Роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля», що вийшов цьогоріч у видавництві «Лабораторія», ось уже кілька місяців перебуває в центрі резонансу, який сам же й спричинив. Цей текст пережив три видання (і це за такий короткий проміжок часу!), безліч разів ставав об’єктом обговорення на книжкових клубах. Цю книжку найбільше з-поміж усієї художки купували на «Книжковому Арсеналі», ба навіть президентське подружжя її придбало. Словом, роман «За Перекопом є земля» здобув статус бестселера. Про причини такого ажіотажу можна казати багато, проте не менш цікаво глянути на саму книжку — саме як на книжку, а не як на подію, не як на феномен цього літа. То який він, головний цьогорічний роман української літератури?
«За Перекопом є земля» від першої особи оповідає історію життя Оксани Утаєвої в Криму — від раннього дитинства до зрілого віку. На цей період припадає її дорослішання, досвід кохання й дружби, спроби самоідентифікації та самоусвідомлення, перші кар’єрні й наукові кроки, а з іншого боку — анексія півострова Росією, протистояння, опір, ризик, небезпека через обрану сторону та зайняту позицію. Усе це переплітається в міцний вузол, який розплутати буде вкрай важко. І попри те, що кінець цієї історії в загальних рисах відомий читачеві ще з першої сторінки (бо хто ж не знає, що сталося в Криму 2014-го?), роман пропонує панорамну картину того, що цьому передувало, як саме це відбувалося, — він пропонує погляд зсередини.
Читайте також: Вигаданий світ, справжня війна
Відповідно, цей роман має дуже доречний чи то підзаголовок, чи то жанрове самовизначення — «Кримський роман». Криму тут справді багато. Він виконує і роль локації (ідеться навіть не про один населений пункт, а про Крим узагалі: Бахчисарай, Сімферополь, Кезлев, Партеніт тощо), і роль такої собі метафори краю світу, про що натякає часто повторювана тут фраза «За Перекопом землі немає», та водночас — епіцентру, де відразу перехрещуються кілька різних культур, куди з’їжджаються звідусіль, куди тягне навіть попри те, що цей потяг часто ірраціональний. Зрештою, Крим тут стає заледве не окремим персонажем, чий настрій раз у раз намагаються відчути інші герої книжки та її читачі. Його слухають, до нього прислухаються, його вивчають і досліджують, за нього хвилюються, за нього воюють. Усе в цьому романі так чи інак крутиться довкола Криму, навіть якщо на перший погляд здається, ніби щось його не стосується. Тому Оксана якось раз і зізнається сама собі: «Ми були такими, як Крим».
У цьому полягає одна з головних переваг роману. Він акумулює в собі стільки інформації про Крим, зокрема про культуру кримських татар, що книжка не стане відкриттям хіба для тих, хто вивчав цю культуру роками; але навіть у такому разі вона інтригуватиме й лишатиметься цікавою. Прочитавши «За Перекопом є земля» можна дізнатися і про весільні обряди кримських татар, і про їхні субетноси та відмінності між ними (навіть на гастрономічному рівні: яку каву вони п’ють та із чим їдять янтики); після цього роману хочеться відвідати ресторан кримськотатарської кухні й скуштувати десятки тих страв, які тут згадано, хочеться перечитати ту кримськотатарську літературу, яка трапляється на сторінках; та навіть власний словник лайки тут можна поповнити, зокрема, фразами «сиктир кет башымдан» чи «Къотакъ Баш» (так інколи називають Путіна). Якщо раніше можна було подивитися фільм «Додому» Нарімана Алієва та співпереживати всьому тому, що відбувається в кадрі, то після прочитання книжки Анастасії Левкової додається розуміння цього співпереживання, додається усвідомлення контексту, доповнюється уявлення про той дещо відмінний світ, а цього неабияк бракувало як українській літературі, так і українській культурі взагалі. У цьому сенсі «За Перекопом є земля» справді кримський роман, адже в книжці на менш ніж 400 сторінках уміщено значний зріз тамтешньої культури, яка й досі для багатьох українців лишається радше екзотикою.
Читайте також: Ідентичність та «Ідентичність» Мілана Кундери
Проте, можливо, цього в книжці навіть забагато — аж настільки, що перша її частина слугує радше великим прологом, який має на меті лише занурити читача у відповідний антураж і зовсім трохи окреслити передісторію: ще юні головні персонажі відкривають себе Кримові та Крим собі, досліджують історію, їздять у занепалі села, спілкуються з людьми, збирають свідчення, беруть участь у громадському житті, а разом з ними про все це дізнається і читач. Основний же сюжет — із драмами й трагедіями — починається з другої частини та перетікає в третю, де, утім, усе одно не бракує вкраплень суто конспективних пасажів про Крим, його історію тощо. Упродовж читання цього роману часто можна взагалі забути, що читаєш саме роман. Інколи він нагадує радше публіцистику, особливо коли йдеться про кримські громадські організації та їхню діяльність, або ж хроніку, коли заледве не з календарною точністю описано перебіг подій лютого-березня 2014 року. Та чи це погано? Радше ні. Документальність, репортажність, стирання чітких ліній між фікцією та реальністю — це все риси сучасної української літератури, які лише увиразнилися з початком повномасштабної війни. Навіть якщо вважати це за недолік, то, вочевидь, на найближчий час із цим доведеться змиритися, адже такої літератури вже є багато, а з’явиться ще більше. Тому «За Перекопом є земля» — цілком суголосний із цими тенденціями роман. У ньому багато документальності, багато фактажу, і саме це дозволяє книжці розказати так багато нового.
Утім, ось ці скрупульозність і документальність роману ніби відтісняють на тло інший рівень сюжету — історію самих персонажів. Їхні вчинки часто невмотивовані, стосунки — нез’ясовані, а любовні лінії подеколи настільки хаотичні й імпульсивні (що само собою, звісно ж, не обов’язково є недоліком), аж починаєш губитися: хто, з ким і чому. Проте чи не найдивнішим у романі є те, що часто-густо всі особливості внутрішнього світу героя, всі його переживання зводяться лише до генеалогії. Мовляв, мій дідусь і батько — ось звідси, саме через це я переживаю специфічні емоції, а твоя родина натомість родом не звідси, а звідти, тож і відчуваєш ти все інакше. З одного боку, суть цього підходу зрозуміла: він має показати читачеві, наскільки етнічно переплетеним є (чи принаймні був) Крим, скільки різних доль могло опинитися і з’явитися на невеличкій території за досить нетривалий період. І, варто визнати, це справді вражає, тож дослідницька робота, яку провела Анастасія Левкова протягом написання роману, викликає щонайменше захват. Але з другого боку, постійне акцентування на походженні персонажів і трактування їхніх стосунків саме із цього ракурсу, що чимось нагадує соціальний дарвінізм, заважає пройнятися до них емпатією, адже тоді вони діють на сторінках не як особистості, а просто як представники певного етносу, як діти своїх батьків, як носії конкретної ідентичності тощо. Інакше кажучи, політичний контекст книжки настільки щільно інтегрується в ліричні сюжетні лінії, що, зрештою, цю лірику досить важко відчути, за винятком хіба що другої частини, де присутній баланс між одним та іншим і де справді відчуваєш, що цей роман ще й любовний.
Читайте також: «Весілля Настусі»: як читати український Схід?
Та згаданий політичний складник дуже важливий. Він фактично вибудовує те, на чому грає вся книжка, — контраст. Справді, роман викликає емоції завдяки невідповідності позицій: як усе сприймалося тоді і там і як усе сприймається тут і зараз. Тому так зачіпає вся та незручна правда, оголена в книжці: існує-бо значна різниця між усталеною словесною формулою «Крим — це Україна» та образою самого Криму на те, що Україна 2014 року не втрутилася як слід; існує-бо значна різниця між толерантністю та сприйняттям кримських татар зараз і, як можна виснувати з книжки, ігноруванням, а то й відвертою ненавистю до них раніше. Тому так зачіпають терміни на кшталт «вєжлівиє люді» або «зелені чоловічки», тому так зачіпають винесені в окремий абзац згадки Харкова та Маріуполя. Словом, попри те що Анастасія Левкова писала цю книжку понад 10 років, вона призначена для читача вже сучасного, адже тільки він здатен відчитати всі ті натяки й деталі, ретроспективно акцентовані авторкою з певної історичної дистанції. А саме ці натяки й деталі зі свого боку відгукуються читачеві й викликають певну реакцію, нехай навіть реакція не завжди приємна й комфортна.
Але є і те, що розчулює. Одним з таких елементів є подяки авторки наприкінці роману. Там Анастасія Левкова, перш ніж перераховувати всіх тих численних людей, яким вдячна за допомогу в роботі, пише таке: «Імена декого назву лише ініціалами, бо хвилююся за їхню безпеку в нинішньому Криму». І далі поміж усіх імен — кільканадцять пар великих літер, кільканадцять цих самих ініціалів, кільканадцять людей, які допомагали в написанні цього роману, попри ризик і небезпеку. Коли відповідати на запитання «Чому варто читати цей роман?», то сказати треба так: «За Перекопом є земля» варто читати бодай для того, щоб одного разу ці ініціали розшифрували, щоб колись у черговому перевиданні роману ми побачили повні імена цих людей, які доклалися до створення книжки, щоб небезпека для них минула і щоб вони могли нарешті жити вдома без остраху. Але більше — щоб ми їх розуміли. Хоча б трішки ліпше.