Нині Україна завдячує своїм існуванням Збройним Силам України та спирається на успіхи дипломатії в розбудові міжнародної підтримки та «вичавлюванні» зброї з партнерів, які за будь-яку ціну уникають прямого протистояння з росією. І коли йдеться про власне виживання, можна дозволити собі трохи, а інколи й більше ніж трохи, вийти за межі дипломатичних протоколів. Але як далеко?
Після початку повномасштабного вторгнення правила «мирної» дипломатії не могли забезпечити швидку мобілізацію міжнародної спільноти й допомогти Україні підштовхнути партнерів до рішень, які ще 23 лютого 2022 року вважалися червоними лініями. Пряма, як стріла, манера спілкування українського керівництва стала визначальною рисою української дипломатії в умовах екзистенційної загрози, адже намагання грати за усталеними правилами з 2014 року завершилося відомим результатом.
12 квітня у Києві обговорювали досягнення й недопрацювання української дипломатії за 2023 рік на Форумі дипломатії воєнного часу.
Ішлося не тільки про роботу дипломатичного корпусу, яка отримала багато схвальних оцінок, а й про роботу президента та його Офісу, міжпарламентську співпрацю та публічну дипломатію.
Родзинкою стала програмна промова міністра зовнішньої політики Дмитра Кулеби про дипломатію воєнного часу України, яка спирається на 7 принципів:
- Упертість.
- Сміливість ставити друзів у незручне становище.
- Непотрібність плану Б.
- Максимальне стиснення часу на ухвалення рішень.
- Гнучкість рішень у стилі «меню».
- «Усі говорять з усіма».
- Чіткість, прямота висловлювань, доречних у конкретному контексті.
Як спрацювала недипломатична дипломатія в різних ситуаціях за ці два роки? І чи зміниться вона в умовах звикання світу до української трагедії, переважання страху ескалації ядерної війни тепер над згортанням демократичного розширення в майбутньому та спалахування нових і нових конфліктів? Спробуймо розібратися.
Принцип 1. Упертість
Хоча впертість воєнної дипломатії стосується не лише зброї, а майже будь-якої міжнародної ініціативи чи переговорів, поговоримо саме про неї.
«Усі переговори України про надання зброї починалися з твердого й однозначного “ні”. Абсолютно всі. Але там, де класичний дипломат мирного часу, почувши ні кілька разів, давно зупинився б і відклав ці переговори, дипломат воєнного часу не має такого права. Він має битися доти, доки не отримає відповідь “так”», — сказав міністр.
Ще жива пам’ять про п’ять тисяч шоломів, які Німеччина пообіцяла передати як воєнну допомогу у відповідь на запит України про надання зброї незадовго до повномасштабного вторгнення. Але вже 26 лютого заявила про передачу 1000 протитанкових систем і 500 ракет до протитанкового ракетного комплексу Stinger.
Читайте також: Україна — Індія: «меню» нових відносин
Через кілька місяців українська армія вже отримала самохідні артустановки Panzerhaubitzen, реактивні системи залпового вогню Mars, протитанкові ручні гранатомети Panzerfaust, бронетранспортери, зенітні танки Gepard, зенітно-ракетні комплекси IRIS-T. У січні 2023 року точилися дискусії навколо передачі танків Leopard, нині битва йде за Taurus.
Країна, яка з 1945 року позиціювала себе як пацифістську (хоча була п’ятим найбільшим експортером зброї на світовому ринку після США, рф, Франції та Китаю) і мала такі тісні економічні зв’язки з росією, що їхнє скорочення стало питанням національної безпеки, тепер уже надала й пообіцяла надати в наступні кілька років допомогу на суму близько 28 мільярдів євро. Цього тижня німецький уряд анонсував ініціативу з пошуку систем ППО у партнерів Needed Action Air Defence.
Це результат не тільки звірств росіян на окупованих територіях, які шокували світ, а й упертості української дипломатії, перед якою постають нові й нові виклики. ЗСУ все ще очікує на F-16, не вистачає систем ППО, та й узагалі політичні ігри в Конгресі США затримали критично важливе озброєння вже на шість місяців.
Наразі міністр Дмитро Кулеба б’ється за 7 ЗРК Patriot. Україні потрібно 26, щоб закрити небо, а у світі нарахували 100 «вільних» комплексів, з якими країни не спішать розлучатися.
Принцип 2. Сміливість ставити друзів у незручне становище
«Зазвичай з друзями ми поводимося особливо коректно. Але в умовах війни різниця між вами й друзями полягає в тому, що, якщо ви помрете, вони покладуть квіти на вашу могилку, згадають дружбу й продовжать жити своїм життям… І тому якщо ціна вашого виживання — витягнути друзів із зони комфорту, то вам треба це робити», — роз’яснив голова МЗС України.
Цей принцип означає: якщо не вдається розв’язати питання за зачиненими дверима, то треба говорити відверто на публіку. Інколи він спрацьовував, а інколи давав віддачу.
Мабуть, найгучніший приклад — різкі заяви президента Зеленського напередодні саміту НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року, коли очікування сягали отримання відповіді на заявку на членство в Альянсі. Фактично Україна просила запрошення, розуміючи, що вступ може зайняти щонайменше кілька років.
Тоді президент погрожував не приїздити на захід, якщо партнери не готові проявити мужність. Цей демарш викликав у багатьох глибоке занепокоєння. Пізніше радник президента США з питань національної безпеки Джейк Салліван пояснив, що співпраця із цього питання продовжиться, але готовності надати запрошення в Альянсі немає, і додав, що президент України Володимир Зеленський, «вочевидь, має на це інший погляд».
Буде цікаво спостерігати за подіями цьогорічного ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні. Україні вже дали зрозуміти, що чудес не буде, адже США ніколи не допустять ситуації, коли їх зможуть звинуватити в провокуванні ядерного конфлікту чи прямого протистояння з рф.
Тут слід згадати й кілька прикладів публічної дипломатії. Наприклад, гостре запитання Джейку Саллівану від виконавчої директорки Центру протидії корупції Дар’ї Каленюк, яка працювала над сценаріями розвитку подій в Україні: «Будь ласка, порадьте: що мені сказати синові? Що президент Байден і НАТО не запросили Україну в Альянс, тому що бояться Росії?.. Чи готувати сина в солдати — воювати проти росіян, коли через сім років йому буде 18?». Цей хід оцінили українці, але не партнери.
Читайте також: У напрямку на південь
У 2022 році українська активістка Ірина Земляна розгорнула кампанію за закриття кордону між Європейським Союзом і Білоруссю, через який товари йшли з ЄС у росію. Спочатку вона привернула увагу польської влади, ставши однією з ініціаторів блокади кордону. А коли дізналася, що під час розгляду цього питання Європейською Радою Німеччина та Франція не висловили підтримки, привезла лист-звернення до канцлера Німеччини Олафа Шольца, який підписали кілька десятків громадських організацій з Польщі, України та інших країн.
До листа додавалися черевички загиблої дівчинки з Маріуполя та пропозиція канцлеру продати їх, що символізувало б перевагу тісних економічних зв’язків з росією над допомогою Україні. Це мало ефект навіть на німецькі ЗМІ, які тоді все ще в більшості обходили гострі кути. На жаль, нині Польща наростила закупівлю агропродукції з росії, яку завозять через Білорусь.
Окремої уваги заслуговують періодичні сутички в соціальних мережах, наприклад у мережі Х, через неоднозначні заяви Ілона Маска. Підприємець, який свого часу забезпечив українську армію зв’язком, надавши Starlink, також надавав безплатні поради щодо мирного врегулювання конфлікту, приготовані за російським рецептом.
З огляду на розмір аудиторії Маска, на заяву відреагували й президент України, і міністр зовнішньої політики, і радники Офісу президента, і українські культурні діячі та лідери думок, не кажучи вже про громадян. Український дипломат і колишній посол України в Німеччині Андрій Мельник, мабуть, став чемпіоном недипломатичності, перейшовши на нецензурні висловлювання.
Принцип 3. Непотрібність плану Б
«Класична дипломатія передбачає, що дипломат обов’язково повинен мати Exit strategy, шляхи відходу, якщо його ініціатива буде невдалою.
Але принцип непотрібності плану Б полягає не в тому, що ви дурні й не придумали резервного плану. Просто воєнна дипломатія передбачає, що або ви досягаєте результату, або вам кінець», — пояснив міністр.
Це такий психологічний прийом — не думати, що є план Б, а зосередитись виключно на завданні максимум. Нині для української дипломатії одне із завдань сформульоване так: «дістань той клятий Patriot».
Але окрім пошуку зброї, Україна стоїть перед рядом дуже серйозних завдань, які вимагають готовності до різного розвитку подій. З НАТО, як зазначив міністр, усе вже зрозуміло, хоча стратегічний курс України на членство закріплено в Конституції.
Однак на тому ж горезвісному саміті країни Групи семи погодили ініціативу Спільної декларації про підтримку України, що заохочує двосторонні довгострокові безпекові договори з партнерами. До неї виявили бажання доєднатися ще майже три десятки країн.
Таких домовленостей уже досягнуто з Великою Британією, Данією, Італією, Канадою, Нідерландами, Німеччиною та Францією. І хоча цей підхід дає змогу більш цілеспрямовано говорити про види допомоги з кожною країною залежно від її можливостей, це не членство в Альянсі.
З часів Будапештського меморандуму дипломатичний жаргон пропонував Україні спочатку запевнення, потім гарантії і тепер зобов’язання, але на практиці це синоніми для позначення тих самих обережних підходів до гарантування безпеки України.
Більш тривожним є визначення перемоги України. Тут чіткий меседж української дипломатії про повернення до кордонів 1991 року стикається із західним наративом про те, що Україна вціліла та зберегла суверенітет, що вже є перемогою.
Загалом західна стратегія забезпечення непрограшу замість перемоги, щоб Україна вела переговори із сильнішої позиції, насправді українську позицію підриває. На фоні постійного підігрівання цієї теми західними ЗМІ про план Б на випадок зупинки воєнної допомоги від Заходу важко переоцінити важливість утілення цього принципу для України.
Принцип 4. Максимальне стиснення часу на ухвалення рішень
«Класична дипломатія передбачає максимальне проведення питань через усі фільтри. І краще хай рішення трошки затримається, «вилежиться»… Але під час війни ти не маєш на це часу… Бо, коли гинуть люди, тобі не до протоколів і не до процедур», — сказав Дмитро Кулеба, запевнивши, що кожна країна «має великий простір для стиснення часу на ухвалення рішень».
Після повномасштабного вторгнення західні партнери відносно швидко ухвалювали широкий спектр безпрецедентних рішень — від надання зброї та гуманітарної допомоги до всебічної допомоги біженцям і ухвалення пакетів санкцій проти рф.
Однак схоже, що деякі питання поспіхом таки не розглядатимуть або не розглядатимуть взагалі. Наприклад, створення спеціального трибуналу для російського керівництва, зокрема ідея щодо суду in absentia, передача Україні заморожених російських активів, визнання рф державою — спонсором тероризму, від’єднання від SWIFT. Останні два пункти вже навіть не обговорюються.
Справді, для тих, хто сидить під бомбами, і тих, хто про це тільки читає, час плине по-різному.
Після нещодавнього обстрілу Харкова понад 80 ракетами й безпілотниками міністр закордонних справ написав у соцмережі X про постачання Patriot: «Я впевнений, що, якби ті, від кого залежить забезпечення ними України, провели хоча б одну ніч у Харкові, усі потрібні рішення були б ухвалені швидко».
Але поки що чекаємо на завершення піврічної епопеї з пакетом допомоги в Палаті представників Конгресу США, адже спікер Палати Джонсон пообіцяв винести його на голосування 20 квітня.
Принцип 5. Гнучкість рішень у стилі «меню»
«Воєнна дипломатія вимагає мистецтва поєднання жорсткості, принциповості та гнучкості. Як писав Сунь-цзи, війна — це наступ і маневр.
Наступ — це там, де ти жорсткий і принциповий. Маневр — це там, де ти проявляєш гнучкість», — підвів міністр до розмови про Формулу миру президента Зеленського, назвавши документ прикладом конструктивної вибірковості.
За словами Зеленського, Формулу вже підтримують 80 держав, однак наразі важко сказати, у якому обсязі. Колишній спецпредставник США щодо України Курт Волкер вважає, що «світ ніби розділився на тих, хто відчуває певну відповідальність допомагати Україні, наприклад США й більшість європейських країн, і тих, хто вважає, що це не їхнє питання», як-от Індія та Бразилія.
Контакти з країнами Африки та Латинської Америки активізували лише після повномасштабного вторгнення. За два роки Україна досягла більшого прогресу у відносинах з африканськими країнами, ніж за попередні тридцять. Президент, міністр МЗС і парламентарі провели переговори з двома десятками очільників країн Африки, відвідали півтора десятка держав, анонсовано відкриття 10 нових посольств на континенті.
Також планується відкрити 5 нових посольств у країнах Латинської Америки. Наразі українське МЗС напрацювало окремі стратегії роботи в цих регіонах.
Принцип 6. «Усі говорять з усіма»
«У країні, яка перебуває у війні, усі — від найвищих посадовців до секретарів і помічників — мають говорити зі своїми відповідниками в країнах, з якими треба розв’язувати те чи інше питання… Так, жертвою цього підходу іноді стає цілісність зусиль… Проблема виникає тільки тоді, коли всі починають говорити різне», — пояснив Дмитро Кулеба.
Міністр зауважив, що класична модель дипломатії «все через МЗС» не витримує комунікаційного навантаження в умовах війни, тож основною функцією міністерства стає координація полілогу.
Насправді цей полілог відбувається навіть не між відповідниками, а між українськими експертами, журналістами, кінорежисерами, громадськими діячами, митцями, ветеранами, які говорять з конгресменами, європарламентарями, президентами, виборцями по всьому світу, і не тільки про походження борщу в межах кулінарної дипломатії.
Принцип 7. Чіткість, прямота висловлювань, доречних у конкретному контексті
«Усі знають, що класичний дипломат має висловлюватися плутано й перевантажено політесом. Що дипломатія передбачає закладання кількох сценаріїв в одне коротке речення. Тому що ніколи не знаєш, як життя повернеться, а виглядати незграбно не хочеться. Але в часи війни краще виглядати незграбно, ніж говорити так, що твої слова не матимуть ефекту», — розклав по поличках міністр.
Президент Зеленський став уособленням цього принципу на всіх можливих майданчиках. Виступаючи на саміті Тримор’я цього місяця, він наголосив на важливості дій, а не обіцянок: «Щодня летять ракети, і щодня ми чуємо, що Україні передадуть нові системи ППО. Щодня російські терористи вимикають електрику Харкову й іншим нашим містам, і щодня ми чуємо, що скоро буде нова допомога. Нарешті реальність має збігатися зі словами, і нарешті мають бути завдані реальні втрати російському терору».
Сам міністр теж досить однозначно пояснив позицію України щодо ударів по російським НПЗ, які США рекомендували припинити для запобігання зростання цін на нафту на світовому ринку. «Треба мислити своїми інтересами. Якщо партнери дають батареї Patriot завтра, але просять не робити певних речей, тоді є предмет для розмови. А якщо ми не маємо цих батарей, не маємо пакету допомоги й водночас нас просять щось не робити, тоді немає предмета. Тоді про що говорити? Тоді кожен виживає як може».
Читайте також: Українська дипломатія на полях АСЕАН та американсько-китайське змагання
На перший погляд, говорити відкрито легше та приємніше, але різні контексти вимагають гнучкості. Якщо українська дипломатія вдало й швидко напрацьовує тези й аргументи для Брюсселя та Вашингтона, то, на думку міністра, знаходити аргументи й підходи в Африці, Азії, Південній Америці — «мистецтво, яке ми почали опановувати передусім завдяки воєнній дипломатії».
В Африці не «злітає» наратив про деколонізацію, а в деяких країнах Латинської Америки — про приналежність України до західного світу як оплоту справедливості й демократії. Тож навіть відхилення від класичної дипломатичності вимагає неабиякого дипломатичного хисту.
Талейран казав, що дипломатія — мистецтво неможливе робити можливим. А Чжоу Еньлай твердив, що «всяка дипломатія є продовженням війни іншими засобами». Нині українська дипломатія робить усе можливе, щоб неможливе втілити в реальність, коли відлік часу йде в людських життях.