Перемога над нацистами в інформаційній війні має стати наукою для сьогодення.
У нацистів були першокласні пропагандисти, але їхні британські опоненти виявилися кращими. Наше давно втрачене темне мистецтво вести війну може прислужитися тепер для повалення кремлівського імперіалізму. Такою є теза нової книжки Пітера Померанцева «Як виграти інформаційну війну: пропагандист, який перехитрив Гітлера» (How to Win an Information War: The Propagandist Who Outwitted Hitler, 2024). Головний герой книжки Сефтон Делмер працював британським іноземним кореспондентом у міжвоєнній Німеччині, а пізніше очолив сміливу психологічну операцію.
Делмер стверджував, що трансляції про свободу й демократію могли заохотити людей до спротиву, але не подіяли б на прихильників Гітлера. Натомість він випускав автентичний звуковий контент, до смаку пересічним німцям, і приправляв його дезінформацією, щоби посіяти незгоду й збити з пантелику. Першою спробою були пікантні й непристойні радіокоментарі нібито невдоволеного військового офіцера, так званого Der Chef (Бос), про гидотні й пожадливі звички лідерів нацистської партії. Делмер навигадував про оргії та сибаритські бенкети, але так, що стурбованим німцям вони видавалися правдою. Згодом виходили вигадливіші радіоматеріали — інтерв’ю наживо з нацистськими лідерами, перемежовані забороненими (але популярними) джазовими піснями й актуальними новинами, ретельно дібраними для підривання морального духу.
Читайте також: Російська пропаганда у Франції: гідра відрощує нові голови
Хай як дивно, ця щемка історія про успішне поєднання технічних знань і креативності нині маловідома. Делмерівські мемуари про війну «Чорний бумеранг» (Black Boomerang, 1962) продаються за 820 доларів / 750 євро, а видана трохи раніше автобіографія «Похмурий шлях» (Trail Sinister, 1961) коштує вдвічі дорожче.
Та не марнуйте грошей. Я маю і ці примірники, і інші книжки делмеріани. Натомість краще читати Померанцева. Він розповідає розмаїту історію професійного й особистого життя Делмера: дитячі роки в Берліні під час Першої світової війни, уміння заговорювати зуби високопоставленим нацистам, суперечливі відносини з британськими лідерами й розчарування повоєнною денацифікацією. Померанцев народився в Радянському Союзі в родині дисидентів, виріс у Німеччині й Великій Британії, раніше написав дві високо оцінені критиками книжки про російську дезінформацію: «Нічого правдивого й усе можливо» (Nothing is True and Everything is Possible, 2014) і «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності» (This Is Not Propaganda: Adventures in the War Against Reality, 2019). Його життя, скромно стверджує Померанцев, є «відлунням» Делмеревої кар’єри.
Читайте також: Спадок окупації. До кого апелює радянська пропаганда у Латвії
Однак Делмер був практиком, а не теоретиком. Померанцевський глибокодумний і новаторський аналіз схожості й розбіжності між нацистською, радянською та сучасною кремлівською пропагандою — обов’язкове читво для всіх, хто прагне зрозуміти кремлівську машину брехні й протидіяти їй. Мабуть, головним висновком із книжки є те, що пропаганда — по суті соціальний феномен, «ліки від самотності». Адепти здобувають відчуття належності й сили та позбуваються відчуття приниження й відчуження.
Спростовувати й погрожувати немає сенсу. Такі аргументи просто відстрибують без жодного ефекту. Слід завойовувати довіру, забезпечуючи на позір корисну інформацію. Серед Делмерової аудиторії було чимало людей, які в глибині душі здогадувалися, що слухають ворожу пропагандистську станцію. Ментальна гімнастика, що передбачала готовність слухати й навіть трохи вірити в почуте, забезпечувала «психологічну втечу» від хватки пропагандистів.
Делмер мав свої проблеми із суперниками й босами. Утім, про одне він міг не хвилюватися — колосально дорогі позови про наклеп від мішеней його пропаганди.
Читайте також: Казус Шейли Фітцпатрик. Де закінчується совєтологія і починається російська пропаганда
Ще одна нова обов’язкова до прочитання книжка — «Кукуленд» (Cuckooland) журналіста Тома Берджиса (зізнаюся: обидва автори — мої друзі), де описано діяння Мохамеда Амерсі — суперечливого британського політика й олігарха з російськими зв’язками, який намагався приборкати своїх критиків.
Попри те що Берджису Амерсі не зміг закрити рота, олігарх, як зазначено в книжці, не тільки заможний, а й вельми схильний судитися. Тож покваплюся уточнити, що він заперечує провину й що я жодним чином не порівнюю його з нацистами. Однак сміливо можу стверджувати, що доступні заможним і впливовим людям правові інструменти, які дають змогу їм, за словами Берджиса, «володіти правдою», слід вважати національною ганьбою та вразливим місцем національної безпеки.