Дорога на полігон розмокла безнадійно. Часті дощі, сніг, який перманентно падає і тане, наситили родючий український чорнозем водою до максимуму. До того ж десятки пар коліс і гусениць щодня чавлять і розбивають його. Машини з вояками ледве перекочуються по багнюці, але вперто пхаються вперед. Вони долають цей маршрут уже кілька днів і звикли до гойдалок на болоті. Дехто навіть засинає. Така нагода відпочити трапляється нечасто, тому варто користатись. Урешті, як порівняти з окопними буднями на передовій, той десяток днів навчання можна сміливо назвати курортним відпочинком. На голову не падає вороже залізяччя, триразове харчування й навіть теплий душ. Утім, уже за кілька хвилин доведеться прокидатися, хапати в руки якісь деталі від міномета й тягти їх складати в єдине ціле. Хлопці приїхали сюди вчитися премудростям артилерії, тож гаяти не можна ні хвилини.
Навчатися влучно бити ворога краще на свіжому повітрі, а не в класах, переконаний полковник Петрович, у миру Андрій Тимофієв, колишній викладач Сумського артилерійського училища, а нині інструктор в артилерійському центрі Української добровольчої армії. Багато хто вважає Петровича найкращим і найфаховішим артилеристом країни. Хтось навіть називає його богом артилерії. І найімовірніше, так і є.
Біографія Петровича строката, він у цій сфері з 1978 року з невеликою перервою. Каже, що йому просто пощастило. На службі в радянській, а потім в українській армії пройшов чи не все можливе з артилерії. Починав з Д-30 (причіпна 122-міліметрова гаубиця), потім була 2С3 «Акація» (152-міліметрова дивізійна самохідна гаубиця), був командиром батареї БМ-21 «Град» (реактивної системи залпового вогню), далі протитанкова артилерія МТ-12 «Рапіра» і ПТРК «Штурм». Коли став викладачем, працював з курсантами на всіх можливих мінометах, 152-міліметрових гаубицях Д-20 і самохідках 2С5 «Гіацинт-С». Ну а з 2014-го, від початку війни, і на самохідках 203-го калібру 2С7 «Піон». Йому й нині часто доводиться тестувати нові зразки озброєння, яке планують пустити в серійне виробництво, і це багато про що говорить.
Читайте також: Позивний Санич: «Сім годин удвох відбивали штурм лише гранатами й кулеметом»
Якраз кілька днів тому повернувся Петрович з колегами з херсонських степів, де в бойових умовах випробовували нову «Богдану». Каже, хороша гармата. Розрахунок сидить у броні, снаряди також сховані під бронею. Є певні недоліки, але їх можна усунути. Основне призначення «Богдани» — контрбатарейна боротьба, знищення командних пунктів, пускових установок. А великий її плюс, що працює вона вже на натовських боєприпасах.
Поки хлопці тягають залізо й складають його докупи, інструктори обговорюють сьогоднішні завдання. Цього разу група чималенька, близько трьох десятків бійців. Для найкращого ефекту її поділили на три підгрупи з окремими інструкторами. Петрович керує загальним процесом і працює з командиром батареї та топогеодезистом. Таких груп через артцентр УДА із січня 2023 року пройшло вже чимало. Випустили майже півтори тисячі фахівців з ландшафтного дизайну, жартує Петрович. Але потреба все ще величезна.
У навчальній системі ЗСУ є один суттєвий недолік. Окремо працюють навчальні підрозділи, які готують навідників, ті, що готують командирів гармат і мінометів, і ті, які готують командирів взводів. Але коли все це збирається докупи й називається мінометним взводом чи, наприклад, артилерійською батареєю, то ніхто до ладу не знає, що робити.
«До нас уже приїжджає артилерійська або мінометна батарея в повному складі, — пояснює полковник, — і ми одночасно навчаємо їх усіх: і навідників, і командирів — і одночасно робимо бойове злагодження підрозділів. Як вибирати й готувати вогневу позицію, як її займати мінометом і в складі батареї, як зорієнтувати свій міномет, як це зробити в складі батареї. І роблять це все вони самі. 80 % точності стрільби залежить від технічної підготовки гармати чи міномета. Тому ми розказуємо, як це робиться, і під нашим наглядом солдати самі все роблять. Зробили — запам’ятали. І обов’язково після навчання всі повинні знати перископічну артилерійську бусоль. Щоб кожен командир і навідник могли одне одного підмінити й кожен міг працювати і як командир гармати, і як командир взводу».
Читайте також: З налагодженою зброєю ворог не страшний
На все це виділяють 10–12 днів, проте того достатньо. Є підрозділи, які вже воювали й приїздять лише для злагодження й технічної підготовки зброї. Є ті, які потребують інтенсивного навчання. У будь-якому разі, усі, хто пройшов курс у Петровича, зможуть влучати в ціль буквально з другого пострілу. «Перший постріл з будь-якого ствола йде на його розігрів, а в мінометників — ще й на усадку плити, — каже полковник, — а другий постріл вже повинен бути в ціль. Ну а третій — він обов’язково повинен бути в ціль».
Окремим пунктом програми навчання, звісно, іде використання спеціальних застосунків на кшталт бойової системи керування «Кропива» й суто артилерійської програми «Армор». Зараз без планшета й цих програм ніхто нічого не робить. Вони суттєво спрощують роботу й допомагають ефективно знищувати ворога. Запустили програму — і секунд за 10–15 вже знаєте координати. Побачили з безпілотника ціль, нанесли на планшет — і маєте відстань, кут і все, що потрібно. Звичайно, у ворога також є подібні застосунки, але на початку війни вони в нього, на щастя, не працювали. Американці та європейці заблокували їх, і орки змушені були наводити свою артилерію старим дідівським способом з картою та лінійкою. Але все це дуже довго.
Хлопці притягли із собою до центру на навчання три міномети й багато боєкомплекту, щоб була нагода добряче повправлятися. Міномети радянського виробництва, проте цілком придатні до використання. Українська армія поступово переходить на натовські зразки зброї, проте її катастрофічно не вистачає. Особливо боєкомплекту до неї. Війна шаленої інтенсивності потребує величезної кількості БК, якого партнери не здатні надати банально через те, що його немає на складах. Натомість на складах в Україні ще залишається трохи радянського озброєння, яким можна пристойно воювати. Боєкомплекту до нього також не вистачає, тому його скуповують по цілому світу, плюс у деяких країнах східної Європи вже налагоджене виробництво, і проблему з дефіцитом помалу розв’язують.
До слова, палітра зразків боєприпасів, які використовує українська армія, вражає барвистістю. Індійські, пакистанські, азербайджанські, американські, англійські, турецькі й майже з усіх європейських країн. Утім, уся ця колекція доволі специфічна, у всіх боєприпасів свої нюанси. Добре, якщо в ящику є папірчик з характеристиками невідомою мовою, які можна перекласти через гугл-перекладач. Гірше, коли немає, а спеціалісти ще не встигли боєприпас відстріляти й скласти чи перекласти для нього таблицю стрільби. Тоді ніхто не знає, як стріляти.
Колишня радянська артилерія, що залишилася в України після розвалу СРСР, доволі потужна, і нею ще можна пристойно повоювати. Але, крім нестачі боєкомплекту, є ще й проблема зношеності. Кожна гармата має свій ресурс. Коли в новий міномет опускаєш міну, кажуть фахівці, вона немов шурхотить: ш-ш-ш — і постріл. А роздовбаний міномет просто гуде. Або, скажімо, самохідна гаубиця 2С1 «Гвоздика» чи причіпна гаубиця Д-30 мають одинакові стволи 122-го калібру. Уперше поправка зі знаком плюс на зношеність каналу ствола в них іде після 5000 пострілів. Там буквально табличка є. Але наші гармати зробили вже понад 15 000 пострілів, кажуть фахівці, і нарізи в стволі, які повинні бути квадратними, уже круглі, бо добряче постісувались.
Хоча західне озброєння все-таки краще, каже Петрович. Він останнім часом постійно вивчає зразки, які надходять в Україну, щоб потім допомагати освоювати його воякам. «Кличуть, наприклад, на “Паладин”, відкриваємо інтернет, дивимось, що таке “Паладин”, як його наводити, як заряджати. Ну я швидше розберуся, ніж солдат». До слова, «Паладини» (самохідні гаубиці M109) кожна країна робила під себе з власною модифікацією, тому в кожної моделі свої особливості. «В А4 все робить людина, — каже Петрович, — натомість в А6 натиснув кнопку, сидиш і чекаєш. GPS упіймав супутник, видає координати, ти забив ціль, командир гармати одразу видає приціл і кутомір. Думати взагалі не треба. Але є в цьому й недолік. Якщо поруч був вибух і комп’ютер вийшов з ладу, то гармата зламана, американці чи британці вже не стріляють. А в нас так не можна, нам треба стріляти. Тому ми вчимо хлопців стріляти і з комп’ютером, і без. Якщо вони виставляли бусоль, орієнтувалися, то можуть далі стріляти попри те, що комп’ютер вийшов з ладу. Але якщо вони домовлялися тільки з комп’ютером — проблема».
Читайте також: «Списи Арея». Як бійці Української добровольчої армії воюють на саморобних РСЗВ
У серпні 2022 року в Україну вперше приїхали «Три сокири» — гаубиці М777. Чудові гармати, сучасні, легкі, можна десантувати з літака. І комп’ютер є, і GPS, усе це працює через супутник і влучає в ціль на відстані 35 кілометрів з похибкою всього 5–7 метрів. Стріляти по москалях одна насолода, якби не певні нюанси, як от електроспуск і близько десятка датчиків, що контролюють усі можливі процеси. Під час інтенсивної стрільби, коли перегрівається ствол, електроспуск не спрацьовує і гармата стоїть як засватана. Ручного спуску нема, а стріляти треба. Тоді розбирають систему, підіймають угору ствол, відкривають клин затвора, щоб ствол провітрювався. Хоча це лише тоді, коли у відділенні немає якогось майстра «очманілі ручки». Тоді проблему вирішують кардинально — «зайві» датчики відмикають, контакт замикають, і гармата продовжує стріляти.
Російсько-українську війну багато хто називає війною артилерії, і це справді так. Уже з 2015–2016 років «боги війни» почали відігравати на фронті помітну роль. Звісно, до такої інтенсивності, як сьогодні, не доходило, проте навіть тоді, у перші дні війни на Донбасі, артилерія не раз ставала ключовим аргументом у протистоянні. Петрович згадує, що коли вперше приїхав у Піски під Донецьком у 2014-му, то в добровольців було три «Рапіри», але хлопці не знали, як ними користуватись. Стрельнули однією, пішов відкат, вирвало шток накатника — і все, більше не стріляли. Виявилося, немає спеціальної рідини. «Посилаю діда, — каже полковник, — був у нас з Івано-Франківська, купити два ящики портвейну “Три сімки”. У нас пити не можна, каже. Я кажу, ми пити не будемо, це для зброї. Привіз він з Курахового портвейну, я пляшку залив, почали стріляти. Правда, там уже сальники від часу зіпсувалися, з усіх щілин бризкало, але стріляла. Потрохи доливали. Вистачало пів пляшки на 5–6 пострілів». Якось добровольцям треба було заїхати на бетеерах у термінал Донецького аеропорту. Попросили Петровича влупити з мінометів у кілька точок, щоб заїзд відбувся спокійно. Петрович трохи попрацював, телефонує: «Як доїхали?» — «Як на параді на Хрещатику». «Я хлопцям тоді за 3 години дав один рік навчання, — згадує полковник, — вони отак в рот мені дивились і хапали все. Уже після 2015 року пішла справжня війна артилерії. Ми вражали цілі, і вони вражали цілі. Хоча й казали, що там ДНР, але насправді російські війська були».
Одного разу працювали з 95 бригадою. «Є така річ, як пристрільна гармата, — ділиться премудростями Петрович, — вона стоїть на вогневій позиції разом з іншими й робить пристрілку цілі. Ми зробили трохи не так. Винесли цю гармату за 500 метрів від позиції, вона зробила чотири постріли, згорнулась і зникла. І по цій гарматі приходить відповідь. Працювало дві батареї самоходок 2С1 “Гвоздика”: в одній 4 гармати, в іншій — 5. Ми засікаємо звідки, і дивізіон накриває цю точку. Це називається на живця. Ми тоді ще не знали, що це приїхали курсанти 4 курсу Єкатеринбурзького артилерійського училища стажуватися стріляти по “укропах”. З взводу було сімнадцять двохсотих, а решта — трьохсоті. Ну, але я їх туди не посилав».
Нині є спроби замінити артилерію на певних ділянках якимись іншими видами озброєння: переносними протитанковими ракетними комплексами (ПТРК) чи дронами-камікадзе. Утім, це лише тимчасовий захід, пов’язаний із нестачею боєприпасів. Ті ж ПТРК ефективні лише на близьких відстанях. NLAW, скажімо, призначений для ведення бойових дій у міській забудові. За кілометр він уже нічого не зробить. Javelin та українська «Стугна» працюють до п’яти кілометрів, але ними самоходок не заміниш.
«Дрони взяли на себе якусь частину роботи, — каже Петрович, — але артилерія як працювала, так і працюватиме. Снаряд 155-го калібру важить 61 кілограм. Натомість дрон несе міну 82-го калібру, де вибухової речовини всього 3,4 кілограма. Упавши в окоп, вона може вразити два, три, чотири солдати, але танку не завдасть великої шкоди. Водночас БМ-21 “Град” накриває площу 6 гектарів: 300 метрів по фронту і 200 метрів по глибині. А українська РСЗВ “Верба” може знищувати цілі на відстані понад 100 кілометрів. Тобто і в майбутніх війнах артилерія буде ключовим інструментом».
