Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Будівничі

11 Вересня 2024, 11:24

«Будувати» — це дієслово за нашою давньою традицією означає щось безумовно почесне, шановане, антонім від «руйнувати». «Будівничий» — взагалі тільки позитивні конотації. А от «забудовник» — відразу пфе, шахрай. Краще вже іноземне «девелопер», менше негативних емоцій викликає. Днями прочитав на поважному ресурсі інтерв’ю на правах реклами з одним девелопером, який намагається відмитися від звинувачень у знищенні історичної спадщини. Враження від матеріалу, сказати б, двоопукле.

Якщо вже далі вправлятися в лексикології, забудовники і скандал — практично синоніми. Причину шукати недовго: більшість нових проєктів у центральних кварталах Києва, Львова, Одеси грубо вламуються в існуючий ландшафт, не вступаючи в діалог з архітектурним або природним оточенням, а перекрикуючи його. «Більшість» не означає, що всі, я знаю пару винятків. Крім того забудовники за першої-ліпшої нагоди порушують усі можливі закони й приписи. Проблема, з другого боку, в тому, що, як і в інших галузях, не порушувати їх немає жодної можливості. Частково такі обмеження — прояв звичайної бюрократичної логіки забороняти все, що можна заборонити, подекуди вони впроваджуються заради подальшого вимагання хабарів. Є втім і такі, що, навпаки, вистраждані поколіннями будівничих і оплачені жертвами, якщо йдеться про вимоги безпеки. Але зловживання девелоперів, корупція, «піраміди» — лише одна зі складових комплексної проблеми, де сконцентровані всі родимі плями первинного капіталізму, включно з естетичними.

У новенькому житловому комплексі, де я винаймаю квартиру, затишно, багато троянд, спортивних і дитячих майданчиків, а також дітей і собак — прямо-таки мрія! А ще в ньому силові кабелі висять у повітрі між стовпами, й це означає, що заховати їх під землю не вистачило грошей, а всі ці розкоші заживлюються за тимчасовою схемою. Ну й ще маленькі, ледь помітні незручності, які демонструють, що у власників забракло грошей. Нічого дивного, моя рієлторка промовилася, що половина квартир у комплексі досі не розкуплена, власник у мінусі. Тимчасом поруч жваво будується ще декілька будиночків кожен квартир так на двісті, не враховуючи тих, де будівельне життя завмерло кілька років тому й, схоже, назавжди. З недобудами все більш-менш зрозуміло, про це багато писалося, надто коли виринали скандали з «Аркадою», Войцеховським, «Еліта-центром» і таке інше. Весь цей бізнес так чи так функціонує за принципом піраміди, де засновник чергової, назвімо це відверто, авантюри (інколи авантюри закінчуються вдало, тоді їх називають інакше) залучає гроші певної кількості довірливих мрійників, ну а далі вже як пощастить.

Читайте також: Хто з початку повномасштабної війни збіднів найбільше

Саме на такому економічному — й психологічному — тлі відбувається більшість конфліктів у столиці та великих містах країни. Відповідальний девелопер не йтиме на порушення закону й правил, не покладатиметься на хабарі й свою здатність домовлятися з «потрібними людьми», бо зацікавлений в довгострокових гарантіях безпеки своєму бізнесу — безпеки в усіх сенсах: адміністративному, кримінальному, репутаційному. Тут, здається, нема про що дискутувати.

Відповідальний девелопер намагатиметься відпочатково порозумітися з місцевими громадами, а не залучатиме для вирішення проблем тітушок і сумнівні охоронні структури. Знову приклад із власного досвіду: біля будиночка в приватному секторі практично в центральному районі Києва на клаптику землі, що звільнився від недобуду якогось невдахи, вирішили втулити, як годиться, «свічку». Втуляли, зрозуміло, з усіма можливими порушеннями, в сусідів по стінах пішли тріщини. Але цікавіше те, що виконроб у відповідь на обурення місцевих, почав системно з них знущатися й розповідати, що весь цей ваш квартал невдовзі знесуть, а нищебродів виженуть. Цього було достатньо, щоби в нормі пасивні аборигени об’єдналися, мобілізували пресу й правоохоронні органи, зрештою домоглися постанови суду про заборону заселення й демонтаж незаконного об’єкта. До демонтажу не дійшло, бо забудовник злиняв, так і стоять десять поверхів комфорту порожні й стоятимуть довго. Добикувався.

Моя гіпотеза полягає в тому, що внаслідок особливостей галузі на такі проєкти зважуються бізнесмени характерної вдачі й виховання. Досить згадати характерний почерк Геннадія Корбана, коли він заходився перетворити на кам’яні джунглі Протасів Яр, шматок майже незайманого київського зеленого ландшафту. Місцевих активістів на чолі з Романом Ратушним команда високопрофесійного рейдера (що він навіть не приховував) обіцяла покарати, вбити, вивезти в ліс, затягати по судах і взагалі ускладнити життя. Результат ми знаємо: Роман загинув на фронті смертю хоробрих, Корбан переховується за кордоном від кримінальних переслідувань, а Протасів Яр залишився неушкодженим, але це радше виняток. Правило якраз — це принижені кияни, львів’яни, одесити й сила-силенна монстрів, які «прикрашають» найласіші ділянки відповідних міст, часто-густо на місці втрачених пам’яток. Лаяти архітекторів не завжди варто: забудовники, які звикли «вирішувати питання» вольовим шляхом, з носіями естетичних ідеалів не схильні панькатися. Один архітектор не під мікрофон розповідав, що замовник у відповідь на спробу пручатися, в сенсі не виконувати забаганки в стилі купецького несмаку, пообіцяв прострелити естетові коліно, той вирішив краще піти на естетичний компроміс.

Протестувальники теж, трапляється не янголи. Хтось, будьмо відверті, займається звичайним шантажем, намагаючись відкусити від чужого бутерброда й вгамовується, щойно розуміє, що тут йому не перепаде. Хтось просто дратується наступу нового життя й хоче, щоби було, «як колись». Розбиратися, де хто, навряд чи має сенс, в ідеалі все має вирішувати закон. Якби ж то… У кожному разі, недосконалий спротив громадськості, за браком ефективного контролю з боку кваліфікованих і непідкупних державних органів, а де їх узяти, — єдина противага будівничим із купецькими смаками й апетитами. Інакше б усі великі українські міста перетворилися на один потворний зіккурат у дусі Подільського монстра (майже офіційна назва шедевру за адресою Київ, Нижній вал, 27-29, хто забув, поцікавтеся в ґуґлі).

У чому ж коріння болячки? Величезний попит на нерухомість і відтак пропозиція вільних грошей, які комусь кортить «освоїти», не в останню чергу породжені тим, що українцям… більше нема куди інвестувати. Маю на увазі звичайних українців, які десь заробили більш-менш скромні гроші — ті, що нескромні, мають інші інструменти або іншу географію… теж нерухомості. У нас хіба є нормальні пенсійні фонди, нормальний фондовий ринок, куди середній посполитий міг би понести свої заощадження? Самостійно інвестувати в будь-який бізнес або, боронь Боже, в старт-ап? Облиште! В країні з незахищеними правами власності й судами Ukrainian style на це може піти або дуже досвідчена, тобто ніяк не середня, або дуже необачна людина. Більшість моїх знайомих або знайомих знайомих, крім тих, кому справді нема де жити, купують не-ру-хо-мість, або розраховуючи в подальшому здавати її в оренду, або просто сподіваючись, що їхні гроші не згорять і не знеціняться, тут хоч відсоток капатиме більше, ніж на депозиті, ще й хтозна, що там буде з тим банком?

Читайте також: Відбудова України: як і за чиї гроші

Що таке справжня бульбашка нерухомості, краще за все спитати в китайців: на хвилі свого індустріального буму там набудували цілі міста, де теоретично мали би мешкати вчорашні селяни, а вони чомусь не хочуть переїздити, міста-привиди стоять порожні. Як КНР подолає цю пастку, в яку сама себе загнала, величезне запитання. Ще один приклад бульбашки — «місто майбутнього» в Саудівській Аравії посеред голої пустелі: вартість амбіцій перевищує трильйон доларів, скромний попередній попит дозволяє припустити, що це буде найяскравіший інвестиційний пшик у новітній історії. У нас, звісно, масштаби скромніші, проте мораль байки приблизно та сама. Природа грошей універсальна, природа шалених грошей в якомусь сенсі теж. Гроші тільки тоді стають повноцінними грошима, коли перетворюються з тупо платіжного засобу на економічний інструмент. Усе, що я заробив, бажано не складати в трилітровий баняк, а, за винятком витрат на підтримання власної життєдіяльності, далі вкладати у відтворення, тільки тоді цикл можна вважати закритим. Це й називається інвестицією, читаймо хоча б Маркса.

А тепер повернімося на землю. В країні одинадцятий рік війна, промисловість майже зруйнована, 18 % території під окупацією, сотні тисяч загинули, мільйони рятуються від небезпеки за кордоном. Державний організм функціонує завдяки іноземній фінансовій допомозі. У всіх болить. У когось звичний біль. У когось нестерпний. А тут: де розумно розмістити гроші? Курва, задонатьте на дрони! На жаль, економіка заздалегідь аморальна, тож не зазіхаймо на природу речей, краще поміркуймо, як щось змінити на краще.

Ринок завжди розумніший за чиїсь окремі наміри й плани, він діє за своїми законами й рухається власною логікою. Так, логікою прибутку, а ви як хотіли? Виключно логікою суспільної користі? Тоді вам пряма дорога до КПРС із Держпланом, а згодом, за неминучою логікою, на Колиму. Нерухомість скрізь і завжди була термометром, який реєструє хвороби тієї чи іншої економіки. Так було в Штатах 2008 року, так буде в Китаї та Саудівський Аравії. Першим завданням нової влади після перемоги мало би бути створення ідеальних умов для інвестицій в сенсі їхньої вигідності та безпеки. Все! А похмурі пам’ятки недобуду мусять служити наочним нагадуванням про цей пріоритет. Інакше й далі буде, як тепер.

Забудовник із першого абзацу запевняв у згаданому інтерв’ю, що в скандальній, саме так, скандальній новобудові поблизу Софії Київської неодмінно відреставрує історичний флігель і взагалі дбатиме про історичне обличчя столиці. Подивився я на його попередні проєкти. О, так, подбає, будьте певні!..