25 грудня 1884 року у 21-річних Марії і Бориса Грінченків народилася донька Анастасія. Обоє — початківці-письменники, що шукають свого місця в українському русі.
Коли доньці було шість, Грінченко став співзасновником Братства тарасівців — з Миколою Міхновським та іншими однодумцями вони першими заговорили про ідею самостійності України. Грінченко полемізує з Михайлом Драгомановим про шляхи розвитку України і призначення культурних діячів.
1902-го року Грінченки переїхали до Києва й почали удвох збирати матеріали для «Словника української мови». Вони мають «родинний підряд» з перекладів класики українською мовою, працюють і батько, і мати, і донька.
Незабаром донька Анастасія після закінчення гімназії вирушила навчатися на філософському факультеті Львівського університету, слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Вона привозить з-за Збруча соціалістичні погляди й заборонену в Російській імперії літературу, а революцію 1905 року просто не може оминути.
Вона зі своїм цивільним чоловіком Миколою Сахаровим долучається до «Лубенської самооборони» — бойової дружини, що протидіяла єврейським погромам і арештам революціонерів. Царська реакція не забарилася: охранка заарештовує багатьох активістів, зокрема Сахарова і Анастасію Грінченко, вона в тюрмі від грудня 1905 до квітня 1906-го. Її випускають завдяки клопотанням батьків і браку доказів.
Читайте також: Знайти «свого» Грінченка
У жовтні 1907 року відбувся трус у помешканні Грінченків у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській 67. Хоч заборонених речей не знайшли, це стало великим випробуванням для Анастасії — вагітної і хворої на туберкульоз. Її заарештовують за доносом, лише після клопотань Бориса Грінченка вдається замінити ув’язнення на заставу 1000 рублів і домашній арешт до суду — а опісля розгляду справи їй загрожувала каторга.
Біля будинку Грінченків вартували двоє поліцейських, Марія Грінченко перебувала в лікарні після операції, Микола Сахаров чекав вироку суду в тюрмі на Полтавщині, а вагітна донька Анастасія нервувала й марніла. Борис Дмитрович писав знайомому: «Не ремствуйте, що не пишу, не відписав на Вашого останнього листа… Лірика не до речі, коли доводиться зціплювати зуби, щоб не крикнути».
Громадськість стежила за перебігом справи над політичними в’язнями (їх так і називали). Про етапування підсудних, зокрема Сахарова, до Полтави повідомляла газета «Рада»: «В суботу 23 лютого 1908 р. під надзвичайною вартою москалів, чеченців, стражників та поліції на чолі з помічником справника з місцевої тюрми одправлено “этапным порядком” в Полтаву політичних в’язнів».
Читайте також: Призабутий сіяч
Здавалося б, зовсім не до творчості. Однак 23-літня Анастасія Грінченко, лежачи в ліжку, продовжувала перекладати, і протягом 1908 року в Києві побачили світ сім її перекладів: «Мрії та сни» Олів Шрайнер, «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, драма «Огні Іванової ночі» Германа Зудермана, критичний нарис «Анатоль Франс» Георга Брандеса, оповідання «Дочка Ліліт» Анатоля Франса, драми «Гедда Ґаблер» та «Жінка з моря» Генріка Ібсена.
19 квітня 1908 року народився хлопчик, якого назвали Володимиром і охрестили в Либідсько-Благовіщенській церкві, хрещеними батьками стали Борис Дмитрович Грінченко і Онисія Федорівна Дурдуківська (Єфремова). За спогадами Марії Грінченко, після пологів у доньки не минала лихоманка й марення. Їй здавалося, що вона в тюрмі й мати прийшла до неї на побачення, вона просила говорити тихо, щоб жандарми не чули. 1 жовтня 1908 року Анастасія померла, а в лютому 1909 року померло й немовля.
Борис Грінченко вдивлявся в місяць за вікном і писав:
Конституції, запевне,
Не зазнав ти серед неба,
І тікати від погромів
Там вгорі було не треба.
І твою бібліотеку
Не являлись розглядати,
Не везли тебе, як здобич,
За міцні залізні грати.
Ні дочки тобі, ні сина
Не поклали молодими
У холодну темну яму
Люди з ґудзями ясними.
Ти не знав там, повновидий,
Угорі того нічого.
Ну, а я… те все зазнав я
Та й багато опріч того.
Історики Нінель Клименко та Юрій Беззуб з’ясували перебіг справи — як її сфабрикував слідчий та скільки отримав донощик, що вказав на Анастасію Грінченко під час другого арешту. Радянським кагебістам було чого повчитися в царської охранки.
Дехто закидав Анастасії Грінченко зв’язки з російським соціалістичним рухом, однак її приятелі нагадували про її свідому позицію та громадську активність в українській справі.
Згодом Марія Грінченко писала, як, спостерігаючи за самовідданою працею доньки, застерігала: «Дитино моя, ти ж згориш, отак живучи», а донька відповідала: «Не вчи мене чужими руками жар загрібати. Я хочу й сама здобувати, а не тільки користуватися з того, що здобудуть інші».