На площі перед музеєм «Територія терору» у Львові відвідувачів зустрічає виставка «Плакати воєнного часу». Це роботи українських митців, створені під час повномасштабного російського вторгнення, їхні спроби відрефлексувати те, чого не мало б відбутись, однак відбувається.
Уся експозиція й вибудуваний довкола неї наратив «Території терору» ― про те, чого ніколи не мало б статися, однак це не лише сталось, а й триває досі.
Ми відвідали цей музей разом зі студентами магістерської програми «Майбутнє спадщини» Українського католицького університету, в рамках «польової» частини курсу «Спадщина, пам’ять, ідентичність: комунікація». Міркували про роль музею в документуванні свідчень вцілілих, про можливості висвітлювати складну й суперечливу спадщину, про те, як представляти травматичний досвід у публічному просторі.
Задум
На теперішньому проспекті Чорновола у Львові, де під час Другої світової війни було єврейське гето, 1992 року відкритий меморіал пам’яті жертв львівського гето — символічна скульптура літнього юдея, що простягнув руки до неба.
Фото авторки
Однак це місце пам’яті на Підзамчі стосується не лише євреїв ― у 1944–1955 роках тут була пересильна тюрма № 25, звідси енкаведисти відправляли в’язнів до виправних колоній, виправно-трудових таборів або інших тюрем. Аби створити символічний контрапункт і вшанувати український травматичний досвід під час тоталітарних режимів ХХ століття, 2009 року Львівська міська рада ініціювала створення музею.
Відтоді змінилося керівництво й дещо трансформувалася концепція. Наразі фокусні теми інституції, що діє з 2016 року, ― зміни міського простору внаслідок нацистського та радянського насильств та людські досвіди людини в умовах екстремального насильства. Останнім часом доєдналася також тема мистецтва тоталітарної доби.
Дорога страждань і досвіди вцілілих
Початок експозиції перед входом до бараку ― це вагон-телятник. Він представляє повоєнне радянське насильство. Вагон оригінальний, виготовлений 1951 року у Ваймарі, проте невеликий. Як каже екскурсоводна, радянська влада віддавала перевагу більшим, аби ефективніше зачищати простір від «неугодних». Всередині вагона ― стіна з валіз і нари. Арештантам дозволяли брати із собою особисті речі. Але як вгадати, що допоможе вижити на чужині?
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
Джерелом для наповнення експозиції стали спогади тих, хто пережив примусові переселення в дитячому віці. Стає моторошно від подробиць цієї подорожі у віддалені райони СРСР: дорога могла тривати кілька тижнів, від холоду намерзали бурульки, які розтоплювали замість води. Справляти природні потреби часом доводилося в чиюсь пару взуття. Точніше ― когось із тих, хто помер дорогою. А смертність за таких обставин була дуже високою, особливо дитяча.
Передчуття катастрофи
Перша з кімнат музею відтворює типове помешкання львівської родини 1920–1930-х років. Важливо, що задум був зробити етнічно нейтральний інтер’єр. Для створення експозиції використані спогади представників трьох домінантних спільнот міжвоєнного Львова ― єврея Аайрона Вайса, поляка Адама Бачинського й українки Анни Рудницької. Зокрема, наведені їхні спогади про міжетнічні стосунки. Зала має промовисту назву «(Не)відчуття загрози».
Населення Львова з демографічного погляду суттєво змінилося за час Другої світової й післявоєнного десятиліття. Настільки, що дехто з нащадків новоприбулих мешканців не відчуває зв’язку зі спадщиною. В цьому історикиня архітектури Тетяна Казанцева вбачає можливу причину сучасної недбалості щодо історичних пам’яток.
Фото авторки
Друга зала масштабує сприйняття історії на макро- й мікрорівнях: карта на підлозі відсилає до таємної угоди між СРСР і Третім Рейхом. 23 серпня 1939 року їхні міністри закордонних справ домовилися про ненапад, а 28 вересня, вже в розпал Другої світової, Радянський Союз та нацистська Німеччина уклали договір «Про дружбу і кордон», у якому закріпили лінію поділу Польської держави. Українські землі ― Волинь та Галичина ― зазнали бомбардувань, а цивільні мешканці стали свідками й вимушеними учасниками масового насильства.
На стінах цієї зали ― навушники з десятьма історіями очевидців початку війни, котрі були тоді дітьми, їхні спогади переважно записані протягом 2010-х. «Хтось із дітей вперше став біженцем, у когось на очах солдати вбили людину, хтось втратив рідних у перші дні війни…», ― коментує екскурсоводка події 1939-го. Чи 2014-го? Чи 2022-го?
Наступна кімната присвячена першій радянській окупації. Інтер’єр натякає на те, що тут відбувся обшук. Кімната, яка нещодавно була чиєюсь затишною домівкою, стоїть пусткою, на місце колишніх господарів незабаром заселяться інші мешканці. Протягом 1940–1941 років зі Львівщини до Сибіру та Середньої Азії депортували понад 190 тисяч осіб, цілими родинами.
Великі числа й маленькі долі
Наступна зала має назву «Необчислюваність». Усіх жертв тоталітарних режимів ХХ століття облікувати неможливо, однак не лише в цьому онтологічна проблема: масове насильство жахає тисячами жертв, затуляючи трагічні долі окремих, колись живих людей.
У четвертій залі представлені таборові нари, втілення насильства щодо трьох найбільших груп постраждалих від нацистів в Україні: євреї ― жертви Голокосту, радянські військовополонені, а також примусові робітники й політичні в’язні концентраційних таборів.
Тут-таки представлена історія Янівського концтабору, відомого моторошним таборовим оркестром із в’язнів, яких змушували виконувати своєрідне «танго смерті». «Повз львівське гето ходив трамвай № 7 на вулицю Янівську, тож було зручно їздити до табору», ― оповідає екскурсоводка, і від цієї ремарки пробирає холод, бо будь-якого дня дорога могла пролягти лише в один бік.
Фото авторки
За склом підвішені предмети, знайдені на місці масового вбивства. Ці пожухлі, зім’яті, понівечені часом речі колись належали живим людям, яких тоталітарний Левіафан розподілив на категорії й таврував як неугодних.
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Важко дібрати мову, яка б передавала реалії масового насильства й не дегуманізувала жертв. Міркую про це, доки екскурсоводка говорить про транспортування, селекцію, каральні акції, таргетовані групи й мікрокосм Голокосту.
Наступна зала оповідає про вибір в умовах екстремального терору. Навіть під загрозою смерті були ті, хто обирав залишатися людиною. «Одна й та ж людина могла спершу бути пасивним спостерігачем, потім винуватцем, рятівником, жертвою чи навпаки. Між зміною цих ролей могло минути декілька днів чи навіть годин», ― зазначено на інформаційній таблиці музею.
Історія, що стосується кожного
Наступні дві зали «Території терору» присвячені архівуванню документів і розархівуванню спогадів. П’яти- й шестизначні номери справ в імпровізованому сховищі нагадують про те, що за великими цифрами масштабних репресій криються людські голоси, які буває нелегко почути. А Біла кімната зі столом посередині пропонує поглянути на котрусь із сотні фото з родинних архівів. Хто ці люди і як вони зберегли здатність усміхатися, святкувати Різдво, виховувати дітей в умовах, коли вихор історії виривав їх із корінням?
Читайте також: Покарані довічно
Наша екскурсоводка розповіла, що музей активно працює з дитячими групами, зокрема пропонує їм власноруч спробувати дослідити котрусь із архівних справ, заохочує провести невелике усноісторичне дослідження, записавши спогади рідних, що пережили масове насильство ХХ століття. Цей задум добре втілює назва освітньої програми музею ― «Усна історія: через едукацію до емпатії».
Фото авторки
«В Україні не існує родини, яка б у той чи інший спосіб не стикалась з масовим насильством у середині ХХ століття. Спогади про ці події ― частина наших сімейних історій. Ми можемо їх не знати, але це не означає, що їх немає», ― зазначають у музеї.
Мистецтво й тоталітаризм
Від початку нової хвилі декомунізації подвір’я музею стало мініпарком радянських монументів. Тут зібрані пам’ятники, вітражі, мозаїки, до яких планують додати інформаційні коментарі. Як зазначають працівники музею, «у життєвих траєкторіях автор(ки)ів пам’ятників (Теодозії Бриж, Ярослава Мотики) та увіковічнених (Василя Пересади, Юрія Великановича) прочитується інша сторона радянської дійсності ― історія масового насильства в долях окремих людей і їхніх сімей».
Також 2022 року «Територія терору» тимчасово прихистила колекцію київської приватної галереї «The Naked Room», яка зберігає твори сучасних українських митців, зокрема Олега Голосія, Нікіти Кадана, Павла Макова, Люсі Іванової, Катерини Бучацької, Олександри Кадзевич. Виставка цієї колекції, вивезеної з Києва через повномасштабне вторгнення, запрошувала порефлексувати про чергову вимушену «евакуйованість», фізичну й символічну, з якою нам знову доводиться вчитися жити.
Фото Володимира Склокіна
Нині у бараку № 2 «Території терору» діє виставка експонатів, евакуйованих зі Слов’янського музею. Тим часом у німецькому місті Ессен, у межах виставки «Landscapes of an Ongoing Past», експонують світлини з фондів «Території терору» про історію появи, зникнення та відродження «Біотехносфери» Федора Тетянича в місті Попасна Луганської області, яка переплітається з історією створення та розвитку краєзнавчого музею імені Семена Іоффе. Це дві різні історії одного маленького містечка, які постали там незалежно одна від одної і зникли в один момент ― у 2022 році, коли російська армія за три місяці повністю зруйнувала місто, яке колись було Попасною, а тепер зруйноване вщент.
Отож «Територія терору» продовжує розповідати складні історії про людські досвіди в умовах екстремального насильства.