІ століття, вважається першою жінкою-черницею на Русі. Про неї відомо доволі багато з «Повісті житія і представлення святої і блаженної і преподобної Єфросинії, ігумені монастирів Святого Спаса і Пречистої Його Матері, що в місті Полоцьку», яке написала, можливо, Звенислава Рогволодівна, небога Єфросинії Полоцької. Після насиченого і благочестивого життя, передчуваючи наближення смерті, Єфросинія поїхала до Єрусалима на прощу і там упокоїлася. Її мощі перевезли в Київ ченці, що втікали від османів.

Натомість про життя Юліанії Гольшанської нічого не відомо. Вона була донькою Юрія Гольшанського, одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря в першій половині XVI століття. Близько 1540 року 16-річна Юліанія померла незаміжньою, і її поховали на території монастиря, благодійником якого був її батько. Через пів століття під час підготовки іншого поховання були випадково виявлені її нетлінні мощі. Із цього і починається її історія: свята діва ніби виборювала своє місце в сонмі печерських преподобних.

Одна з перших згадок про Юліанію Гольшанську вміщена в полемічному трактаті «Палінодія» (1622) Захарії Копистенського. На той момент нетлінні мощі святої були вже віднайдені та виставлені для вшанування у Великій церкві Печерського монастиря, і незадовго до написання тексту, а саме 1617 року, відбулося перше зафіксоване чудо про покарання злодія, детально описане згодом у «Тератургимі» Афанасія Кальнофойського. Один аріанин, назвавшись Василем, прийшов до храму з проханням відімкнути труну святої Юліанії, княжни Гольшанської, щоб поклонитися її нетлінним мощам. У той час еклесіархом, тобто наглядачем храму, був ієромонах Ліверій П’ятницький — духовний наставник Афанасія Кальнофойського, котрий, імовірно, і засвідчив цю чудесну історію. Еклесіарх допустив невідомого до мощів на поклоніння. Наслідуючи православних, він поцілував мощі, а коли вівтарник відвернувся, стягнув з пальця в святої перстень і подався собі геть; але вийшовши за двері, впав, закричав і тут-таки без сповіді віддав свою грішну душу. Тоді прийшов з братією ігумен Єлисей Плетенецький; бажаючи довідатися, з чого сталася така нагла смерть, наказав потрусити небіжчика, чи не взяв він часом чого з мощів. Оглянули і знайшли в кишені перcтень. Плетенецький попросив вівтарника перевірити, з якої труни поцуплено коштовність. Ігумен узяв перстень і повісив біля ікони Пресвятої Богородиці, а злодія наказав поховати за монастирським муром в науку іншим.

Читайте також: «Батько не тільки Лаври, а й усього народу руського»: до 400-х роковин смерті Єлисея Плетенецького

У Києво-Печерському патерику прочитуються кілька яскравих жіночих образів: заступниця чорноризців (сестра Ярослава Мудрого Предслава Володимирівна і дружина його сина Гертруда Польська); праведна дружина (Марія, жінка воєводи Яна); жінка, що стала на праведний шлях після грішного (матір Феодосія Печерського); жінка-спокусниця (жінка, яка жадала Мойсея Угрина). Проте загалом сам жанр патерика, що перекладається як «отечник», сфокусований на зображенні чоловічого чудесного. Тож у барокових виданнях Патерика — ані в польськомовному «Патериконі» (1635) Сильвестра Косова, ані в Патерику, виданому 1661 року церковнослов’янською за розпорядженням архімандрита Інокентія Гізеля, — ще майже століття не згадували про святу Юліанію.

Лише 1705 року виходить друком «Сказання або повість про віднайдення мощей святої дівиці Юліанії», і Димитрій Туптало включає її житіє у «Четьї Мінеї». Виявляється, Юліанія не припиняла про себе нагадувати.

За Тупталом, її віднайдені мощі поклали у Великій церкві, проте не прикрасили належно й не вшановували. Тож незабаром, коли митрополитом Київським і архімандритом Печерським став Петро Могила, йому у видінні явилася свята Юліанія й поскаржилася про брак пошанування її мощів та маловірство. Архімандрит звелів благочестивим дівам-інокиням приготувати для мощів гідні шати. Нетлінні мощі поклали в нову раку й урочисто перенесли в інше місце. Під час пожежі 1718 року рака з мощами святої дуже постраждала від вогню; те, що вціліло, перенесли до Ближніх печер.

Іншого разу видіння удостоївся Феодосій Софонович, на той час — ігумен Київського Михайлівського монастиря. Якось після ранкової молитви він задрімав і побачив у променистому світлі лик багатьох святих дів, і серед них Юліанію, котра звернулася до нього зі словами: «Чому ти зневажаєш мене й мої мощі? Через це Господь явив тобі знамення, аби ти зрозумів, що і я Господом доєднана до святих дів, що догодили Йому». Тож Софонович спеціально прийшов у Печерську обитель та звернувся до еклесіарха з проханням відкрити йому мощі святої Юліанії, аби він зміг віддати їм належну шану. Відтоді ігумен, відвідуючи монастир, «ніколи не забував вклонитися благочестиво, з усякою старанністю, зі смиренним і зворушеним лобзанням нетлінним мощам святої угодниці Божої Юліанії».

Димитрій Туптало по-бароковому пишно описує тілесну красу померлої діви в епізоді, коли віднайшли її мощі: «Була бо біла тілом і благовидна, немов жива спляча, багатоцінно прикрашена, шатами шовковими й золототканими вдягнута, на шиї мала гривні золоті з численними перлами, й на руках — поручі золоті та персні коштовні. На голові ж — вінець дівочий золотий із перлами, серги — також золоті з перлами великими та камінням коштовним». Так у київському наративі виникає сюжет про жінку-святу в колі печерських подвижників, котрі виснажували тіло й заживо ховали себе в землі. На їхньому тлі постать красуні-княжни в золототканому одязі та коштовностях є доволі нетиповою.

Натяк на тему спокуси можна відчитати вже в «Тератургимі» Афанасія Кальнофойського. У розділі «Епітафії фундаторам» автор вміщує прославлення Юліанії Гольшанської, про діву сказано, що її нетлінні мощі «лікують він м’ятежних хвороб». Починається текст епітафії з алюзії до античної міфології: «Під вівтарем Філоктета жодна Діпса [змія. — Авт.] тебе не торкнеться». Філоктет — один із грецьких героїв Троянської війни. За легендою, він задивився на труну Троїла, вбитого Ахіллом, і не помітив отруйної змії, що його вкусила. А завершується епітафія образом квітучого раю-саду, де буяє вічнозелена весна, тож годі дивуватися, що свята Юліанія переселилася туди: «квітка воліє прикрашати інші квіти». Флористична символіка є й на гравюрі надрукованого 1705 року «Сказання». Гравюра зображує святу Юліанію з квіткою в руках, що мала позначати духовну й тілесну чистоту. До того ж в акафісті всім Печерським святим розвинуто флористичну образність: «Радуйся, Юліаніє, діво, ліліє прекрасна, бо проросла ти в земному Христовому саду; радуйся, бо процвіла ти в небесному Його вертограді».

Свята Юліанія свого часу довго лишалася «непоміченою» святою через те, що не надто вписувалася в динаміку канонізаційних процесів, ініційованих святителем Петром Могилою: діяльність митрополита мала на меті передусім актуалізувати середньовічний руський код української минувшини, утвердити повноправність православної церкви, відродити столичний статус Києва, засвідчити давність державної традиції. Сюжет житія Юліанії Гольшанської розгортається вже після її смерті, у такий спосіб даючи більше інформації про суспільні та релігійні звичаї людей XVII століття, причетних до формування образу святої, аніж про неї саму.

Ікона Єфросинії Полоцької та Юліанії Гольшанської з колекції Лаври. ХІХ ст.

Інша нетипова історія жіночої святості пов’язана з іменем ченця Досифея, що виявився жінкою, Досифеєю. Досифею найбільше асоціюють із Китаївським монастирем, де вона звершувала чуда, закінчила земний шлях 1776 року й похована, але перед тим, неприйнята іншими монастирями, черниця пробувала щастя і в Печерському чоловічому монастирі.

Шляхетні благодійниці

Ще одна сторінка жіночої історії Печерського монастиря пов’язана зі шляхетними жінками — меценатками обителі. Частіше говорять про гетьманів і полковників, які жертвували кошти на будівництво церков, відлиття дзвонів і золочення окладів. Однак у Гетьманщині жінки з козацької старшини так само активно займалися побожним благодійництвом.

Читайте також: Як козацька старшина опікувалася Києво-Печерською лаврою

Хтось гаптував усю цю красу — ризи, воздухи, покрови, — вкладаючи свій час і зір. Здебільшого їхні імена лишилися невідомими. Навіть історія Марії Магдалини Мазепи, матері гетьмана, ігуменії Києво-Печерського Вознесенського панянського (дівочого) монастиря й засновниці школи гаптування сухозліткою церковних шат, ще чекає на ретельне дослідження. Нині окремі експонати про неї розсіяні по різних музеях. На виставці «Мазепа. Стратегія європейської України» в Лаврі експонується лист ігуменії Марії Магдалини Мазепи до стародубського полковника Михайла Миклашевського 1701 року з колекції Національного музею історії України.

Лист Марії Магдалини Мазепи

Читайте також: Іван Мазепа на ментальній мапі Києва

У колекції Лаври зберігаються витвори художнього текстилю, виготовлені в гаптувальній майстерні Вознесенського панянського монастиря за часів ігуменства матері Мазепи, зокрема плащаниця, яку Марія Магдалина Мазепа подарувала для Успенського собору Києво-Печерської лаври як молитовний дар за рід Мазеп. На кутах, у чашечках стилізованих квітів, представлені погруддя чотирьох святих — покровителів родини Мазеп: Марії Магдалини, Іоанна Предтечі, архідиякона Стефана і мучениці Юліанії. У центральній частині нижньої кайми розміщено герб гетьмана Івана Мазепи. На підкладці плащаниці зберігся чорнильний напис, в якому йдеться про рік створення (1689) і замовників. На одній з гаптованих єпитрахилей, у вкладному написі, вишитому біля шийного отвору та долу єпитрахилі, повідомляється, що її справила 16 вересня 1690 року Марія Магдалина Мазепина.

У колекції Лаври є й чимало жіночих прикрас — дукачі та інші коштовності, які лишили як підвіси до чудотворних ікон більш і менш заможні жінки.

Дукачі з лаврської колекції

На виставці «Відроджений всесвіт» до 100-річчя заснування Реконструкторської майстерні Лаврського музею представлені вотивні дари — речі, принесені в дар за обітницею, заради зцілення або виконаного прохання. Деякі з них дають змогу зазирнути у приватний світ київських містянок середини ХІХ століття.

Вотивні дари

Прочанки

З кінця XVIII століття до початку XX століття проща до Києва мала особливе значення для православного люду Російської імперії. Розвивалася відповідна інфраструктура, друкували путівники для прочан. Сюди приходили і приїздили вклонитися різні люди — від імператриць до селянок.

Прочани біля Лаври, 1870-ті

У «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького баба Палажка Солов’їха «була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі». Вона вірила: «З’їла я двадцять пасок у Києві, то, може, бог поможе з’їсти і двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась іти зо мною, та, може, хто із вас піде з нами, бо як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску, та ще й умре на великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай». Її знання — це контамінація народних вірувань і книжних легенд:«Треба в Києві на великому тижні висповідатись, в чистий четвер одговіться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святі мощі по шагу покласти, то тоді Господь і помилує нас, — навчала баба Палажка, піднявши вгору палець. — А хто купить мира од мироточивих голів або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова. Я знаю в Києві всі мощі, всі церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною іде слідом сотня або й друга людей, а я всім розказую, в якій церкві які мощі, показую, де лежить пір’я з архангела Гавриїла в панянському монастирі, де стоїть молоко Богородиці, де святий Миколай притиснув до стіни своїм образом злодія, як той хотів обікрасти церкву».

Прочани, а надто прочанки, що прибували звідусіль до Києва поглянути на давнину й дивину, здебільшого лишалися лояльними до режиму. А проте, як зазначає Христина Воробець, Російська імперія все ж побоювалася спонтанного, неконтрольованого руху великих мас до давньої київської святині.

Співробітниці

Насамкінець, у світську історію Лаври — від музейного містечка 1920-х до нинішнього Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника — також вписано чимало жіночих імен.

Нині на території Лаври-заповідника відвідувачів здебільшого зустрічають жінки — касирки, екскурсоводки, наукові співробітниці, дослідниці. Поетка Ірина Жиленко адаптувала українською мовою «Києво-Печерський патерик», який вийшов 2001 року, дослідила та прокоментувала чимало аспектів історії Лаври-пам’ятки; дослідниця фунеральної культури міського суспільства Наталя Білоус підготувала виставку про печерського архімандрита Єлисея Плетенецького, з якого почалося духовне відродження Києва початку XVII століття, та ініціювала його канонізацію.

На виставці до 100-ліття реконструкторської майстерні, що нині діє на території Лаври, можна роздивитися фото жіночого гурту в експозиції відділу шиття й тканини Всеукраїнського музейного містечка. Поруч із групою відвідувачок, що прийшли оглянути виставку 1927 року, — реставраторка Олена Більська та завідувачка відділу Марія Новицька. Цікаво роздивитися витяги з робочого тематико-експозиційного плану «Реставраційна виставка», складеного Марією Новицькою наприкінці 1920-х — на початку 1930-х. На матеріалі цього відділу вона написала працю про гаптування XVII–XVIII століть.

Відвідувачки Музейного містечка, 1927 рік

Серед артефактів, відреставрованих Лаврською майстернею і представлених на виставці, — жіночий чепець XVIIІ століття з власною історією. На руїнах підірваного енкаведистами Успенського собору 1986 року знайшли цегляний склеп із невідомим жіночим похованням. Усередині домовини виявили добре збережений погребальний одяг: шовкову сукню вибагливого крою, багато оздоблену рюшами, чепчик та стрічку з композицією «Деісус» на чолі. Реставратор Володимир Назар відновив втрачені чи зіпсовані деталі чепчика, який, як припускають, належав Марії Олексіївні Глєбовій, родичці тодішнього київського генерал-губернатора.

Відреставрований чепчик ХІХ ст.

А ще часом у Лаврі відбуваються дивні проєкти, як-от «Молитва за Україну» у Трапезній палаті — 23 варіації на тему «Української Мадонни» з різних регіонів України, часто — на тлі руїн війни. Автори проєкту зазначили, що «сьогодні Україна потребує нового бачення, усвідомлення себе, нового представлення у світі не тільки як держава, що воює за свою незалежність, але і як держава з давньою історією та культурою… Кожна з 23 картин, представлених на виставці, несе в собі глибокий патріотичний зміст. Твори відображають реалії нашого часу, водночас підкреслюють непохитну віру в краще майбутнє». А проте, попри таку кон’юнктурну риторику, представлені картини радше викликають протилежне враження, експлуатуючи мотиви мучеництва і приреченості на страдництво. Показово, що відкриття в липні 2024 року відбулося за участі тодішнього очільника Мінкульту та гендиректора заповідника, а проєкт названо таким, що «має глибоке філософське значення для української культури зокрема та для суспільства загалом». Чи цей проєкт дійсно втілював заявлені наміри, питання відкрите.

Історію Києво-Печерської лаври довгий час писали антиукраїнські сили. Образ оплоту російського синодального православ’я, що сформувався у XVIII — на початку ХХ століття і реінкарнував за часів належності Лаври Московському патріархату, заважає побачити інші, не клішовані та псевдопатріотичні, а питомі та унікальні історії, від покровительства Богородиці до історій святих та благодійниць, від давніх паломниць до модерних дослідниць. А поки жіночі досвіди в Києво-Печерській лаврі не потрапляють у фокус виставкових проєктів — їх можна розгледіти бодай на маргінесах чоловічих історій обителі.