У перший рік великої війни в Україні гуманітарна організація євангельських церков Німеччини Diakonie Katastrophenhilfe зібрала на допомогу постраждалим українцям майже €70 мільйонів пожертв. Це неймовірна сума навіть для такої структури, як DKH, яка з 1954 року підтримує людей, що стали жертвами стихійних лих, війн, переселень чи надзвичайних ситуацій по цілому світі. Зібрані гроші витрачають на гуманітарну допомогу, підтримку дітей, людей літнього віку, людей з інвалідністю й переселенців в Україні та Європі. Тиждень поспілкувався з програмним координатором українського напрямку Diakonie Katastrophenhilfe Маріо Гебом під час його візиту до Харкова та Ізюму, де волонтери — партнери організації евакуюють мирних громадян із прифронтових територій, надають юридичну допомогу, лагодять дахи й вікна в пошкоджених війною помешканнях, допомагаючи людям підготуватися до зими.
— Як давно ви допомагаєте українцям?
— Ми працюємо з «Восток SOS» і Українським фондом «Благополуччя дітей» ще з 2014 року. Відтоді як почався конфлікт на Донбасі та в Криму. Це наші основні партнери.
З фондом «Благополуччя дітей» ми реалізовували програму, яка передбачала надання психологічної допомоги й роздавання грошових ваучерів. Ці кошти можна було витратити на їжу, гігієнічні набори тощо. З «Восток SOS» це була допомога продуктовими наборами в прифронтових регіонах на Сході України та різного типу речова допомога. Усе так, як і сьогодні. Але якщо порівнювати, то допомога тоді була значно меншою.
Нинішня наша програма запрацювала ще в лютому-березні минулого року. Тоді координатором Diakonie Katastrophenhilfe по Україні була інша людина. Я ж став координатором лише в листопаді 2022-го. Єдине, що можу сказати, — із часу повномасштабного вторгнення програма значно розширилась і допомога стала набагато більшою. Сьогодні ми маємо набагато більше проєктів, тому допомагаємо більшій кількості людей, які потребують цього.
— Хто ці люди, які дають гроші? І чому вони це роблять?
— Торік, коли почалась ескалація конфлікту в Україні, ми дійсно отримали дуже багато грошей. Найбільше грошей, які коли-небудь пожертвували організації Diakonie Katastrophenhilfe звичайні люди. Це звичайні громадяни, які побачили по телевізору, що в Україні почалася війна, як там зараз важко людям, як вони страждають, і вони просто хотіли допомогти. Це прості німці, які просто пересилали свої гроші, щоб ми могли робити свою роботу. Вони довіряють нашій організації, вірять, що організація мудро розподілить кошти на допомогу Україні. Звісно, що все це відбувається, зокрема, завдяки піар-департаменту організації. І ця поїздка — частина її роботи, спрямована на те, щоб показати нашим людям і донорам, що ми робимо з їхніми грошима, куди вони йдуть та кому ми допомагаємо. Щоб люди бачили, як важко зараз в Україні, щоб, відповідно, залучати ще більше коштів.
Читайте також: З окупації в кухарки ЗСУ. Історія старости села на Херсонщині, яка змінила професію
Також значна частина грошей надходить від міністерства іноземних справ Німеччини. Вони мають окремий департамент, який надає допомогу по цілому світі. Виділяють кошти на допомогу країнам Африки, на інші кризи, ліквідацію наслідків природних катастроф, таких, як була нещодавно в Туреччині. І вони мають також українську секцію. Це окрема стаття їхніх видатків.
— Війна в Україні якось особливо вплинула на німецьке суспільство чи воно сприймає її аналогічно, як, наприклад, війну в Сирії?
— Звичайно, що є велика різниця між війною в Сирії та Україні. Тому що Україна розташована в Європі. І вже від початку, як вибухнула війна, усі люди в Німеччині розуміли, що це початок війни в Європі. Україна, як і Німеччина, майже поруч, і вони мають багато спільного. Знов-таки, важливий факт, що в Німеччину приїхало 1,1 мільйона українських людей, які інтегруються в життя країни. Наприклад, з моїм сином у школі навчається дівчинка з України. Чимало німців дають притулок українцям у своїх будинках і бачать, наскільки ця війна вплинула на людей з України, які страждання доводиться їм переживати. Тому, звичайно, що вони хочуть більше допомогти, бо розуміють, наскільки це жахливо. Наскільки близько ця війна до них самих. Вони хочуть допомогти.
— Що ви думаєте про цю війну?
— Я зараз представляю тут свою організацію. А для гуманітарних організацій одним із ключових принципів є нейтральність. Інакше гуманітарні організації не можуть впроваджувати свою діяльність. Але, як людина, я, звичайно, розумію, наскільки це жахливо. Я розумію, що ситуація в Україні відрізняється. Ми не можемо порівнювати війну в Україні з війною в Південному Судані або Сирії. Там були внутрішні конфлікти й громадянська війна. А у випадку з Україною — це коли на тебе нападає зовнішній ворог, як Росія. Усім зрозуміло, що люди в Україні просто хочуть жити мирно, спокійно, мати дах над головою, їжу та безпеку. Тому, звичайно, це шокує і не може не турбувати. І зрозуміло, яке ставлення в людини може бути до війни, особливо такої, як ця. І я це засуджую з усього серця. Ми всі хочемо жити й хочемо, щоб це закінчилося. Але підкреслюю: це моя думка.
— Ви були знайомі з Україною до того, як почали тут працювати, чи лише нині крізь призму війни відкриваєте її для себе?
— Так, я, звичайно, чув про Україну, знаю про війну тут з 2014 року і знаю, хто почав тоді цю війну. Я знаю основу, так би мовити. Але працювати з програмами для вашої країни я почав лише з осені 2022 року. До того мій професійний фокус був іншим, спрямованим на Сирію, Африку, Латинську Америку. Це вперше, коли я працюю в українському контексті, і вперше, коли я працюю в європейському контексті, який дуже різний.
— Ви приїхали подивитися, як реалізуються ваші програми, які є проблеми й потреби. Після всього, що ви побачили, які будуть висновки? Будете якось коригувати надання допомоги, можливо, розширювати її?
— Це вже мій третій візит в Україну. У лютому-березні минулого року, коли все почалося, було багато приватних пожертв, внесків. Проєкт вийшов величезний. Ми мали багато внесків від звичайних людей, які хотіли допомогти. Сьогодні почався новий етап, і це дещо інший вид допомоги. Ключовим жертводавцем сьогодні виступає Німеччина. Через те що проєкт тільки стартував, однією з цілей візиту було познайомитися з партнерами, налагодити ефективну комунікацію, побачити, як партнери проводять імплементацію проєкту, з якими викликами стикаються та як ми можемо підтримати їх зі свого боку. Завжди корисно приїхати в поля й побачити людей, які працюють.
Читайте також: Вивезти з-під вогню. Як слобожанські волонтери рятують життя маломобільних людей
Я впевнений, що і «Восток SOS», і фонд «Благополуччя дітей» роблять свою роботу на 100 %. У цьому я не маю сумнівів. Упевнений у їхній компетентності й у тому, що вони хочуть допомогти людям і всі засоби використають на благо людей. Це один бік. З іншого боку, звісно, є те, що завжди можна вдосконалити, щось, що можна змінити на краще. Проєкт тільки почався, і всі одне з одним знайомляться.
З нашого ж боку важливо бути поруч і давати такі рекомендації, які можуть допомогти партнерам в роботі й, відповідно, допомагати людям в майбутньому. Тому що це тільки початок, і ми хотіли побачити роботу, як усе наразі відбувається, як можна щось вдосконалити. Адже завжди є шляхи вдосконалення будь-якого процесу. Поки що я всім задоволений. Не маю сумніву в тому, що організації, з якими ми працюємо, хочуть допомогти людям на всі 100 % і що наші гроші йдуть туди, де більш потрібна допомога.
— Ви не могли не чути про наші проблеми з корупцією. Чи можете бути впевнені, що ваша допомога не зазнає її впливу?
— Україна — не перша країна, у якій порушується питання корупції. Те саме є і в Судані, і в Сирії. Це неминуче. Усюди, де є гроші, є люди, які хочуть частину з них. Але я думаю, що ми (DKH. — Ред.) в Україні в хорошому становищі, тому що, як організація, працюємо з партнерами «Восток SOS» і Українським фондом «Благополуччя дітей» вже понад дев’ять років, ще з 2014 року. Це дуже довго. Саме тому ми в них упевнені. І ми з ними вибудовуємо відповідні стосунки, базовані на довірі та, звичайно, на відповідних процедурах, які напрацьовані в організації. Тобто ми віримо в Бога, а все інше — аудит. Тому, звісно, що всі процедури контролюються. Для цього в нас є фінансовий департамент, який займається з нашими партнерами також і цими питаннями. Ми перевіряємо, дивимося на процедури. Ми завжди готові допомогти та водночас контролювати процеси. Звісно, що завжди є якийсь 1 %, коли щось може статися. Це неминуче. Але ми довіряємо партнерам і сподіваємося на їхнє розуміння, що ці гроші спрямовані на допомогу людям, тож вони розпоряджаються ними відповідно до цього.
— Чи плануєте збільшувати допомогу?
— Як порівняти з тим, як було на початку війни, донори нині дають менше грошей на Diakonie Katastrophenhilfe, і це зрозуміло. Але позаяк ми залучаємо зовнішніх донорів на цей проєкт, що стартував, відповідно, у наших інтересах його втілювати максимально ефективно й показувати донорам, яку роботу ми робимо. Бо від цього залежатиме, чи донор у майбутньому даватиме гроші. З мого досвіду, як із 2015 по 2021 роки фінансувався проєкт, я впевнений у тому, що фінансування продовжиться. І, звісно, допомога Україні буде продовжуватися. Якщо не коштом тих донорів, які фінансують саму нашу організацію, то коштом зовнішніх донорів, яких ми, власне, і залучаємо.
— Ніхто не знає, скільки ще буде тягтися війна, але всі ми чудово розуміємо, що без допомоги наших партнерів, зокрема таких благодійних організацій, як Diakonie Katastrophenhilfe, Україні сьогодні було б дуже скрутно. Скільки ця допомога ще може тривати? Чи через рік-два благодійники не скажуть: усе, ми більше не можемо?
— Це нормально й природно для будь-якої кризи, що коли все тільки починається, люди шоковані й стараються допомогти якомога більше. Згодом і допомога, і фокус уваги розосереджуються. Це не означає, що про проблему забули, але увага до неї вже не така пильна. Навіть сьогодні видно, наскільки допомога потрохи зменшується, на жаль. Але я впевнений, що наші донори не скажуть нам: усе, немає грошей, ми не хочемо допомагати, до побачення. Тому що всі розуміють, наскільки це важливо, зокрема для Європи. І всі розуміють важливість моменту.
Але так, підтримка стане меншою. Я думаю, це нормально. Такий процес справді неминучий. Проте я впевнений: партнери будуть вас підтримувати. Упевнений, що ви маєте сильних партнерів і в Європі, і в США.
— Що найбільше вас вразило чи запам’яталося вам за час подорожі до Ізюма?
— Оскільки ми допомагаємо людям, мені важливо щоразу бачити людей, їхні емоції. Що мене найбільше вразило в Ізюмі, це те, що люди не падають духом. Їхнє почуття гумору. Що вони все одно тримаються в такій важкій ситуації. Що сусіди хочуть допомогти сусідці, якій, на їхню думку, гірше, ніж їм самим. Тобто їм погано, вони не дуже добре почуваються, але хочуть допомогти ще комусь близькому. Ці люди тримаються разом.
Ви знаєте, усе це мені треба бачити. І я знову це бачив в Ізюмі. І дивлячись на те, як ці люди переносять цю ситуацію, я розумію, що ми не дарма робимо свою роботу. Хочеться ще більше допомогти їм, бо вони не здаються. Вони об’єднуються, щоб пройти через усе це. І ми там, щоб пройти через це з ними.
