«Дальва» — повнометражний дебют бельгійської режисерки Еманюель Ніко. 2022 року його відібрали до програми «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю, де він здобув нагороду Міжнародної федерації кінопреси. А в жовтні 2023-го — гранпрі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».
Фільм Еманюель Ніко недарма в англомовній адаптації має назву «Любов за Дальвою» (Love According to Dalva), адже це дійсно особисте дослідження любові в багатьох аспектах, яку переживає дівчинка Дальва Келлер. Сюжет починається тоді, коли ми її бачимо у 12-річному віці, хоча вона на вигляд дещо старша через свій макіяж і відверте вбрання. І в першій же сцені вирують ледь не шекспірівські пристрасті: дівчинку насильно розлучають з якимось чоловіком, якого вона, як стає зрозуміло потім, палко кохає. Утім, уже згодом ми дізнаємося, що це її батько Жак і стосунки між ними інцестуальні, хоча Дальва думає інакше.
Поступово з’ясовується повна історія цієї драматичної ситуації: батьки Дальви розлучилися, їм призначили обопільну опіку, але батько втік з донькою, коли їй було лише п’ять років. Мати весь час їх шукала, однак марно, бо вони часто змінювали місце проживання. Коли вже пізніше Дальва бачиться з матір’ю, то звинувачує її (вочевидь, повторюючи батькову версію): ти нас не любила, ти пішла від нас. І вона навіть не хоче чути виправдання матері й одразу кидається її бити.
Читайте також: Кінофестиваль «Молодість» 2023: традиція, що триває всупереч війні
Дальву забирають у спеціальний будинок для дітей без батьківської опіки, і згодом, розмовляючи із соцпрацівниками й співмешканцями, вона починає усвідомлювати, що з нею сталося. Утім, спочатку вимагає зустрічі з батьком у в’язниці, вдягаючи найспокусливішу сукню з оголеною спиною і роблячи відвертий макіяж. Однак батько соромиться навіть звести на Дальву очі, коли вона розповідає йому, що їй сказали, ніби дівчата її віку так не вдягаються. А потім запевняє, що не вірить їм, особливо коли в школі сказали, що він педофіл. Батько ж лише видушує із себе: «Це правда»… і плаче, коли його виводять з кімнати для побачень. Утім, навіть після цього Дальва ще деякий час відкидає реальність і звинувачує оточення: «Він так сказав, бо ми були не самі. Це все через вас. Ви йому сказали, і він у це повірив. Повірив у те, що ми зробили неправильно».
Однак від нової, справжньої дійсності вже не втекти, хоча Дальва кілька разів пробує і навіть потрапляє до того помешкання, де вони жили з батьком, і ховається там у шафі. Та вранці йде до сусідів і просить викликати соцпрацівників. І якраз один з них — Джейден, хлопчина зі шрамом на прізвисько Термінатор, — стає для неї рятувальним колом, щоб не дати піти на дно життя. Хоча й з ним вона довгий час не може адекватно спілкуватися, бо батько навчив її недитячої поведінки з протилежною статтю. Тому Дальва то хоче його обійняти, то намагається стягнути з нього одяг. Другим порятунком для неї стає проблемна сусідка по кімнаті — темношкіра Саміа, у якої матір-повія, позбавлена батьківських прав. Вона бачить у поведінці головної героїні свою матір — макіяж, «вбрання як у бабусі», сережки тощо. І водночас Дальва відмовляється від цигарки, яку їй пропонує нова подруга, бо «жінкам курити вульгарно» (цитата батька). Але якраз Саміа робить її нормальним підлітком, хоч і не завжди навчаючи чомусь позитивному. Та цей вплив обопільний: Дальва показує Саміа, що бути жіночною — це не значить одразу бути повією (і символічно дарує їй сукню); тоді як Саміа показує Дальві, що бути дитиною — дуже важливо, бо у головної героїні, по суті, не було дитинства, і та навіть ходить як доросла жінка. Врешті-решт саме вона примиряє Саміа з думкою, що їй краще бути з родичкою, аніж жити в притулку, навчає її довіри до близьких.
Читайте також: У пошуках трилера: важливість жанрового кіно в Україні
Одна з найважливіших розмов Дальви — з психологинею, де якраз і йдеться про різне розуміння кохання, а точніше — про викривлене сприйняття його в дівчинки через батька-педофіла. Він тримав її як заручницю, сам купував одяг та отруював своєю збоченою філософією, тому Дальва пояснює психологині, що Жак любив її, бо так має бути між батьком і донькою. І ще його кохання — це захист від тих, хто не знає і не розуміє цього почуття. Коли ж кажуть, що вона сама не усвідомлює «різницю між “кохати” й “займатися коханням”», Дальва, не задумуючись, зауважує: «Якщо є любов, то жінка має розуміти, як це робити». І захищає батька, повторюючи: «Я ніколи не казала “ні”…»
Трансформацію головної героїні від «жінки» до дівчини майстерно передала акторка Зельда Самсон, для якої це перша роль у повнометражному фільмі, у що дуже важко повірити. Довгий час вона поводиться як злякане звіреня, а коли все ж пробує відкритися іншим, то здебільшого стає ще гірше. Особливо в школі, де вчаться звичайні діти, для яких вона — не жертва, а дивна екзотична тваринка. Наприкінці стрічки акторка зіграє вже цілий діапазон емоцій: від остраху до щирої, хоч і несміливої надії на радість. Дальва в її виконанні зрештою виголошує універсальну причину жіночої поведінки: «Я боюся. Боюся бути сама. І більше не бути для когось важливою».
У «Дальві» також порушена загальна соціальна проблема того, як таким дітям повертатися до нормального життя. Коли в школі в героїні стається конфлікт з однокласницею, директорка суворо дорікає Джейдену, що винні вони, бо «таких дітей» треба віддавати в «спеціалізовані центри». На що він сумно зауважує: «І коли ж їм тоді повертатися до “вашого” суспільства?» І в цьому запитанні — важлива ідея фільму, адже люди часто відпадають від соціуму не через власну провину й знову зробити їх частиною спільноти — нелегке завдання. Історія Дальви — це реалістична драма із щасливим завершенням, але під час перегляду стрічки, коли бачиш інших дітей у притулку, розумієш, що не завжди в них усе складається добре. Утім, фільм дає сподівання. Та навіть невеликий промінець надії —уже дуже багато, а саме це і є тим, за що ми любимо кіно.