Історикиня, дослідниця злочинів радянського режиму й викладачка університету Джона Хопкінса Енн Еплбаум часто пояснює на західну аудиторію чим спричинені колективні травми росіян, які зараз диктують реальність в рф. У матеріалі для The Atlantic «Україна та слова, що ведуть до масового вбивства», журналістка проводить паралель між подіями взимку 1932–1933 років і поведінкою російських солдат, яка сьогодні жахає весь цивілізований світ своєю жорстокістю. «Як таке можливо у 21 столітті?» – часто чути про війну в Україні з різних кутків. Еплбауп дуже чітко пояснює, чому це не просто можливо, але й закономірно.
Бригади добровольців від комуністичної партії під час Голодомору з Москви, Києва, Харкова чи інших прилеглих сіл ходили українською сільською місцевістю в пошуках їжі. Ці добровольці шукали можливі сховки, де селяни зберігали заборонене зерно, вичищали комори, поля тощо. Замордовані голодом українці їли щурів, жаб, варили траву. У Музеї Голодомору-геноциду є багато експонатів, як от варені ремені зі шкіри, які теж слугували їжею. Досі тривають баталії, скільки ж мільйонів українців загинули за час радянських тортур голодом.
Проте, як пише Енн Еплбаум, ті активісти не відчували тоді провини за скоєне. Партія відповідально підійшла до термінології, чи то жаргону, яким описувала «селян-ворогів»:
«Радянська пропаганда неодноразово говорила їм, що нібито заможні селяни, яких вони називали куркулями, є диверсантами і ворогами — багатими, впертими землевласниками, які заважають радянському пролетаріату досягти утопії, яку обіцяли його лідери. Куркулів треба змести, розчавити, як паразитів чи мух. Їхню їжу треба віддавати робітникам у містах, які заслуговували на це більше, ніж вони».
Журналістка наводить спогади радянського перебіжчика українського походження Віктора Кравченко про те, як це було в одній із бригад: «Щоб позбавити себе душевної агонії, ви приховуєте неприємні істини від очей, напівзакриваючи очі та свій розум», — пояснював Кравченко.
Читайте також: Батько наш Бандера. Як лідер ОУН став символом українського спротиву
«Його команда [з комуністичних бригад – Ред.] говорила про «селянський фронт» і «куркульську загрозу», «сільський соціалізм» і «класовий опір», щоб не надавати людяності тим, чию їжу вони крали», – продовжує Еплбаум, виокремлюючи той жаргон, яким бригадири мали затуманювати свою совість.
Ще спогади, які наводить журналістка, належать радянському письменнику Леву Копелєву. Він юнаком служив у бригаді активістів на селі і також згадував кліше та ідеологічну мову, які «не повині були піддавати його виснажливому жалю». Для нього це була історична необхідність, ну й «п’ятирічка».
Уявне багатство селян було ворогом, і скоро воно мало стати надбанням усіх поборців класової нерівності. Парадокс в тому, що Копелєв ясно бачив наслідки, такі як заіржавілу техніку на полях, “змарнілу худобу, обсипану гноєм”. Отже, спогади про скоєне таки залишились у його пам’яті.
Ідея Еплбаум у словах іншого радянського письменника Василя Гроссмана, який поклав в уста одного зі своїх персонажів слова:
«Я вже не під чарами, тепер бачу, що куркулі були людьми… І правда в тому, що я справді не думав про них як про людей. «Вони не люди, а куркульське сміття» — це я чув знову і знову…».
Минуло вже дев’ять десятиліть і СРСР більше не існує, а тексти Копелєва, Кравченка та Гроссмана вже давно доступні охочим російським читачам, відмічає авторка:
«Колись ми припускали, що просто оприлюднення цих історій унеможливить їх повторення. Проте, хоч теоретично такі книги ще є в наявності, мало хто їх купує».
Нещодавнє закриття історико просвітницького товариства «Меморіал», який займався дослідженнями злочинів радянського режиму – теж про дистанціювання від поняття злочин у зв’язці із СРСР.
«Замість того, щоб зменшуватися, здатність російської держави маскувати реальність від своїх громадян і дегуманізувати своїх ворогів стала сильнішою та могутнішою, ніж будь-коли», – пише Еплбаум.
Зараз, завдяки російському державному телебаченню, не потрібні настільки масові арешти, як було у часи терору. Це основне джерело інформації для більшості росіян, воно є більш розважальним, витонченим та стильним, ніж програми на «тріскучих радіостанціях сталінської епохи».
Колись росіянам пропонували утопію. Зараз же влада хоче, щоб вони були цинічними та пасивними. Тоді чи вірять вони в те, що їм каже держава, не має значення. Історикиня підмічає це у брехні радянських лідерів – вони намагалися зробити свою брехню реальністю. У путінській росії політики брешуть постійно, відверто й очевидно. При звинуваченнях у брехні, вони не намагаються запропонувати контраргументи.
«Росіянам дуже мало розповідають про те, що відбувається в їхніх містах. У результаті вони не змушені, як колись радянські громадяни, протистояти розриву між реальністю та вигадкою. Натомість їм постійно розповідають про місця, які вони не знають і здебільшого ніколи не бачили: Америку, Францію та Великобританію, Швецію та Польщу — місця, наповнені виродками, лицемірством та «русофобією», – пише Еплбаум.
У березні Путін на прес-конференції згадав про сварку у Твіттері за участі Джоан Роулінг щодо її поглядів на права трансгендерів. Навряд чи багато американських політиків, чи американців назагал, так добре знають популярну російську політичну полеміку. За словами авторки, жоден американський політик не живе злетами і падіннями російського дискурсу так само, як сам російський президент живе баталіями, які відбуваються на американському ТБ і в соціальних мережах.
Україна у цьому театрі абсурду відіграє особливу роль. За словами Путіна, він вторгся в Україну, щоб захистити росію «від тих, хто взяв Україну в заручники і намагається використати її проти росії та російського народу».
Енн Еплбаум звертає увагу на очевидність брехні – Путін вторгся в Україну, щоб перетворити її на колонію з маріонетковим режимом, тому що він не може уявити, що може бути якось інакше. Мовою Путіна Україна не може робити вибір для себе і не може самостійно обрати уряд. Українці навіть не люди — ми «нацисти». І тому, як і куркулів, нас можна знищити без докорів сумління. Такого ставлення на всій росії намагаються досягнути через пасивну пропаганду:
Читайте також: Зеленський, Черчилль і борода Бога
«Люди можуть принижувати одне одного, не намагаючись вбити. І хоча не кожне використання мови ворожнечі геноциду призводить до самого геноциду, всім геноцидам передувала мова ворожнечі. Сучасна російська пропагандистська держава виявилася ідеальною машиною як для здійснення масових вбивств, так і для приховування їх від громадськості» – підсумовує історикиня, адже вся пропагандистська машина росії роками готувала своїх співвітчизників до того, що Україну шкодувати не можна.
Це було очевидно з самого початку, коли російські військові заздалегідь сплановано хотіли зачепити якнайбільше цивільних. Інші напади на мирні міста протягом історії відбулися лише після багатьох років жахливого конфлікту — Дрезден, Ковентрі, Хіросіма, Нагасакі. У той же час, наголошує авторка, українські міста почали крити снарядами з перших днів війни:
«Навіть коли ці злочини вчинили на очах світу, російська держава успішно приховала цю трагедію від власного народу. Як і раніше, допоміг жаргон. Це не було вторгнення – це була «спеціальна військова операція». Це не було масове вбивство українців – це був «захист» жителів східноукраїнських територій. Це не був геноцид – це був захист від «геноциду, вчиненого київським режимом».
Стаття на «РІА Новини» про «ліквідацію» нашого керівництва і знищення самої назви Україна, бо бути українцем означає бути нацистом – це завершення сучасної дегуманізації. Те, що працювало для бригад під час Голодомору, зараз працює для росіян, резюмує Енн Еплбом:
«Не було жодної розплати після українського голоду, ГУЛАГів чи Великого терору 1937–1938 років, жодного моменту, коли зловмисники висловлювали формальний, інституційний жаль. Тепер маємо результат. Крім Кравченків і Копелєвих та ліберальної меншини, більшість росіян прийняли пояснення, які держава їм давала про минуле, і пішли далі. Вони не люди – вони куркульське сміття, казали вони собі тоді. Вони не люди – вони українські нацисти, кажуть вони собі сьогодні».