Поки українці вкотре довели всьому світові силу нашого громадянського суспільства, росіяни мовчки проковтнули прийняття нових законів про цензуру в інтернеті.
Ці обмеження та заборони недалеко відійшли від «думкозлочину» — поняття, яке стало відомим завдяки роману «1984» Джорджа Орвелла. Донедавна росіянам заборонялося поширювати «небажану» інформацію, навіщо якщо це поширення було лише натисненням «вподобайки» в соцмережах. Натомість тепер режим авторитарної країни-загарбника забороняє своїм громадянам шукати екстремістську інформацію. Іншими словами, росіянам заборонені навіть спроби дізнаватись точку зору, відмінну від офіційної. Коментуючи ці законодавчі ініціативи, російські правозахисники, з одного боку, підкреслюють, що навіть наявні розпливчаті формулювання не містять згадок про покарання за споживання забороненого контенту. Це, до прикладу, означає, що шукати інформацію про фонд, створений Навальним, не можна, але дивитись відео цього фонду напряму не заборонено. Водночас ці самі правозахисники пояснюють, що ці закони є новим етапом «закручування гайок» та посилення обмежень щодо доступу до альтернативних точок зору. І немає гарантії, що з часом ці обмеження не прийдуть до криміналізації споживання контенту — ознаки білоруського суспільства, яка може стати нормою і для Росії.
Криміналізація пошуку
У середині липня 2025 року в Росії було запропоновано посилити цифрову цензуру. А вже 22 липня державна дума Росії остаточно ухвалила безпрецедентний закон, який продовжив курс російської влади на дедалі глибший контроль над цифровим середовищем. Цей закон уперше в сучасній світовій практиці передбачає відповідальність не за публікацію чи поширення, а за сам факт пошуку «екстремістських» матеріалів в інтернеті.
Згідно з новим законодавством, жителі країни можуть отримати штрафи за умисний пошук в інтернеті або доступ до матеріалів, внесених до реєстру екстремістських матеріалів міністерства юстиції РФ. До цієї категорії потрапляють публікації, відео, сайти та сторінки, пов’язані з діяльністю організацій, визнаних екстремістськими чи терористичними, а також окремі цитати, висловлювання та символи.
Цей реєстр містить понад 5 тисяч матеріалів, попри те що поняття «екстремістський контент» у російському законодавстві не має чіткого визначення. Серед цих матеріалів — інформація про діяльність нібито екстремістських організацій, релігійних структур і, вочевидь, матеріали з українською тематикою.
Максимальний адміністративний штраф для фізичних осіб становить до 5000 рублів, що еквівалентно приблизно $60. Проте у разі повторного порушення або якщо пошук здійснювався за допомогою засобів обходу блокувань, до прикладу, VPN, покарання буде посилене. На порушників може чекати адміністративний арешт строком до 15 діб, а в майбутньому — навіть притягнення до кримінальної відповідальності, якщо буде встановлено зв’язок із «організаціями, що несуть загрозу державній безпеці».
Нові закони також запроваджують повну заборону реклами VPN-сервісів, що фактично унеможливлює легальне просування будь-яких засобів цифрової анонімності. Водночас вони надають розширені повноваження Роскомнагляду, ФСБ та МВС у частині моніторингу пошукових запитів громадян. Натомість великі російські цифрові компанії, зокрема Yandex, будуть зобов’язані не лише ідентифікувати, а й систематично фіксувати пошукову активність користувачів, якщо вона підпадає під критерії так званих «підозрілих запитів».
Цікаво, що цей закон іще до прийняття почали критикувати російські чиновники, зокрема очільниця Ліги безпечного інтернету Єкатєріна Мізуліна та пропагандистка Маргаріта Сімоньян. Перша висловилась проти закону через те, що його прийняття ускладнить для Ліги моніторинг «екстремістських» спільнот та передачу даних про них у МВС. А друга впевнена, що це унеможливить для російських пропагандистів розслідування діяльності тих-таки «екстремістів», до прикладу, Фонду Навального.
Зачистка російського інтернету
Ініціативи щодо спостереження за активністю громадян були не єдиними, прийнятими російською владою влітку 2025 року. Тоді ж почалися розмови про те, що WhatsApp має готуватися до виходу з російського ринку, оскільки може бути включений до списку забороненого програмного забезпечення. Російські законодавці розглядають месенджер як загрозу національній безпеці через його належність до Meta Platforms — компанії, яку вже оголошено «екстремістською організацією» в Росії.
В умовах блокування Facebook та Instagram, сповільнення чи обмеження доступу до YouTube WhatsApp досі був одним з небагатьох закордонних цифрових інструментів, доступних росіянам. Його обмеження буде логічним іще й тому, що так само влітку Путін підписав закон про створення державного месенджера Max, інтегрованого з держпослугами та орієнтованого на зменшення залежності від західних платформ, таких як WhatsApp чи Telegram. Експерти вже оцінили, що новий месенджер Max ляже в основу контролю держави над цифровою активністю її громадян і створення майбутнього закритого інтернету. Про це свідчить також блокування в Росії сервісу заміру швидкості інтернету Speedtest.
Водночас представник Кремля Дмітрій Пєсков заявив, що всі сервіси повинні виконувати вимоги російського законодавства, натякаючи на потенційне блокування тих, хто не дотримуватиметься цих вимог. Також не виключено, що доступ до WhatsApp буде сповільнений технічно чи заблокований, щоб стимулювати перехід користувачів на Max або Telegram. Останній намагається відмежуватися від російської влади — щоправда, без особливого успіху.
Щоб боялись
Обмеження, запроваджені російською владою, спрямовані радше на залякування громадян, аніж на реальні репресії. Ці ініціативи вирізняє передовсім їхня непрактичність через технічну неможливість ефективного контролю за виконанням закону. Перевірити історію запитів кожного росіянина не зможе навіть російська репресивна машина — силові структури просто не мають достатніх ресурсів для масової перевірки гаджетів громадян та відстеження їхньої інтернет-активності.
Особливо проблематичним є визначення, що саме вважати «навмисним пошуком». Адже часто люди можуть натрапити на заборонені матеріали випадково або в результаті переходу за посиланнями. Під категорію «умисного пошуку» може потрапити практично будь-яке використання ключових слів, пов’язаних із забороненими темами.
Факт відкриття вебсторінки, збереження скриншота, перегляд відео чи навіть звичайний перехід за посиланням у месенджері може бути розцінено як ознаку протиправної активності. Це означає, що громадянин мусить постійно контролювати власні дії у цифровому просторі, аби уникнути санкцій.
Проте очевидно, що цей закон створює правове поле для свавілля з боку влади — до прикладу, додаткового переслідування активістів, що потрапили в поле зору спецслужб. Такий закон дає владі черговий привід для виписування штрафів і переслідування «неблагонадійних» осіб. Навіть якщо масовий контроль неможливий, точкове застосування норми може стати ефективним засобом тиску на опозиційно налаштованих громадян.
Насправді головна небезпека цих законів полягає у психологічному тиску на населення. Закон створює атмосферу страху, змушуючи росіян самоцензуруватися навіть у власних інформаційних пошуках. Це ще один інструмент для залякування громадян та обмеження їхнього права на доступ до інформації.
Також це створює прецедент, що ставить під загрозу роботу журналістів, науковців, студентів та юристів, які в рамках своєї професійної діяльності можуть зіткнутися з покаранням за звичайну роботу з відкритими джерелами.
Міжнародний контекст і відсутність аналогів
На відміну від Росії, в інших країнах світу покарання за сам факт пошуку забороненого контенту є вкрай рідкісним або взагалі відсутнім. Навіть у державах з авторитарними режимами відповідальність зазвичай настає за публікацію, зберігання, пропаганду чи фінансування екстремістської діяльності, але не за інформаційний інтерес або введення запиту у пошукову систему.
У Китаї, попри функціонування однієї з найжорсткіших систем інтернет-цензури у світі (так званий «Золотий щит»), користувач, який намагається ввести заборонений запит, просто не отримує результатів або автоматично переадресовується на офіційні джерела. Покарання за сам пошуковий запит не передбачено, якщо він не пов’язаний із державною зрадою чи тероризмом і не супроводжується конкретними публічними діями.
Навіть у Білорусі, де ситуація з цифровими правами є досить репресивною і людей карають за підписки, лайки та збереження контенту з «екстремістських» Telegram-каналів, поняття «пошук» як самостійне правопорушення у законодавстві відсутнє.
Плекати атмосферу страху, спонукати до самоцензури та готуватись до довгої війни
Попри скептицизм експертів, яких цитують російські медіа щодо того, що закон містить вельми розмиті формулювання, й російська репресивна машина не має ресурсу перевіряти всіх громадян на пошук «екстремістської інформації», швидке прийняття цих законів означає не що інше, як загальне посилення цензури в російському суспільстві. А ефект контролю над діями громадян, хоча й примарний і малореалістичний для втілення у наявних умовах, призведе до зростання атмосфери страху та самоцензури росіян.
Люди обмежуватимуть власні дії й боятимуться не лише шукати інформацію, яка може бути розцінена як екстремістська чи заборонена, а й обговорювати актуальні події як в інтернеті (навіть у закритих середовищах), так і в приватному колі. Хоча б тому, що підняття заборонених тем може спричинити запитання про те, звідки людина отримала інформацію, що не збігається з офіційною, та привернути до неї увагу правоохоронців.
Таким чином, цей закон створив новий інструмент тиску на росіян, для яких факти перевірки гаджетів — не лише під час протестів, але й просто в метро — є звичним досвідом. Самоцензура пересічних громадян як захисний механізм — це прямий наслідок нових обмежень, запроваджених у російському інтернеті.
Усі ці кроки є опосередкованою ознакою підготовки Росії до тривалої війни та до мобілізації. Репресивна держава намагається убезпечити себе від протестів, які напевне виникнуть у разі масової мобілізації, або принаймні обмежити механізми координації організаторів цих протестів. Росіянам уже заборонено ділитись інформацією, яка не корелює з офіційною точкою зору Кремля, а тепер їх можуть штрафувати навіть за саму спробу такого пошуку. Це створює атмосферу тотального контролю, де будь-який прояв самостійного мислення чи інформаційної допитливості трактуватиметься як загроза. У таких умовах і виникає масова самоцензура: громадяни уникають не лише пошуку заборонених термінів, але й обговорення «чутливих» тем у приватних чатах, зокрема мобілізації, поразок армії чи критики влади.
Водночас влада системно обмежує інфраструктуру комунікації. Блокування VPN, загроза блокування WhatsApp, перехід до контрольованих російських месенджерів — усе це зменшує можливість протестної координації. Такі дії мають стратегічну мету: ще до оголошення мобілізації усунути потенційні осередки спротиву, створивши умови, у яких протест або опір виглядатимуть не лише марними, а й небезпечними.
Коли влада паралельно нарощує виробництво зброї, стимулює підписання контрактів грошима, і водночас придушує незалежні голоси — це свідчить не лише про воєнну мобілізацію, а й про глибоку трансформацію суспільства у режим воєнної диктатури, де будь-яка інформація чи думка, не схвалена державою, підлягає репресії.