Уже майже два століття для українців постать Тараса Шевченка — символ нації та її самобутності. Хтось акцентує на його геніальній творчості, хтось — на складному життєвому шляху, комусь рефлексується про його філософію, історіософію та світогляд, але всіх українців його постать манить не менше, ніж мусульманський світ до Мекки або християнський до Єрусалиму. Українська мекка — місце, де прагнуть побувати українці декількох поколінь, — це могила в Каневі. Місце спочину не релігійного діяча, а саме поета й художника, мислителя, батька-засновника модерної нації Тараса Шевченка. Як формувалося це ставлення — пропонуємо кілька штрихів.
Створення святині позаочі імперії
Шевченко, як відомо, помер у Петербурзі, де його й поховали. Проте завдяки клопотанню української інтелігенції, зокрема Михайла Лазаревського й Григорія Честахівського, вирішили перепоховати його в серці нашої країни: спочатку планували в Києві, проте, за волею поета, обрали Канів. В Україну домовину з тілом Тараса Шевченка доправили поїздом, далі — возом через низку міст до Києва, а ще далі — пароплавом до Канева, де поховали 22 травня 1861 року. На Чернечій горі, очевидно, і до того був монастир із цвинтарем та могли знайти спочинок і кілька козацьких отаманів. Те, можливо, і випадковий символізм, але все це сформувало загальний образ священного місця.
Читайте також: Перепоховання Шевченка: де сходяться шляхи й народжуються сенси
Імперія спочатку не надто чинила спротив, очевидно, ідентифікуючи Шевченка не як національного героя, а більше як «колишнього кріпака й (майже) каторжанина». Дозвіл на перевезення дістали без великих зволікань, а от відспівували хіба що в невеликих храмах. Саму Чернечу гору взяв в оренду троюрідний брат Тараса Шевченка — Варфоломій. Він разом з інтелігенцією та українськими юристами зумів обійти небажання влади створювати меморіал: уклав контракт із Канівською міською думою на спадкове користування ділянкою, де розміщувалася могила поета. Пізніше ділянку викупили й подарували Каневу, щоб уже могила була власністю не лише Шевченків, а всієї громади. У цих хитрощах Варфоломію допомагало багато добродіїв, зокрема й Михайло Комаров — нотаріус та очільник одеської громади, а також меценат Василь Тарновський (молодший), на кошти якого встановили великий чавунний хрест на могилі.
Одразу ж поряд із могилою облаштували й імпровізований музей «Тарасова світлиця», куди навідувалась інтелігенція. Там жив і сторож-музейник Іван Ядловський, який цю роль не віддав аж до смерті 1933 року. Він вів гостьову книгу, «архів» могили, а також частував відомих гостей, що теж було зовсім нетиповим явищем для поховання тоді. Та й сьогодні жоден інший представник національного руху не відзначений такою увагою.
Містика гори
Велика кількість творчої інтелігенції побувала на могилі Кобзаря, про що свідчить і книга відвідувань, і спогади самих відвідувачів. Проте неосвічені українці не завжди знали, кому саме поставили такий великий хрест та чому до нього поспішають інтелігенти з усіх країв. Тож виникало багато легенд і про Чернечу гору, і про самого Шевченка.
У спогаді про створення «Братерства тарасівців» Іван Липа пише про те, як сприймали тогочасні пересічні українці могилу Шевченка 1891 року:
«На пароході вже всі люди встигли прокинутися, скупилися різними купками, тішилися чудовою природою…Коли-ж Тарасова гора показалась вже супроти пароходу, люди один за одним стали скидати шапки й хреститися. Де-не-де вчувалося:
— Хто він такий? З яких він був?
— Він був пророк… тобто його післано від Бога, — сказав сивий дід і по мові поклав на себе хреста ще раз.
— Він, кажуть, роду Кармелюцького, — додав білявий Полтавець.
— Шевченко був малоруський писатель, — вмішався льокай пароходний, — його твори по всьому світу продаються. Єсть вони, коли хочете, в Кременчузі.
Але люди нічого не втнули з його слів…. Коли студенти запитали місцевого діда, хто похований на горі, той теж відповів:
— То могила Тарасова. Він був, коли хочете, такий чоловік, що все знав. Носив він з собою чорні книги і по них усе вгадував, що робиться, й доказував, де й які скарби лежать…»
Насправді подібних міфів про Шевченка побутувало безліч, наприклад казали, що його немає в могилі, він живий і готує революцію. Або ж приписували різні чуда й передбачення, трактуючи його слова, які доносили сучасники.
Студенти, які заснували «Братерство тарасівців», хоч і могли чітко та без фантазій пояснити, хто такий Шевченко, але їх також охопили містичні почуття:
«Щось дуже давнє заворушилося, виплило з глибочині душі те, що таїлося досі там, десь-десь на самісеньком споді її… Дух Тарасів був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері — України».
Містика гори принесла українському рухові першу самостійницьку організацію в підросійській частині України.
Роковини Шевченка — найбільше свято бездержавних українців
Грінченко з товариством, 1890-ті
Тарасівець Іван Липа писав, що Шевченкові роковини — найбільше свято українців між Різдвом і Великоднем. Національно свідома молодь готувала реферати, доповіді про свої дослідження й під час кількаденних вшанувань поета фактично звітувала про все пророблене за рік. Іншого такого національного свята в наш бездержавний період просто не існувало.
Роковини святкували й по інших місцевостям, що можна простежити в листуванні інтелігенції, яка також звітувала про досягнення часто з великою долею самокритики.
Наприклад, до Михайла Комарова писав із Санкт-Петербурга 1883 року про ювілейні заходи представник місцевої української громади В. Бернштам. Він критично оцінював святкування:
«Була панахида, потім вечір у музейному гуртку, вечір у пушкінському гуртку й два вечори в готелі. Усюди виконували українську музику — вдала тільки на другому вечорі в Ермітажі, — у музичному гурті після дуже поганого концерту звичайний бал, у пушкінських гуртках скандали й читання Шевченка в російському перекладі. На вечорах в Ермітажі були вечері з тостами» (переклад з російської. — І. С.).
Видавець та один з очільників Петербурзької громади П. Я. Стебницький 1899 року також не без критики писав:
«Шевченківське товариство (у Петербурзі) в цім році визначає своє істнування лиш двома вчинками: об’явило панахиду 26 лютого і зробило Шевченківський вечір… Не зовсім добре вийшло — було надто багато молоді, яка тепер зовсім в виключному настрої, і через те було більше заміру, ніж личить Шевченковому вечеру. З вечера товариство придбало в свій кошт 850 крб.».
Сергій Ваганов з Кубані 1900 року ширше описав місцеві роковини:
«Зібралася чимала громадка людей (було, кажуть, більше 200), і ми гарненько відпразнували роковини нашого Апостола — тільки не 26, а 25-го. В собранні постановили великий бюст, стояв тут рояль, Бігданов прочитав річь, де цікаво розказав, чого ми зібрались і що треба робити, потім я прочитав біографічний очерк про життя Тараса Григоровича. Читав, мабуть, більше часу… Потім співав хор, читали із Кобзаря. І, правду кажучи, мені давно вже не було так весело, так любо, як 25 лютого. Дружно так, весело пройшов цей вечір на Кубані. Черноморци цего зовсім не сподівались, і я навідь за 3 дні не знав, чи буде що, чи ні…»
І так у більшості місць, де проживали громади українців. До того ж до святкувань долучались інші національності: московити, євреї, поляки й так далі. Традиція святкування роковин виявилася такою потужною, що вона тривала й під час совєцької окупації. Більшовикам, щоправда, довелося добряче викрутити образ Шевченка з націоналіста в соціалісти.
Дискусія про правильність вшанування
Більшість українства прагнула віддати шану Кобзареві, і кожен робив це у свій спосіб, часто критикуючи інших. На Тарасовій могилі бували свідомі українці, що виголошували патріотичні промови й заклики, цитували Шевченка, рефлексували щодо його ідей. Приходили й представники місцевої влади як офіційно, так і побенкетувати. Таке більш аскетичні патріоти сприймали як блюзнірство.
Те саме й про святкування роковин: хтось віддавав усю енергію для організації науково-мистецьких акцій, а хтось хотів почаркуватися. Наприклад, Іван Липа йшов зі святкування, коли переходили до вина «бо де вино на Роковинах, там і дезорганізація». Фольклорист і мовознавець Митрофан Дикарів із Катеринодара 1897 року писав про дуже своєрідний та новаторський спосіб вшанування пам’яті Кобзаря:
«Сей рік, звичаєм попередніх двох років, роковини Тараса Григоровича будуть святкуватися тут роздаванням бідним міщанам його “Кобзаря”. Первий рік було роздано 10 примірників, придбаних моїм власним коштом, торік 15 примірників — на зібрані гроші, і сей рік на такі ж гроші буде роздано 24 примірники. Такий спосіб святкування я вважаю найбільші відповідним істоті свята, ніж визволеннє шинкарів по панських шинках».
А поет Цезар Білиловський, пишучи до Михайла Комарова про роковини з «обідом», одразу випереджав критику:
«Вчора відбулося у нас свято: роковини смерти Шевченка, була панахида, а у вечері обід. За обідом — це те іменно, що ви (і другі) не любите, проте начулись ми, що й у Вас воно не обходиться без того, щоб люде, зібравшись, не попоїли, а за їжею не випили вина…»
Умовна боротьба між аскетизмом та бенкетуванням на Роковинах Шевченка триває і досі. У післясовєцький період до неї доєдналася ще критика влади, підхід до вшанування Кобзаря часто не збігається з уявленнями частини громадян.
Останній запис у легендарних «Щоденниках» академіка Сергія Єфремова — про подорож пароплавом до Тарасової гори. Кінець двадцятих, згортання українізації, а пароплав міг донести з Києва до Кобзаря. Сьогодні шлях важчий та для його подолання потрібні час та певні зусилля. як і для того, щоб піднятися тими сходами, що ведуть від дороги до самої могили та музею. Символічно, що як не намагаємося бути ближчими до Шевченка — тисячі публікацій, унікальна біографічна енциклопедія, безліч графічних осучаснень, — але щоб до нього прийти, треба проявити волю й знайти сили.