На першому курсі Могилянки наш викладач історії Ігор Тесленко казав: «Забудьте те, чого вас навчили в школі». Йшлося передусім про понятійний апарат. Нам пощастило — в той час на першому курсі бакалаврату було обов’язковим викладання всіх базових гуманітарних дисциплін, і це дуже розширювало погляд на свій фах.
Згодом як редакторка історичних текстів я не раз стикалася з рудиментами старого термінологічного апарату, який ми ще вчили в школі і який нас просили забути в університеті.
Мова не просто відображає, а формує суспільні уявлення. Реформування гуманітарного тезауруса — це не лише інтелектуальна вправа, а й соціальна потреба. Суспільство, його самоусвідомлення, бачення минулого і прагнення майбутнього формуються через концепти, які ми використовуємо. Стара термінологія, сформована в іншому ідеологічному контексті, стає бар’єром на шляху осмислення нових викликів.
Ось деякі із цих понять, це реальні приклади, які траплялися мені під час роботи.
Перелік можна продовжити, і я запрошую колег-гуманітаріїв це зробити.
Первісно-общинний лад
Формаційна теорія була запропонована Марксом, прийнята радянськими ідеологами й відтоді так і не зникла з лексикону українських науковців — від авторів підручників до академіків.
Це лише одна з можливих теорій, далеко не найвдаліша, вона спирається на принцип стадіальності й прогресизму й має внутрішні суперечності, як-то ідея про первісний комунізм у печерних людей (така-от діалектика). Тут може бути місце для жарту про палку-копалку, але зупинімося на тому, що від історичного матеріалізму та інших радянських жаргонізмів годиться нарешті звільнитися.
З поняттям феодалізму дещо складніше. Вадим Чепіженко розглядає «“юридичний”, марксистський, “соціологічний” та “деконструктивістський” підходи до визначення “феодалізму”». Вживання понять «феодальний лад», «буржуазні відносини» завжди потребує коментаря. А коли йдеться про періодизацію, видається доречнішим спиратися на культурно-історичні епохи, у цьому випадку — раннє, високе й пізнє Середньовіччя.
До цієї-таки категорії належать такі оцінкові судження як «золотоординський гніт», «литовсько-польське визискування», «національне й соціально-економічне поневолення України» тощо. Вони є продуктом народницької, а згодом і радянської історіографії, проте їх і досі можна побачити в популярних, навчальних і академічних викладах історії.
Русь
Тут немає одностайності. Вибір оніма залежить від мети й аудиторії.
Але з певністю можна сказати: не Давня руська держава, бо це відсилає до «древнерусской народности» і «колиски трьох братніх народів» — творінь імперських придворних ідеологів Погодіна і Соболевського та їхніх радянських послідовників.
Також останнім часом уже є консенсус не вживати Київська Русь, бо це відсилає до уявлення про два утворення — Південну й Північну Русь, існування яких спростовано.
Данило Галицький — теж неправильно. Або князь Данило Романович, або галицький князь Данило Романович, або ж після 1254 року — король Данило.
Події 1240-х років ще чекають адекватного переосмислення, однак принаймні щодо етноніма є згода: на Русь прийшли монголи, а не монголо-татари, татаро-монголи чи татари.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Великі географічні відкриття
Це поняття демонструє колонізаторський погляд на те, що відбулося в кінці XV століття. Наразі вдаються до обтічного формулювання «Зустріч цивілізацій». Можливо, колись дійде й до відкритого визнання нерівноправної природи цієї зустрічі.
Річ Посполита
«Батько» українського історієписання Михайло Грушевський заклав назви епох і їхні оцінки, які були релевантні для його часу й історичної ситуації бездержавності. Однак відтоді виросло не одне покоління істориків, зокрема потужна школа дослідників ранньомодерності, які продемонстрували, яке місце посідав руський народ у Речі Посполитій.
На жаль, дехто й досі пише про «литовсько-польських загарбників», «ополячення», «окатоличення». А також некоректно говорить про «поділи Польщі» замість «поділів Речі Посполитої».
Давня література
На позначення тисячоліття українського письменства від митрополита Іларіона до Григорія Сковороди помилково вживають поняття «давньої літератури». В дусі публіцистики ХІХ століття «давню» літературу протиставляють «новій».
Доктор філологічних наук, архієпископ Ігор Ісіченко зазначає, що поняття давньої літератури мало б охоплювати лише пам’ятки українського Середньовіччя, що тривало до середини XV століття. Натомість літературні тексти XVІ–XVІІІ століть зараховують до ранньомодерної доби, або, якщо йти за стилями, — йдеться про літературу Ренесансу й Бароко.
Читайте також: Маєстат традиції. Чому нам потрібна кафедра середньовічної та ранньомодерної української літератури
Національно-визвольна боротьба
Хто не чув про «Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького» і про «Національно-визвольні змагання ХХ століття»? Ці два підозріло подібні формулювання спонукають до думки, що їх так назвали одні й ті самі люди. Люди свого часу. Чи релевантні ці поняття сьогодні й чи дійсно вони відображають ті явища, що відбувалися в середині XVII й на початку ХХ століття?
На позначення повстання під проводом Богдана Хмельницького нині коректним вважається поняття «Козацька революція середини XVII століття».
Про добу УНР та Гетьманату відповідно кажуть — «Українська революція 1917–1921 років».
Модерністи проти народництва
Це протиставлення обговорювала у своїх студіях професорка Соломія Павличко, з нею почасти не погоджувався завідувач кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії Володимир Моренець.
Він пропонував розмежовувати народництво як стильову течію кінця ХІХ — початку ХХ століття, і ширшу культурно-історичну епоху — позитивізм, на зміну якому прийшов модернізм. Власне, модернізм як цілісне філософсько-естетичне явище доречно протиставляти тільки співмірному йому явищу — позитивізму, а не окремим його практикам, як-от народництво.
«Опозиція “модернізм — народництво” затуманює суть проблеми й переводить її у невластиве русло протистояння естетичного й національного начал», — писав Володимир Моренець. Однак «кожен слов’янський модернізм… був живлений потребою національної самототожності не меншою мірою, як потребою естетичної самодостатності. Насправді наріжним каменем усіх критичних герців була ідея службовості літератури… ідея суто позитивістська». Адже в часи Миколи Вороного йшлося про опір просвітянському спрощенню й соціальному прагматизмові, а не світоглядним та морально-естетичним підвалинам, що визначають національну самототожність.
Радянські концтабори
Тема радянських репресій — тригерна й тяжка, однак про неї можна говорити науково, достовірно й фахово, не применшуючи цим трагізму жертв.
Читайте також: Покарані довічно
Тим часом деякі дослідники для красного слівця вживають хибні формулювання, наприклад «радянські концтабори» щодо післявоєнного часу, — «щоб страшніше звучало». Поняття «концентраційний табір» офіційно застосовувалося в радянському кримінальному праві, зокрема п. 2 ч. ІІІ Постанови ЦВК й РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, більш відомий як «Закон про п’ять колосків». Проте цей нормативний акт був скасований 1947 року, і, скажімо, Василь Стус у концтаборі не сидів.
Загалом втішно, що віктимність уже не є нашим єдиним і визначальним наративом в означенні себе як нації. Хоча повномасштабне вторгнення таки спричинило відкочування назад: щойно почали відмовлятися від концепту «Розстріляного Відродження» на користь «Червоного Ренесансу» або «Наших 20-х», як настало «Нове Розстріляне Відродження» — вислів Вікторії Амеліної, який виявився трагічно-пророчим щодо неї і її колег по перу.
Автор хотів сказати
У декого зі шкільної лави формується кліше про те, що літературний текст має єдине «правильне» значення, закладене автором. Способи взаємодії з літературою в школі потребують суттєвого перегляду — інакше учні ризикують так і не дізнатися, що тексти відкриті до множинних інтерпретацій залежно від читача та культурного контексту.
Літературна мова й мова літератури
З мовою ситуація подібна: вивчення української мови мало б включати не лише «нормотиповий варіант», а все багатство комунікативних ситуацій, у яких мовлення реалізує себе цілковито по-різному. А поки доводиться пояснювати, що редагування — це не дистиляція до стану стерильності, а збереження й посилення авторського стилю, де це необхідно.
Популярна й непопулярна культура
Генезу уявлення про те, що культура — це завжди щось високе й елітарне, можна шукати в Античності з її страхом варварів, у ренесансних ідеалах, у просвітницьких уявленнях про піднесене, у романтичному плеканні людського духу, у модерністському ескапізмі до вежі зі слонової кістки. У ХХ столітті маса здобула голос, і «культура мас» — кіно, музика, телебачення — стала дуже помітною. Хоча існувала й доти в різних формах і проявах.
Зрештою постмодерні теорії розмили межу між елітарною й популярною культурою. Сучасний погляд передбачає, що культура охоплює все, створене людиною: від ритуалів і вірувань до мемів і вуличної моди. Філософ Тарас Лютий зауважує, що «“популярна культура” розглядається як неофіційна, неелітарна, позаяк виникає знизу, на grassroots level, а її творцями є бунтівники, підлеглі класи, простолюд або ж носії усної традиції». І додає, що «масова це не зовсім популярна культура, як їх зазвичай ототожнюють у англосаксонському світі. Маскульт виникає вже після індустріалізації й урбанізації, коли занепадає народна/традиційна (популярна) культура. Велика Британія стала чи не першою країною світу, де сформувалася масова культура, умовою розвитку якої була капіталістична ринкова економіка. Урбанізація спричинила великий перерозподіл мешканців, які почали осідати у великих містах».
Що ж до впливовості, дослідник історії мистецтва Богдан Шумилович вважає: будь-що може бути сучасним мистецтвом, однак важливо те, як ми дивимось і реагуємо — тож здебільшого поп-культура нині має більшу силу, ніж сучасне мистецтво.
Незмінність традиції
Сьогодні дедалі більше людей цікавляться «спадщиною» й конструюють власні уявлення про себе як індивідів і спільноту та цій основі. «Традицію» часто сприймають як фіксовану, автентичну й незмінну. Звісно, хибно. Адже традиції постійно змінюються, адаптуються до нових умов і часто «винаходяться» у відповідь на сучасні потреби.
Як зазначає письменник і перекладач Остап Українець, «є згрубша два методи взаємодіяти з культурою і традицією свого минулого. Один із них — це те, що Рейнджер і Гобсбаум називають “найдавнішою давниною модерну”. Працює вона десь так — у минулому, яке ми вважаємо “своїм” є феномен, важливий для підтвердження тези “ми тут автохтони”… Факт існування культурного явища в минулому робить нас ретроактивно причетними до нього, оскільки це явище ми використовуємо для побудови сучасної ідентичности. Ми захоплюємось традицією минулого, оскільки відчуваємо, що вона в певний спосіб мала нас “породити”, привести нас до того культурного та ідентичнісного стану, в якому перебуваємо зараз.
…Другий вимір традиції стоїть на повторенні і оновленні. Не давайте збити себе з пантелику людям, котрі пишуть що “традиція опирається новому”, бо це брехня. Традиція просто перетворює “нове” на “вічне” і органічно поводиться так, ніби кожне новаторство було в ній завжди. В сучасному суспільстві це відчуття багатократно поглиблюється — так різдвяні павуки, котрим в українській традиції приблизно 100–150 років, легко уявляються “тисячолітніми”».
Читайте також: Ресентимент та інструменталізація гуманітарних наук
Так само проблемним є й поняття ідентичності, яким часто надуживають не заглиблюючись. Роджерс Брубейкер і Фредерік Купер вважають, що «ідентичність» означає занадто багато (коли розуміється в широкому значенні), занадто мало (коли розуміється у вузькому сенсі), або взагалі нічого (через свою двозначність). Якщо ідентичність усюди, то її немає ніде. Чи існують довготривалі колективні ідентичності на сталому рівні? Як розрізнити ідентичність та ідентифікацію? Чи дійсно члени спільноти мають певну ідентичність і набір рис, чи це ми їх так категоризуємо через дискурс?
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Гуманітарні науки — не науки
Цей атавізм, яким завершую добірку, мені довелося знову почути зовсім нещодавно. Від нього віє духом уже згаданого позитивізму, з вірою у прогрес і переконаністю, що людство розвивається лінійно, рухаючись до дедалі більшої раціональності й вичерпніших знань. На це вже відповів німецький філософ і теоретик історії Вільгельм Дільтай, запропонувавши поділ на науки про природу і науки про дух. Перші базуються на експерименті й обчисленні, прагнуть пізнати й пояснити світ і претендують на об’єктивність. У других людина пізнає саму себе. А без цього не може обійтися жодна галузь — включно зі штучним інтелектом і найпередовішими технологіями творення й нищення.
Так, є певні дискусії щодо термінології та методології в гуманітарних і суспільних галузях. Бо це настільки тонка матерія, де людина є і суб’єктом, і об’єктом водночас.