Гідність є базовою категорією суспільних змін. Захищаючи гідність, піднімали повстання та влаштовували революції, починаючи з Давнього Риму й до Революції гідності. Водночас гідність є глибоко персональною: в Античності втрата самовладання була пов’язана з втратою гідності. Як змінювались уявлення про гідність у культурі, від ексклюзивності аристократизму в давнину до інклюзивної рівноправності сьогодення?
Читайте також: Андреас Каппелер: «Революція гідності показала, що справа формування української еліти не є безнадійною»
Амбівалентна старовина
Справжню революцію в суспільній ієрархії давнього світу вчинив Ісус Христос. «Багато з тих, хто сьогодні перші, стануть останніми, а останні — першими», — сказано в Євангелії від Матфея. Як тлумачить богослов Енцо Б’янкі, Ісус простягнув руку найбільш упослідженим — жінкам, немічним, хворим, прокаженим, кровоточивим, чужинцям. Це епатувало його сучасників і євангелістів, котрі пишуть про ці події.
Однак уроки солідарності раннього християнства швидко забули, і в суспільному дискурсі Середньовіччя усталились інші цінності — рабська покора, напередзадана грішність людини, ієрархійність на чолі з володарем і заможними аристократами.
За отцями церкви, гідність пов’язана з природою людини, створеної за образом і подобою Божою. Однак спроби теоретично обґрунтувати рівність і гідність зазнавали поразки при зустрічі з дійсністю. Паралельно розвинулося два напрями думання: теологи говорили про мізерність і упослідженість, гріховність людини. А водночас — про гідність і досконалість, особливий статус і високе призначення людини.
Дати раду із цією колізією зміг італійський мислитель XV століття Піко делла Мірандола. У «Промові про людську гідність» він зауважив: людська природа передбачає свідомий особистий вибір — чи множити світло, чи сіяти пітьму, чи жити трансцендентними цінностями, чи керуватися тілесними інстинктами.
Середньовіччя знало передусім корпоративну гідність. Лицарі розвинули власну куртуазну культуру з ритуалами поєдинку з ворогом, служіння володарю та залицяння до прекрасної панни. Містяни-ремісники, об’єднані в цехові гільдії, мали свої канони й кануни. Виключеність зі спільноти передбачала втрату гідності — зрештою, як і в Античності, де вигнання за межі поліса було найтяжчою карою.
Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення
Антропологічний поворот Відродження суттєво змістив акценти. Гуманісти заявили про велич і високе призначення людини у світі, про право на свободу, щастя, всебічний розвиток і виявлення творчих можливостей. До того ж реабілітували людську тілесність, яка віднині вже не була одвічним нагадуванням про гріховність плоті. Гуманісти вважали, що гідність визначається не аскетичними самообмеженнями, не багатством чи вельможністю походження, а гуманістичною широтою поглядів.
Право на шляхетність
Дослідниця правової культури Речі Посполитої Наталя Старченко називає честь регулятором повсякдення ранньомодерної людини. Шляхта брала активну участь у діалозі з володарем, а в часи безкоролів’їв формувала самоврядне судочинство та стежила за порядком. Спільнота давала оцінку вчинкам свого члена, у разі порушення прийнятих норм трактувала їх як недостойні поштивої людини-шляхтича й відбирала добру славу. У цей час позови у справах честі, вочевидь, чисельно переважали над майновими питаннями. Ранньомодерна людина жертвувала приватністю на користь публічності — була ладна розкрити перед судом найдрібніші подробиці особистого життя, аби домогтися сатисфакції від кривдника за образу честі.
Козацька правова культура, що розвинулася за взірцем річпосполитської, також послуговувалася категоріями вольностей, прав і честі. До цього апелюють у різних текстах тієї доби — від універсалів до панегіриків.
Серед інших чеснот у культурі сарматизму чільну роль посідала честь Дому. Заклик не зганьбити прадідівську пам’ять великих предків поривала до дій не одне покоління. «Від кореня доброго плід особливий», — характеризує Єлисея Плетенецького Олександр Митура в панегірику «Візерунок цнот». Уславлюючи Єремію Вишневецького, невідомий автор панегірика «Maiores Wiszniewiecciorum» вкладає в уста Мінерви слова про те, що прадідівська слава стоїть перед очима у Вишневецького, стимулюючи до нових звершень. Згодом Шевченкове «Славних прадідів великих правнуки погані» звернене саме до української аристократії, що забула своє коріння і втратила гідність.
Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства
Аристократизм не гарантував шанобливого ставлення «за визначенням». Це підтверджують інфамії і баніції — покарання для шляхтичів за негідну поведінку, розбій, ґвалт. Засуджений втрачав довіру, честь і добре ім’я, отримував заборону посідати уряди, частково виводився з-під норм судочинства, його могли безкарно вбити. Тож слово «шляхетність» у барокову добу поступово набувало не тільки значення станової належності, а й етичної категорії, ставало синонімом гідності, зобов’язувало до певної поведінки, відповідної до статусу.
Дієвці Козацької революції 1648 року прагнули, щоб із ними — і їхньою гідністю — рахувалися на сеймах Речі Посполитої. Творці Французької революції 1789 року наполягали, що абсолютний монарх і привілейовані дворяни не зважають на їхні права. Українське бароко мислило парадоксами й концептами, французький романтизм — абстрактними категоріями свободи, рівності та братерства. Паралельно із соціальними змінами поставала нова аксіологія.
Одна з новацій романтизму — відкриття й оспівування гідності простолюду. Від початку ХІХ століття селяни стають героями не лише сміховинних інтермедій, як було доти, а й ліричних поезій Колріджа й сентиментальних повістей Квітки-Основ’яненка.
Окрім загальнолюдської, ще один вимір гідності, що пробуджується в добу романтизму, — це національна гідність. Про приспане національне почуття, негідне становище нації і сліпоту, що навіть не дає цього побачити, розпачливо пише Тарас Шевченко: «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше — спати, спати, і спати на волі», тим часом як «Гинуть! У ярмах лицарські сини».
В українському ХІХ столітті про гідність закріпаченого селянства говорити начебто не випадає. Однак письменники від Котляревського до Франка повсякчас нагадують, що спроби пнутися в пани, коли ти насправді ним не є, виглядають жалюгідно. Не втрачає почуття гідності той, хто зберігає вірність собі, як-от Наталка Полтавка чи Євген Рафалович.
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Гідність — зручний інструмент для абсолютизму, який намагався контролювати процес набуття і втрати гідності. Монарх надавав особисте чи спадкове дворянство за вислугу перед імперією, позбавляв прав «неугодних». У російській традиції з її специфічною політичною культурою найвищий чин усе одно лишався царським холопом.
Та минули часи, коли становище на суспільній драбині визначало гідність. Прийшло розуміння, що гідність — не про пиху й гонор, а про скромну певність себе й вірність своїм переконанням. Імануїл Кант обґрунтував: ми ієрархізуємо світ суб’єктивно, немає наперед заданих вартостей, усе залежить від нашої здатності судження.
Приниження в тоталітарній державі
ХХ століття — час великих випробувань для людської гідності. У цей період постало кілька антилюдяних режимів, у яких, здавалося, зберігати гідність просто неможливо. Проте усвідомлене прийняття ситуації і збереження навіть у трагічних умовах людської гідності допомагали вижити. Елі Візель, що втратив рідних у концтаборі, пережив Голокост і описав свій досвід у романі «Ніч. Світанок. День», чи Дітріх Бонгеффер, котрий загинув, але збереглися його листи з табору, — обоє дають нам вражаючі уроки, як із гідністю приймати неминуче, як керуватися почуттям відповідальності й не втратити людської подоби тоді, коли лишається тільки інстинкт виживання.
Свої уроки витривалості й гідності серед принижень дають і ті, що вижили в сталінських таборах. У цьому колобігу терору людина відчуває страшну онтологічна незахищеність, приреченість за фактом свого існування, і єдиним шляхом до порятунку видається зречення власної ідентичності. Однак тут і криється помилка, бо зберегти життя, втративши при цьому гідність, видається гірше, ніж померти не скорившись ворогові. «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи», — підсумував Іван Багряний.
Гідність людини не завершується з її смертю, людська цивілізація розвинула культуру гідного вшанування померлих. Натомість плюндрування могил, боротьба з пам’яттю, коли радянські каральні органи виставляли тіло упівця на огляд, або закопували розстріляних цілими вантажівками, або повідомляли родичам про смерть репресованого із запізненням у десятиліття, — типові методи російського тоталітаризму.
У радянській моделі суспільства, запрограмованій на масову покору, станом норми для людини було приниження, а не гідність, — позаяк гвинтик системи не має почуття самоповаги. Людська природа поєднує матеріальне й нематеріальне. Символічна сфера нашого людського стану відкриває додаткове джерело жорстоких способів приниження гідності, якими охоче користувалися тоталітарні режими ХХ століття. Так репресованим ставав буквально кожен — не лише розстріляний чи засланий, а й зламаний морально, змушений промовчати, відступитися від моральних принципів через страх за власне життя.
Французький неотоміст Жан Маріен писав, що гідність нічого не варта, якщо не підкріплена реалізованими правами людини. Тож українські дисиденти, котрі, за Михайлиною Коцюбинською, попри все зберігали прямостояння, створили правозахисну групу сприяння виконанню Гельсінських угод. А сповнену відновлення покривдженої гідності Шевченкову фразу «Возвеличу отих рабів німих» взяли на вітраж шістдесятники Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук і Галина Зубченко.
Міркуючи про гідність, бачимо два головні аспекти — суспільне визнання та самоповага. У радянський час це були взаємовиключні статуси: або — або. Адже неможливо поважати себе, коли йдеш на угоду з власним сумлінням задля високих посад. Павло Тичина чи Зиновія Франко покарали себе самі, вимушено погодившись на «покаяння» і зречення своїх принципів. Радянська влада знаходила важелі впливу. Василь Стус писав у листі, що засуджувати Івана Дзюбу чи будь-кого, хто повівся морально недосконало, пішовши на тимчасову співпрацю з владою, може лише той, хто сам побував під тортурами у слідчого КҐБ. Одиницям вдавалося зберегти гідність за цих обставин.
Кримінально-олігархічне середовище незалежної України — рудимент ексклюзивного поняття про гідність, коли твій статус і капітал, а не мораль, визначає все. Вчителі з мізерними зарплатами тривалий час не почувалися гідно — чи не в цьому одна з причин знецінення професії вчителя, девальвації цінності освіти та кризи знання загалом?
Революція Гідності 2014 року поставила руба питання про те, що права жодної людини не можуть бути порушені. Тому національна та правозахисна боротьба активізувалися в Україні одночасно.
Від ексклюзії до інклюзії
Загальна декларація прав людини 1948 року починається зі слів, що «визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру». Після двох світових воєн із газовими атаками та концентраційними таборами, воєнними злочинами і вбивством мільйонів цивільних, «цивілізований світ» прийшов до потреби зафіксувати постулат про людську гідність як вроджену і спільну для всіх цінність. Інклюзивність, усеохопність поняття гідності відтепер начебто не викликала сумніву. Але не полишає відчуття, що це все вже було: Просвітництво теж декларувало ідею справедливого суспільства, прогресивні мислителі й монархи XVIII–XIX століть охоче бавилися в реформи, в той час як кріпацтво й національне гноблення продовжувало існувати.
Тож від другої половини ХХ століття не те що не вичерпалася, а навпаки — пожвавилася боротьба за власну гідність національних і соціальних спільнот: колонії продовжували боротися за здобуття незалежності, жінки та чоловіки — за рівні права.
Завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету Орися Біла розмірковує про гідність у двох сенсах, подібно до позитивної та негативної свободи у концепції Ісайї Берліна: гідність як невід’ємні права та відповідальні дії і гідність як несумісність із певними типами поведінки. Про втрату гідності можна говорити, коли відбувається приниження, інструменталізація, знецінення та дегуманізація людини. Символічне позбавлення свого ворога людських рис уможливлює насильство: піти на вбивство легше, коли бачиш перед собою нелюдину. У цьому сенсі позбавлення гідності часто закорінене в людську тілесність. Однак важко сказати, які тортури завдають нам більших страждань — фізичні чи психологічні.
Часом у нашому дискурсі чуємо, що важке («негідне») становище буцімто легітимує моральні переступи. Це питання сягає дискусії, що має першим змінитися — світ чи людина. Адже гідність — не лише про права, а і про обов’язки. Гідність передбачає відповідальність, втілену у рішеннях і діях задля спільного блага.
Українська Революція Гідності виборола природне право громадян на мінімальну справедливість і те, щоб з їхньою думкою рахувались і не принижували. На Майдані прийшло усвідомлення, що держава — це не влада, а громадянське суспільство, що бере на себе відповідальність за власну державу.
Ізраїльський філософ Авішай Марґаліт пише про порядність як гарантію гідності. Стан, коли інституції не принижують людей своєю владою і громадяни не принижують одне одного, має бути цивілізованим мінімумом сучасних суспільств незалежно від ідеології та економічної моделі.
Натомість українські держустанови — від районної поліклініки до соціальної служби — досі є частиною системи, яка унеможливлює життя громадянина без принижень. Ще один чинник приниження — попри декларовану цінність особи — бачити не людину, а лише групу, як-от пацієнти, здобувачі освіти, ВПО тощо.
Водночас Клеменс Седмак у «Глибокій практиці людської гідності» зауважує, що гідність — поняття високе, воно часом потребує заземлення, аби не стати приводом для популізму. Чи змінюється принцип, коли він стикається з певним контекстом? Адже пошана до кожної особи не має ставати приводом для спекуляцій і толерування зла. Етичний вимір потребує від нас усвідомленої особистої інтерпретації, а не механічної реалізації.
Поняття гідності є нагадуванням про те, що ми є частиною чогось більшого, що виходить за межі спостережуваного виміру та конкретних обставин. Правдивість у поширенні інформації, екологічний вимір відповідальності за довкілля, гідне ставлення до хворих (дозвіл пускати батьків у реанімацію до дітей), до вразливих (захист від домашнього насильства), до тварин (евакуація залишених собак, котів, худоби, птиці з прифронтових сіл і містечок) — усе це прояви солідарності та гідної поведінки, до якої ми прийшли тернистим шляхом лише тепер. Відповідальність породжує внутрішню потребу як чин гідності — служити своїй країні, своїй спільноті. Поважаючи й оберігаючи гідність інших, ми самі міцніємо у власній гідності.