Російські геноциди. Розширена абетка колоніалізму

Що заважає побачити Росію як метрополію ХХІ століття? Українці після повномасштабного вторгнення почали масово порушувати цю тему, досліджувати утиски корінних народів Росії та закликати до визнання злочинів РФ щодо них, зокрема геноцидів, натомість світова громадськість досі ніби вагається. Чому треба розширювати уявлення про колоніалізм? Чому не варто боятися вживати слово «геноцид» у множині та як залишатися доречними? Як бачила співпрацю з іншими «поневоленими» народами та від чого застерігала Центральна Рада 1917 року?

Про кантони й канони

Ми йдемо вулицями Берна — де-факто столиці, але де-юре «федерального міста» Швейцарії. За місцевими законами країна не має столиці (німецькою дослівно «головного міста» — Hauptstadt), як не має навіть спільних для всієї країни державних свят, окрім одного — Національного свята Швейцарії, яке відзначають у памʼять про укладення союзу трьома кантонами 1291 року, який, за національним міфом, поклав початок Швейцарській конфедерації.

За два місяці до того щороку відзначає своє головне державне свято інша федерація — Російська. Однією з ключових фігур святкування (та й загалом національного міфу) тут є Алєксандр Нєвскій — князь, який жив і активно розбудовував свої володіння за кілька десятиліть до того, як жителі майбутньої Швейцарії підписували угоду про союз. Здавалося б, географічно віддалені події, протилежні контексти, та й завоювання в Середньовіччі було такою ж буденною практикою, як сьогодні міжнародний візит, однак нам радше йдеться про теперішнє, тобто сучасне використання державами тих чи тих історичних наративів задля досягнення своїх цілей, що, зокрема, призвело до того, що на вулицях Берна перехожі зазвичай тримають кількаметрову дистанцію одне від одного (ця сама повага до фізичного й ментального простору іншого, однак, часто завдає шкоди українцям, бо виправдовує славнозвісний нейтралітет), тим часом у Кремлі видається цілком природним захоплювати чужі території.

Так, нас формують свята, які ми святкуємо. А ще якщо щось і має історичну тяглість і спадковість, то це непропрацьовані та неосмислені практики колоніалізму.

Власне, колоніалізм як явище повʼязане з «відкриттям» і захопленням територій державами-гегемоніями задля використання їхніх ресурсів. Британія, Франція, Португалія, Іспанія, Нідерланди — усі ці країни мають шлейф колонізаторського минулого. Однак часто в цьому переліку забувають згадати Росію, яка якраз і була найбільшою імперією — 65 мільйонів квадратних кілометрів. Чому анти- / постколоніальна оптика щодо цієї федерації досі залишається сліпою? Якщо узагальнити, то через випрацювану канонічність поняття колоніалізму (про потребу розширення рамок студій детальніше тут). У підваженні цього канону не останню роль відіграє проговорювання колонізаторської політики самими підкореними народами. Понад десятиліття тон у світі задають активісти #BlackLivesMatter, європейські музеї, які повертають твори мистецтва, та політики, які просять вибачення в народів Африки, Індії, Океанії, Північної Америки. Але скільки відомо, скажімо, середньостатистичному британцю про якутів? Бурятів? Алтайців? Тоді як феміністичні правозахисні організації Європи надають підтримку іранським жінкам, скільком чеченкам їм вдалося допомогти?

Іншою причиною є географічна близькість завойованих територій. Тобто банальна відсутність розділення морем (звучить абсурдно) концептуально заважає нам побачити в Росії колонізатора, а не просто величезну надцентралізовану державу. Як пише Олексій Радинський, парадоксально антиколоніальна політика Заходу насправді виявилася сама собою західноцентричною, «частково сліпою до інших форм колоніального панування, які не вписуються в усталені шаблони», тобто йдеться про звичне для нас уявлення про колонію, до якої треба плисти кілька тижнів.

Не останню роль відіграє і позиція самої метрополії.

Якщо Британія, Нідерланди, США не завжди з легким серцем і з допомогою громадських активістів, але таки працюють над своїм колонізаторським спадком, то Росія заперечує і завжди заперечувала факт утисків щодо неросійських народів на території своєї країни.

Власне, що взяти з тоталітарної держави. А багато країн і досі дотримуються сумнозвісного принципу «головне — не дратувати».

Можна історично простежити багатовікові чіткі вектори експансії Москви, які не втрачають актуальності й сьогодні: 1) Сибір і Крайній Схід; 2) Центральна Азія; 3) Європа. Тобто вздовж фактично всієї лінії кордону.

Читайте також: Чому дегуманізація українців Росією спрацьовувала і за часів Голодомору, і під час війни сьогодні

Ця політика (яка загалом була властива багатьом країнам у XVI–XIX століттях), здавалося б, мала припинитися з поваленням царату та утворенням СРСР, заснованого на виразно антиколоніальній ідеї звільнення підкорених. Однак це були лише слова (які, утім, зачарували велику кількість слухачів у всьому світі): попри проголошену емансипацію та самовибір народів, влада СРСР від самого початку проводила загарбницьку та колонізаторську (у найрадикальніших проявах — геноцидальну) політику щодо автохтонного населення прилеглих територій, подаючи це як їхнє добровільне входження до складу Союзу. Насамперед спадає на думку Національно-визвольна боротьба українців 1917–1921 років. Та за аналогічним сценарієм розвивалися події й у Центральній Азії, де Алашська автономія (1917–1920) мала стати першою незалежною казахською державою, а також в Азербайджані (Азербайджанська демократична республіка, 1918–1920 роки), Вірменії (Демократична республіка Вірменія, 1918–1920 роки), Грузії (Демократична республіка Грузія, 1917–1924 роки), Башкортостані (1917–1921). Під тиском радянських військ так і не змогли утримати свою незалежність чеченці, інгушети, осетинці. Однак не лише на південь та схід спрямовувала свій удар новостворена імперія: Білоруська народна республіка, Молдовська демократична республіка теж були ліквідовані. Так майже всі народи, що ввійшли до складу союзу РСР (до речі, проєкт конституції УРСР було відхилено за «конфедералізм»), насправді перебували в процесі власного державотворення та могли б значно раніше зʼявитися на адміністративній мапі світу, якби не «союз» із центром у Москві.

Наступна хвиля спротиву корінних народів була спровокована політикою колективізації та жорстким насадженням колгоспної системи, а також загальною радянізацією (чи радше московізацією) способу життя, що не відповідало прагненням етнічних груп зберегти власну ідентичність. Синхронно зі спротивом на Лівобережній Україні й Кубані ханти й ненці підняли Казимське повстання, долгани — Таймирське повстання, якути — Булунське повстання. Усі вони були придушені з чисельними людськими жертвами, зокрема серед цивільного населення.

У своїх колонізаторських амбіціях радянська влада не лише поневолювала території, а й знищувала властиві звичаї, мову, обряди, релігію, писемність тощо. Ось лише кілька прикладів: 1939 року Сталін ініціював кампанію з кирилізації писемності народів СРСР. У межах цього проєкту зі «зближення» народів традиційні алфавіти на основі арабської в’язі, які й так у 1920-х роках було латинізовано під новий тюркський алфавіт (яналіф), остаточно замінено на зручний для метрополії кириличний. Десятки мов і діалектів корінних народів, які не мали до того писемної форми, були теж окириличені, звісно, без урахування специфік усних мов, що призвело до втрати певних із них назавжди. У поєднанні з примусовим відправленням дітей національних меншин до російських шкіл, насаджуванням нової обрядовості та переслідуванням релігії (ісламу, буддизму тощо) це призводило до стирання ідентичності (а часто — просто масового знищення) корінного етносу. Не лише абетки звужували, уніфіковували, а й обряди та звичаї насильницьки архівували як застарілі — разом із цим втрачалися онтологічні всесвіти низки неповторних спільнот.

Усі ці злочини замовчувалися в СРСР та не були визнані Росією, яка, говорячи про «російський народ», досі має на увазі лише «людину з білим обличчям» (наприклад, рекламна кампанія бренду Yves Rochet цьогоріч у Росії), попри те що на її території мешкає щонайменше 190 інших корінних народів.

Колонізаторське ставлення до них помітне й нині в диспропорції мобілізації на території РФ: малочисельні етнічні групи бурятів, дагестанців, тувинців складають значну кількість призовників для війни в Україні.

У цьому, вочевидь, і проявляється різниця між колоніалізмом і геноцидальною політикою держави: коли перше передбачає екзотизацію й певний «захват» від колонії (патерналістське та применшувальне ставлення до представників етнічних груп, перверсивну моду на їхню культуру та мистецтво, подекуди — покарання, ніби щодо надокучливої дитини), то друге не дає навіть шансу на виживання, адже геноцид убиває і нищить. І тоді як Європа та Північна Америка працюють зі своїм колоніальним минулим уже понад 50 років, надаючи місце для висловлювання представникам національних меншин, РФ у ХХІ столітті далі захоплює чужі території та народи, які мешкають там. Безкарність щодо власного минулого уможливлює злочини теперішнього.

Геноцид «за шаблоном»

Приводом для свого вторгнення на територію України Росія називала «геноцид на Донбасі» (у масовому вжитку — «8 лєт Данбасс бамбілі»), звинувачуючи в ньому Україну. Історики та правники називають таку тактику «звинуваченням у дзеркалі»: злочинець звинувачує жертву в тому, що сам має намір вчинити. Звісно, доказів немає, а ці звинувачення звучать особливо абсурдно з вуст Росії, яка всю історію свого існування розширювала власні кордони переважно через війни та геноциди. 27 вересня цього року завершився перший етап засідань Міжнародного суду ООН за позовом України проти Росії, яка використовує ці звинувачення для незаконного вторгнення.

Автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін 1953 року під час пам’ятних заходів у США до річниці Голодомору виголосив промову, у якій назвав винищення українців «класичним прикладом радянського геноциду». Що таке радянський геноцид? І чи відрізняється він від конвенційного? Конвенція ООН від 1948 року визначає геноцид як будь-яку з таких дій, вчинених із наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

1. вбивство членів групи;
2. заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
3. навмисне створення для якої-небудь групи життєвих умов, що спрямовані на повне чи часткове фізичне її знищення;
4. заходи, спрямовані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
5. насильницьке передавання дітей з однієї людської групи в іншу.

Знищення групи може реалізовуватися не лише через фізичне вбивство.

У цьому полягає специфіка радянської (російської) політики геноциду. Репресії еліт, інтелігенції, депортації та «доприселення» росіян або представників інших поневолених народів, виморення голодом та масові вбивства — це методи, якими Росія вчиняла геноциди задля будівництва своєї імперії.

Усе це на собі відчули українці, білоруси, казахи, кримські татари, поляки, латвійці, литовці й естонці, і цей список занадто довгий.

Особливістю радянсько-імперсько-російської політики є те, що ці дії завжди супроводжувалися русифікацією. У радянський період усі народи через геноцид уніфіковувалися в один — радянський, де інтернаціональною мовою була російська. Тобто всі, хто вижив, наприклад, після Голодомору, мали прийняти радянську ідентичність і російські правила гри, де російська мова була мовою пролетаріату й прогресивного міста, а українська — темного безправного села. Фізично цих людей не вбили, але вбивали в них українську ідентичність. Таким є коріння російськомовних українців сьогодні, таким є пояснення поширеності російської мови як явища світової мови.

Читайте також: Млинці з олією. Як злочини російських окупантів пробуджують пам’ять про Голодомор

Сьогодні Росія апелює до цих здобутків русифікації, які дуже не хоче втратити, — «общєпонятний язик» від Сибіру до Таллінна чи, можливо, і далі. Ідеологія «русского міра» стала національною ідеєю Росії періоду правління Путіна й полягає у створенні цивілізації, де люди розмовляють і думають російською мовою, поділяють із Москвою історичну пам’ять і бачення майбутнього, поціновують російську культуру й бояться російської зброї. Серед переліку засобів геноциду в Конвенції немає жодного слова про знищення культури групи. Але в російському варіанті це є обовʼязковим складником знищення націй. Це ми можемо спостерігати на окупованих Росією територіях України сьогодні: відразу вони перейменовують вулиці пушкіним, толстим тощо; освіту, медіа й діловодство переводять на російську мову та російські стандарти. Убивають та увʼязнюють представників місцевої інтелігенції та всіх, хто спроможний чинити спротив. Так витісняється українська ідентичність без фізичного вбивства кожної людини, і ці самі методи «натреновувала» століттями імперія на своїх землях щодо інших поневолених народів. Сьогодні в самій РФ панівною мовою є російська, а решта мов переважно вивчається лише в початковій школі.

Лемкін називав геноцидом і знищення культури та підкреслював, що стирання культур і націй навіть без фізичної шкоди людство має засуджувати.

Усім поціновувачам Толстого і Достоєвського дуже складно засудити злочини Росії й назвати геноциди такими, бо складно відділити російську культуру від масових убивств, які Росія перманентно вчиняє. А вона зі свого боку захищається великим «русскім язиком» і культурою, одночасно використовуючи їх як зброю знищення націй.

Радянський Союз був оновленою формою Російської імперії, і в методології геноциду він не далеко відійшов від царського періоду. На цьому наголошує Лемкін: радянська експансія шляхом знищення націй — це продовження традицій імперської Росії. Наприклад, захоплення Росією кавказьких земель відбулося через війни, депортації, масові вбивства та виморення голодом етнічних народів. Така доля спіткала черкесів протягом 1763–1864 років. Розпочавши загарбницьку війну на Кавказі, російська армія зіткнулася зі спротивом місцевих народів. Черкеси щоразу відбивали захоплені території чи укріплення. Тоді у звичний для себе спосіб Росія зламала спротив за допомогою геноциду. Війська спалювали цілі поселення, врожаї та запаси їжі черкесів. Розстрілювали цивільних із гармат і влаштовували різанини. Систематичні акти геноциду призвели до зменшення корінного населення на цій території до 10 %. На що російський імператор Алєксандр ІІ відповів: «Слава богу».

У російській історії це називається воззʼєднанням. Так само, як анексія Криму, окупація частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей України 2014-го і 2022-го.

Російська опозиція в обличчі представників інтелігенції, які виступили проти російської війни в Україні й проти Путіна, буцімто представляє «іншу Росію — демократичну і не імперську». Чи готові вони дати свободу, наприклад, Республіці Татарстан, яка 1992 року на референдумі підтримала державний суверенітет? Що вже казати, якщо деякі з них не можуть навіть визнати анексію Криму міжнародним злочином, не визнають відповідальності Росії як правонаступника СРСР за його злочини, передусім геноциди.

Світове прозріння

Робота над власним минулим — складний і тривалий процес. Україна від моменту виборення незалежності працює на державному рівні над визнанням геноциду українців у 1930-х та депортації кримських татар як злочинів. Однак лише після початку повномасштабного вторгнення Росії в українському суспільстві помітний запит на відкритість до історичного досвіду корінних народів на території Російської Федерації (більше про це в добірці Українського інституту «Деколонізація»). Хтось може заперечити, мовляв, нам вистачає клопотів із визнанням численних злочинів щодо нас самих. Однак обізнаність в історії інших не применшує наших травм, а навпаки, дає змогу бачити ширше та простежувати паралелі. А головне — саме солідарність з активістами постраждалих від утисків корінних народів дає змогу світовій громадськості нарешті побачити Росію як імперію, чи не останню в ХХІ столітті країну-метрополію. Говорити в спільній антиколоніальній риториці означає говорити однією мовою зі світом.

Це логіка, яку розуміла вже Центральна Рада, скликаючи 1917 року в Києві Зʼїзд поневолених народів Росії та постановляючи: «Кожна з національностей, що живе в Росії, має право на національно-персональну автономію, на оформлення нації в леґально-правний союз, який охоплює її членів зі всіх просторів держави» (джерело та інтервʼю). До корінних народів Росії звертається Володимир Зеленський, а Верховна Рада апелює до світової громадськості із закликом про підтримку права на самовизначення народів Російської Федерації (прямо називаючи політику останньої геноцидом).

Дуже поволі оптика Заходу починає змінюватися на антиколоніальну, коли заходить мова про Росію (наприклад, засідання Комісії з питань безпеки та співробітництва в Європі або ця стаття). Ще повільніше відбувається переорієнтація кафедр і навчальних програм світових університетів на «східноєвропейські», «антиколоніальні» чи принаймні «пострадянські» студії замість «російських» — здається, світ заново поглянув на мапу. Щоб російська політика геноцидів нарешті припинилася, світ має нарешті зрозуміти справжню основу «величі» Росії.