Трилер за визначенням має викликати у глядачів співпереживання й буквально «нервове збудження, глибоке хвилювання, тремтіння, трепет» (так можна перекласти англійське thrill). Також важливим є створення саспенсу, атмосфери тривожної невизначеності й напруженого очікування чогось невідомого, передчуття чогось страхітливого.
Звісно, як зазначає продюсерка фільму «Між нами» Поліна Герман, «у нас [в Україні] і в житті жахіть не бракує», тому, можливо, цим і викликана така слабка увага до жанру трилер у нашому кінематографі. Загалом стрічка в одному жанрі — доволі непоширене явище, частіше це поєднання двох-трьох жанрових різновидів. Так режисерка «Між нами» Соломія Томащук описує те, як саме формально видозмінювалося її кіно: «Мій фільм складається з двох половинок — спочатку це більше драма: ми знайомимося з головними героїнями, їхніми сім’ями та побутом. Це дуже важливо, щоб глядач далі не заплутався в мотивах вчинків героїнь, їхньої логіки. А друга частина — це уже трилер. У зображенні з’являється нуар, музика стає тривожною, героїні починають вести себе абсолютно не так, якими ми бачили їх раніше».
Утім, трилери в Україні все ж знімали й до того, але небагато, і вони рідко ставали успішними в прокаті. Навіть у вікіпедії в категорії «Фільми-трилери України» нині зафіксовано 26 назв: від нашого першого незалежного комерційного кіно «Штольня» (2006) Любомира Кобильчука до «Егрегора» (2022) Станіслава Капралова. Водночас чистого трилера серед них немає — це здебільшого жанровий мікс.
І у випадку «Між нами», за словами Поліни Герман, ще важливо, що це не тільки «трилер про сімейні цінності й травми дитинства», а й «дуже жіноча історія» про кризу в родині. Соломія Томащук зазначає, що загалом можна вважати її фільм феміністичним: «Це кіно про жінок, про їхні переживання та біль. Це кіно якоюсь мірою про насильство. Це кіно про тих жінок, які чекають своїх чоловіків з війни. І це своєрідний погляд на всі реалії зі сторони головних героїнь. Я старалася певною мірою дослідити психологію жінки: на що вона готова заради власної сім’ї, вона слабка чи сильна? У цій картині образи жінок набагато сильніші від чоловіків, але вони використовують не силу, а хитрість. Часто маніпуляцію».
Читайте також: Поліна Герман: Трилер «Між нами» — потужна історія про кризу й наслідки вибору
В українському кінематографі дійсно бракує багатьох жанрів, бо, як зазначає Герман, «й індустрія в нас досить молода… [адже] приблизно 2012 року почали робити перші фільми українською, і вже 2014-го остаточно від’єдналися від російського кінематографа, тому за ці десять років ми ще не напрацювали багато різних жанрів, а з війною загалом усе змінилося». Сьогодні є великий запит саме на документалістику, зважаючи на обставини нашого життя, і найважливіші наші фільми нині про буремну й трагічну реальність. Як, наприклад, стрічка «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, який Український оскарівський комітет вибрав, щоб він цьогоріч представляв Україну на премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
Утім, нещодавній успіх «Мавки. Лісової пісні» чи «Довбуша» показує, що українці зачекалися своїх якісних фільмів у різних жанрах. Скажімо, у нас досі є лакуна такого кінорізновиду, як «народна комедія», і трилогія «Скажене весілля» аж ніяк цей жанр не закриває, хоча перший фільм із трьох поки що тримає рекорд найкасовішої української комедії зі зборами 54,9 млн грн. Зокрема цим частково й пояснюється продюсерське прагнення Поліни Герман: «Хочеться робити жанрове кіно для широкої аудиторії, найулюбленіший жанр — сімейні комедії на кшталт “Сам удома”, це те, про що я мрію. Але із цим треба почекати».
Читайте також: Українське кіно й «Оскар»: чому в нас досі немає омріяної статуетки?
Зрозуміло, що в теперішніх обставин говорити про потребу негайно знімати фільми в усіх жанрах дещо недоречно. Про це говорить і Соломія Томащук: «На мою думку, кіно повинно розвиватися в різних жанрах. Зараз про це важко говорити, бо в країні війна і кіно стоїть на паузі. Але загалом ми маємо робити і комедії, і трилери, і навіть жахи. Останнього особисто мені не вистачає, але я розумію, що цього не потрібно робити зараз. Бо жахи довкола нас. Зараз важко говорити, який жанрів бракує — кіна бракує! Мені важко пояснити, чому так мало такого жанру в нашому кіно. Ми маємо надзвичайно сильні драми, прекрасні комедії Антоніо Лукіча, маємо потужні історичні фільми, як, наприклад, «Довбуш». Але, думаю, усе попереду, і в нас з’являться трилери. Інше питання, яка буде їхня форма та тематика».
Безперечно позитивним нинішнім моментом є те, що українські глядачі останніми роками доволі активно підтримують своє кіно, і цей інтерес тільки зростає після 2014-го, попри непросту суспільну-політичну ситуацію в країні. Новочасний розвиток українського кінематографа переконливо доводить, що наші стрічки подеколи можуть уже навіть конкурувати в деяких жанрах із західними зразками, принаймні викликати чимале зацікавлення. Тож є сподівання, що й новий психологічний трилер «Між нами» теж припаде до душі всім, хто любить цей жанр і загалом воліє підтримати свою культуру.