«Житиму тільки в Україні. Ніколи й не мав іншої думки, а ще більше впевнився, що мій дім тут, коли виїхав з Маріуполя через місяць після початку повномасштабної. Знайомі кликали переїхати в Париж, мовляв, там безпечно. Але ми нікуди не поїхали», — якось розповідав таксист. Їхала на авто, на якому він у березні 2022-го возив дрова, їжу й воду, щоб обігріти та прогодувати своїх дітей і малолітніх онуків. Вони місяць не виходили з підвалу, аж поки не вдалося вирватися з міста.
«Щоразу, коли кудись виїжджав, їхав як востаннє, на щастя, удавалося повертатися. Ви не уявляєте: там голови не можна було підняти, бо росіяни бомбили безупинно. Нам пощастило виїхати з міста тільки тому, що мали своє авто й у нього не прилетіло», — каже він.
Говорив зі мною українською і кілька разів наголосив, що Маріуполь — Україна, завжди був і буде. Мова таки має значення…
Від подій, про які згадував той чоловік, минуло майже три роки. Водночас кількість злочинів росіян насправді рахуємо не від 2022-го чи навіть 2014-го. Ця війна почалася задовго до того, адже імперія завжди відчувала, що українці тяжіють до свободи, на відміну від росіян. Звідси й репресії та переслідування протягом усієї історії існування, штучне винищення й заборона всього українського. «Раніше Росія застосовувала проти нас голод, тепер — ракети й кулі», — казав в одній із розмов з Тижнем історик Володимир В’ятрович. І то дійсно так: тактика Московії не змінюється — змінюються методи. Ба більше, завдання росіян нині — не так знищити фізично українців, як стерти нашу ідентичність і зробити носіями їхньої ворожої культури.
Попри всі сподівання ворога, Україна встояла й далі бореться, а дедалі більше українців обирають залишатися вдома. Наприклад, серед моїх знайомих є і ті, хто повернувся з-за кордону вже після початку великої війни й нині захищає країну в лавах Збройних Сил України. Переважно це молодь, яка, здавалося б, могла почати облаштовуватися десь там, де не чути повітряних тривог і вибухів, та вона обрала жити в Україні. Їхня мотивація нерідко надихає старше покоління. Це вкотре доводить, що перемога залежить від зусиль кожного.
За роки російсько-української війни вже виросло нове покоління свідомих і вільних українців, які знають про Революцію гідності, окупацію Криму й зазіхання Росії на решту українських територій не з книжок, а з власного досвіду. Дехто з них уже не перший рік на передовій, інші волонтерять і, ризикуючи життям, доправляють дрони військовикам, шиють маскувальні сітки, закривають чергову банку на автівку, яка, на жаль, на фронті як витратний матеріал.
До того ж особливу роль у нинішній війні відіграє саме студентство. Певна річ, воно завжди було рушійною силою змін у багатьох країнах світу, Україна не виняток. Згадайте лишень Революцію на граніті 1990-го, що стала важливим кроком до здобуття Україною незалежності, чи Помаранчеву революцію, яка, за словами «польового командира» Майдану 2004-го Володимира Філенка Тижню, дала змогу українцям відродити демократію в державі. Під час Євромайдану першими активістами були саме студенти, які поділяли європейські цінності, а не пропонований курс на Росію. Зрештою Революція гідності, де вони також виступили рушійною силою. Багато з них одразу з Майдану поїхало захищати кордони на Сході України від російської навали.
За волею долі сьогодні молодь, зокрема студенти-журналісти, – одні з тих, хто мусить говорити правду й об’єктивно висвітлювати нинішні події. Їхня принциповість, сміливість і готовність боротися за краще майбутнє для України однозначно надихають.
Розуміючи важливість підтримки ініціативної молоді, Тиждень уже пʼятий рік поспіль разом зі Школою журналістики та комунікацій УКУ готує спільний спецвипуск. «Ми дорослішаємо» – назва цьогорічного проєкту, матеріали з якого можна також буде знайти на сайті. Ось, до прикладу, один із них.
Щороку студенти беруться за теми, які порушують низку важливих питань в інфопросторі — від гендерної рівності чи інклюзії до висвітлення подій війни. Молодь сьогодні — це голос, завдяки якому світ дізнається про звірства й злочини росіян. Це голос, який розповідає про досягнення наших військовиків на полі бою; про складнощі повернення ветеранів до цивільного життя; історії дітей, які вже не дочекаються батьків, а щодня живуть спогадами про них; про фермерів-відчайдухів, які навіть на територіях, близьких до лінії фронту, знаходять спосіб зібрати врожай, щоб українське зерно не дісталось окупантам; про наших паралімпійців, які виборюють медалі й досягають олімпійських вершин.
Після цих історій розумієш, що українці — неабияка сила, яку ще більше зміцнила, здавалося б, руйнівна війна. У цей важкий і страшний час нам удається дорослішати, ставати зрілими насамперед ментально в умовах реальної війни. Насправді ж маємо унікальний досвід: країна воює, але повною мірою функціонує далі. І передусім це заслуга людей, які як ніколи розуміють, що саме вони відповідальні за своє та майбутнє нашої країни.