Пам’ятаю, як на початку 1970-х я розгулював Варшавою в палестинській хустці — куфії, купленій під час поїздки на канікули в Західну Німеччину.
У комуністичній Польщі, яка, звісно ж, стала на бік палестинців і незмінно засуджувала сіоністський Ізраїль, такої хустки неможливо було купити, а якщо так хотілося солідаризуватися з пригнобленими палестинцями, то тільки в межах регламентованих і організованих об’єднаною робітничою партією демонстрацій. Моє носіння куфії в публічних місцях було радше виявом протесту проти всього, що дорослий світ істеблішменту чи то капіталістичного, чи то комуністичного міг нам, молоді, запропонувати. Тоді я зачитувався книжками, присвяченими контркультурі, нині ж мене цікавить лише культура, не обов’язково американська.
Пізніше, на початку 2000-х років, моя донька, юна студентка, вдягала мою історичну хустку на свої канадські протести проти глобалізації, у якій потопає світ. Сьогодні, спостерігаючи мітинги студентів американських університетів, покликані висловити солідарність із мешканцями Гази й одночас засудити «геноцидну війну» проти палестинського народу, яку розпалив Ізраїль, я думаю про те, як історія вкотре рухається по колу. Для Америки це ще одна стара пісня, а для покоління Z — щось на кшталт хрещення через конфронтацію з істеблішментом. Табір протестів у Колумбійському університеті, вочевидь, стане засновчим міфом їхньої політичної активності.
У Сполучених Штатах нараховують 18 000 000 студентів. Якщо стежити за телебаченням і соціальними мережами, може скластися враження, що протести повсюдні, але це лише чергова самопідживлювана й розкручена медіа диснеївська картинка, коли неможливе стає правдоподібним. Протестувальники — лише дрібка загальної кількості, у найкращому разі їх сотні, але, розтиражовані в медіа, вони здаються тисячами.
Читайте також: Кінець і початок ери
Я не заглиблююся в усі неочевидні аспекти цих подій, деталі яких ми, імовірно, дізнаємося згодом, але напрочуд вдумливо стежу за розвитком ситуації за пів року до президентських виборів у США.
У 1968 році спротив студентів проти війни у В’єтнамі зумовив акції протесту під час Національного з’їзду Демократичної партії в Чикаго. Картини заворушень у кампусах і на вулицях призвели до розпаду коаліції Нового ладу й втрати Демократичною партією консервативних і центристських виборців. Кінцевий результат був таким, що на президентських виборах переміг представник республіканців Річард Ніксон.
Це зовсім не пришвидшило завершення війни. Цікаво, як із цієї конфронтації сьогодні вийдуть демократи на чолі з президентом Байденом, позиція якого здається хисткою. Звісно, нічого не визначено наперед, хоча напрям зіткнень очевидний.
Якщо до цього ми додамо ідеологічне тло, на якому розгортається ідеологічна боротьба за «управління душами», політичне лего починає складатися докупи. Серед вимірів цього зіткнення — чергова хвиля радикалізації поглядів молодих виборців, переважно молодих жінок, і помітна до того ж маргіналізація молодих чоловіків.
Мене не дивує, що молоді чоловіки відвертаються від Демократичної партії і всього того, що вони розуміють як ліберальні ідеї. Усе в домінантній нині культурі каже їм, що вони негідники й — особливо якщо вони білі — пригноблювачі, які користуються незаслуженими привілеями. Багато з того, що до вподоби молодим чоловікам, — це «токсична маскулінність», а вони самі приховані ґвалтівники, яких треба контролювати й тримати на короткій мотузці. Ідея, що ідентичність можна визначити й поділити на «пригноблювача» й «пригнобленого», точно відлякує багатьох молодих чоловіків.
В Америці, без сумніву, існує мода на мізандрію (сильне упередження до чоловіків), якою просочені культурні інституції, а оскільки демократи — це партія культурних інституцій (школи, урядова бюрократія, неурядові організації), то в головах багатьох вона з ними асоціюється. Це ще один результат ведення інтерсекційної політики Демократичної партії, яка невпинно втрачає частину своєї історично високої підтримки серед латиноамериканців, чорних чоловіків і білого робітничого класу. Радикальні ліві послідовно наполягають, що кожна людина праці, яка не погоджується з прогресивізмом, — це або расист, або дурень, або щонайменше класовий зрадник.
Читайте також: Молоді й ображені
Ніхто не любить, коли йому невпинно повторюють, що він на темному боці історії.
Упродовж останніх років молоді жінки досить упевнено посунулися ліворуч, тоді як молоді чоловіки — трохи праворуч (заледве на 4 %). Однак панує переконання, що це тектонічна зміна в бік фашизації суспільного життя через молодих чоловіків.
Я вже не молодий, але думаю, що в мене лишився такий самий підхід до соціальних справ, який мав 2000 чи 2010 року. Тоді я був затятим лібералом, а зараз став… безнадійним реакціоністом, принаймні такий це має вигляд в актуальній соціальній арифметиці.
«У Сполучених Штатах існує культ невігластва, він завжди був. У політичному й культурному житті постійно відчувався вплив антиінтелектуалізму, його підтримувало хибне уявлення про демократію, яка начебто означає, що “моє незнання рівноцінне твоєму знанню”», — Айзек Азімов.
Що ж, розглядаючи медійні картинки протестів у кампусах американських університетів, можна побачити, що невігластво має багато облич. Можна бути студентом елітарного вишу й водночас бачити дійсність лише в чорно-білих тонах. Цього разу чорно-біла палестинська хустка куфія стала імпровізованим прапором такого невігластва. Але що далі?