Я вже, мабуть, колись згадував, що в житловому кооперативі для художників, де я живу, є галерея, у якій презентують творчість членів нашого кооперативу.
Lakeshore Village Artists Co-op створили понад 30 років тому як перший в Онтаріо. Ідея була в тому, щоб візуальні художники могли жити й працювати під одним дахом, а це не так очевидно й зовсім не просто реалізувати. В Онтаріо закон регулює, де можна жити, а де — працювати, і це зазвичай різні зони.
Наш кооператив був першою спробою створити умови для візуальних митців, де вони могли б і жити, і працювати водночас. Не вдаватимуся в деталі, але це вимагало пристосування до напрочуд жорстких будівельних норм, зокрема в питаннях пожежної безпеки. Провінція Онтаріо та місто Торонто щедро дофінансували наш проєкт, але й поставили вимоги, наприклад у кожному із чотирьох будинків є спеціальні студії, адаптовані для митців з інвалідністю. Як винагороду ми отримали суперсучасні великі ліфти з написами шрифтом Брайля. Ми собі жартували, що це для незрячих візуальних митців. Звісно, наші live in studios оснащені всіма можливими протипожежними засобами. Був лише один недолік: більшість цих квартир / майстерень була надто маленька, щоб у них жити й водночас працювати, через що поселятися тут не надто хотіли. Через деякий час категорію митців, які можуть стати членами нашого кооперативу, розширили до кінематографістів, музикантів, письменників, танцівників і навіть оперних співаків.
Як з’ясувалося невдовзі, не всім «розширеним митцям» подобалося призначення великого простору на першому поверсі. Як з’ясувалося невдовзі, не всім «розширеним митцям» подобалося призначення великого простору на першому поверсі галереєю . Після бурхливих дискусій його назвали Multipurpose Space (багатофункціональний простір), у якому теоретично можна було робити мало не все що завгодно. «Невізуальні» члени кооперативу задоволені, а ми й так між собою використовуємо назву «галерея LVAC» і влаштовуємо там переважно виставки візуального мистецтва.
Читайте також: Легенди
Кілька днів тому я був у галереї на виставці живопису мого сусіда із четвертого поверху. Владімір живе в кооперативі лише кілька років, а родом із Молдови, а точніше, з її південного регіону Гагаузії. Попри те що на щодень він говорить російською, зі мною він завжди переходить на англійську, відкрито проявляючи цим солідарність з Україною. Творчість Влада — схрещення наївного мистецтва з академічним, вона залишає особливе відчуття неоднозначності, глибоко вкоріненої в його гагаузькій ідентичності. Коли ми говорили з Владом про наші корені, до розмови приєднався ще один сусід, фотограф Ларі, який останнім часом заявляє про своє українське походження. Дотепер я думав, що він має російські корені, принаймні колись він так стверджував. Як виявилося, його прабабуся Іда Прокопова потрапила в Монреаль з купкою маленьких дітей у 1902 році, а в заморську подорож вирушила з… Кам’янця-Подільського. Прабабуся Ларі в той час була на останньому терміні вагітності й через кілька днів після прибуття в Канаду народила дівчинку. Тут починається сповнена міфологічних спекуляцій історія про новонароджену сестру його бабусі, яку невдовзі вдочерила родина заможного підприємця-забудовника Ендрю Ширера. Всиновлену дитину на новій батьківщині похрестили як Едіт Норму Ширер, і вона назавжди втратила зв’язок зі своєю біологічною матір’ю. Говорячи про Норму, Ларі розповідав, як за молодості його бабуся годинами просиджувала в кінотеатрі й плакала, спостерігаючи на екрані свою сестру Норму, якої вона ніколи не бачила.
Я уявлення не мав про Норму Ширер, але на те нам інтернет, тож процитую Вікіпедію:
«Едіт Норма Ширер (11 серпня 1902 року — 12 червня 1983 року) була канадсько-американською акторкою, яка грала у фільмах від 1919 до 1942 року. Ширер часто втілювалась у відважних, сексуально відкритих жінок. Вона зіграла в адаптаціях Ноела Каварда, Юджина О’Нілла й Вільяма Шекспіра. Стала першою акторкою, яку п’ять разів номінували на “Оскар” і яка здобула премію за найкращу жіночу роль у фільмі “Розлучена” (1930).
Рецензуючи творчість Ширер, Мік Ласаль назвав її піонеркою фемінізму та “взірцем вишуканої сучасної жіночості й… першою американською кіноакторкою, яка довела, що бути на екрані “сингл”, а не “незайманою” — це прийнятно й елегантно”».
Ширер стала «першою леді» кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer.
Ставши зіркою, Ширер постала перед новим викликом — залишитися нею. На студії було багато інших талановитих актрис, і вона розуміла, що їй доведеться добряче поборотися, щоби бути попереду всіх. Побачивши, що сенсаційна новачка Грета Гарбо була єдиною у своєму роді, вона пішла до Ірвіна Тальберга (голова виробництва MGM у 1925 році, у віці двадцяти шести років допоміг MGM стати найуспішнішою студією в Голлівуді. — Ред.) і «зажадала визнання як єдиної у своєму роді». Це був лише один з багатьох візитів, які вона здійснювала до його офісу, завжди благаючи про кращий матеріал, кращі ролі. Тальберг терпляче вислуховував її, а потім незмінно радив продовжувати дотримуватися лінії, що MGM знає краще й що фільми, на які вона скаржилася, зробили її популярною актрисою.
Ось таку родинну історію я почув від свого сусіда Ларі, канадця в четвертому поколінні. Мій сусід із четвертого поверху Владімір з Гагаузії своїх родинних історій поки що не розповідав, я лише знаю, що він навчався в Академії мистецтв і вивчав турецьку мову в Стамбулі. Якщо заглибитися в родинні історії моїх сусідів з першого в Торонто кооперативу для митців, то я не маю сумнівів, що таких оповідей набралося б не на один голлівудський фільм або щонайменше на багатосерійний серіал на нетфліксі на доказ пам’яті про вихідців з Кам’янця-Подільського.