Максим Левченко: Коли висадилися в Маріуполі, хлопці сказали: «Ласкаво просимо на війну»

Після всього пережитого він зберігає добре почуття гумору й поводиться доволі жваво. Принаймні на людях. То після пекла «Азовсталі» й 13 місяців полону. Максим Левченко на прізвисько Роджер до війни був досить успішним кікбоксером і активним футбольним хуліганом. Ставши після 24 лютого 2022-го до лав Сил оборони, Максим спершу допоміг відстояти рідний Київ, а після того разом із друзями-азовцями вирушив до вже заблокованого ворогом Маріуполя.

В інтерв’ю хлопець згадує, як колись завдяки фанатському середовищу не став тітушкою та як прищеплене спортом уміння тримати удар допомагало в полоні. Роджер — щира й емоційна, але прагматична людина. Перш ніж почати розмову на диктофон, він попросив єдине: «Про полон — без подробиць. Мої зайві слова можуть нашкодити хлопцям, які звідти ще не вийшли».

---

— Відтоді як нас обміняли, минуло понад півтора місяця (боєць повернувся додому 11 червня 2023-го. — Авт.), самопочуття вже набагато краще, — бере слово Максим. — То спочатку був у якомусь незрозумілому стані. Усе вийшло якось раптово: однієї миті — у бараку з військовополоненими, на мене здійснюється постійний тиск, а наступної — я вже вільний. Мене тримали в колонії К12 Каменськ-Шахтинського Ростовської області. Удома мене зустріли мама й брат — обіймають, плачуть. Бачу ці щирі емоції, розумію, що це особлива мить, але не можу відповісти взаємністю. Мій емоційний стан немов заблокувався. Так почувався приблизно тижні два. До мене щодня приходили люди, раділи. А я не відчував узагалі нічого. На щастя, тепер уже трохи відтанув. Допомогла тривала реабілітація: катався на конях, стрибав з моста, пройшов курс масажів, бігав на ковзанах, складав конструктор Lego, зустрічався з друзями. А ще відвідував психологів. Останній раз — непрактичний курс психології, пов’язаний з енергією, чакрами.

Після тривалої неволі, опинившись у київській лікарні, почувався ніяково. Уже відвик, що до мене ставляться з повагою і турботою. Як до людини. Навіть сказав про це лікарям. Сплю загалом теж нормально. Точніше, перші дві доби після звільнення не спав узагалі. Далі чверть доби поспав, а на четвертий день почали мучити спогади про хлопців, про загибель яких дізнався вже тут, у Києві. Розповіли, що немає Макса Регбіста, пацанів з району — Вані Афоні, Едіка Костриці. Багатьох можна згадувати… Сидів до ранку й не міг заснути. Коли о восьмій прийшов лікар, кажу: «Давайте якісь “колеса”, бо буде погано». Щось прописали, то наступний тиждень був наче овоч, мав проблеми з пам’яттю. Побічний ефект від тих «марафонів» і пігулок. Брат потім розповідав, що я переказував йому те саме по п’ять разів. Він сидів і вдавав, що вперше чує. Кілька разів мучили жахи. Але то дрібниці, якщо порівняти з тим, що снилося в полоні: постійні бої, немов бойовик зі Сталлоне, труни. Тут одного разу відчув у сні якісь галюцинації, будучи в лікарні. Щогодини прокидався від відчуття, що в палаті хтось ходить і щось говорить.

— Фізично відновлюватися, вочевидь, не легше?

— Поступово набираю форму. Коли вийшов з лікарні, відвідав спеціальний курс реабілітації для військових. Безкоштовний. Дуже сильний проєкт, до речі, допомагає бійцям з фізичними й психологічними вадами. Спершу мені провели функціональну діагностику організму, а після того надали персонального тренера. Повинен сказати, що мій стан не був зовсім безнадійним. У полоні я намагався підтримувати форму потай, бо відкрито цього робити не можна. Робив найелементарніше, наприклад віджимався.

— Сили для того були?

— Годували нас не найгірше. У нас був господарський загін, тому їли відносно непогано. Як для полону.

— Ти, мабуть, помітив, що, попри війну, Київ живе повноцінним життям. Як це сприймаєш?

— Зізнаюся, що дивуюся хлопцям, які обурюються, коли повертаються в мирні міста, що там усі живуть так, як ми жили раніше. Я вважаю, що це нормально. Просто військові мають зрозуміти, що перебувають у «їбашці». Треба змиритися, що, повернувшись у мирні міста, такого відчуття не матимуть.

Так, згоден, багато людей не звертає уваги, що йде війна. Але як визначити, хто звертає, а хто ні? На основі чого? Навряд чи такі висновки можна робити з огляду на зовнішність. Як і ніхто не знає, допомагає людина війську чи ні. Це суб’єктивна думка військових, що в мирних містах нас усі забули. Особисто я не засуджую навіть людей, які відпочивають у клубах. Так, є малолітки, у яких у голові маргарин. Але поряд чимало тих, хто намагається розвіятися й не зациклюватися лише на війні. Хіба ці люди не можуть волонтерити чи переганяти автівки? Чи це не може бути дружина військового чи сам військовий?

— Для тебе війна почалася 24 лютого 2022-го?

— Так. Раніше участі в бойових діях не брав. До того з кінця літа 2021-го входив у громадську організацію «Центурія». Вступив у неї за порадою друга Вані Бонуса. Він мав свій підрозділ, а я був заступником. У нас було приблизно 50 бійців. Проводили різні акції, скажімо, про закриття телеканалу «Наш», розганяли мітинги на підтримку негідників з ОПЗЖ. Пізніше їздили по Україні з акцією «Не панікуй, готуйся до війни». Організовували навчання з військової підготовки для цивільних.

У ту мить, коли почалася війна, я працював в охоронній фірмі. На світанку прокинувся від вибухів. На околиці Києва, де живу, було надто гучно. До того, звісно, готувався — тактика, стрільба. Мама запитувала: «Максиме, якщо почнеться війна, ти ж не підеш воювати?». «Тобто “не піду”? — питаю. — Москалі будуть ходити по нашій землі, а я сидітиму вдома?» Та попри такі розмови, певності, що війна обов’язково буде, не мав. Якось запитую бізнесмена, якого тренував: «Буде війна?». «Про що ти кажеш? — відповідає той. — ХХІ сторіччя, усе вирішується діалогом». Вирішилося.

Читайте також: Володимир «Несмачний»: «З нашої “вертушки” із 17 осіб у Маріуполі загинуло чотири»

24 лютого, після вибухів, зайшов у чат «Центурії». «Усе, почалося», — читаю. Збираю сумку, беру помпу, яку носив, щоб відстрілюватися від сепарських бабусь. Також мав повний БК: картеч, дріб, — з 50 метрів ворога можна розірвати. З усім цим мене забрали хлопці. Першу добу ми охороняли Оболонську райдержадміністрацію, потім — Святошинську. Неподалік — штаб «Азов-Київ». Знав багатьох хлопців звідти, які входили в «Центурію» чи були ветеранами полку «Азов», тому до них і долучився. В РДА нам видали по калашу, броників не було. Уже 25 лютого хлопці з підрозділу забрали мене в 1-й батальйон, який складався здебільшого з ветеранів «Азова». Усі досвідчені і я, прописний спортик.

— Як відреагувала мама?

— Плакала й не намагалася відговорити, бо знає, що я броня ще та і, якщо щось вирішив, мене майже неможливо переконати в іншому. Самого іноді вражає ця риса. З одного боку, це плюс, а з другого, — мінус. Може привести до негативних наслідків. Після того як ми почали виїжджати у Вишгород, Васильків, Ірпінь, Бучу, Мощун, мама сказала: «Я до тебе». І пішла до нас у військову частину кухаркою.

Пізніше, коли потрапив у полон, щовечора думав: «Що там мама?». І намагався запускати сигнали у Всесвіт, щоб мама розуміла, що зі мною все добре. Хвилювався не за себе, а за неї. Розумів, що я витримаю все, бо мав у житті випробування, які фізично й психологічно важчі, ніж ті, які переносив у неволі. А ось мама могла не витримати. Опинившись на волі, дізнався, що мама — уже учасниця бойових дій, працює кухаркою в 3-й окремій штурмовій бригаді. Хвилююся за маму, але й пишаюся водночас.

— А що у твоєму житті могло бути важчим за полон?

— Я все життя загартовувався — спорт, навколофутбол. Кожне змагання, кожен махач — це теж стрес.

— Але це спорт, ти до цього цілеспрямовано готуєшся й граєш за правилами.

— Не знаю чому, але завжди намагався той досвід, який отримав у спорті й житті, проєктувати на інші ситуації. Бувало, у звичайному житті емоційно заганяв себе сильніше, ніж це було в полоні. Найбільший мінус у неволі — вакуум інформації. Важко жити, не маючи розуміння, що відбувається в країні, чи живі твої друзі, що із сім’єю. Але навіть це подолав за допомогою досвіду, який здобув раніше. Внутрішньо підтримував віру, що «все чотко».

До фізичного болю був готовий повністю. До насилля звик на ринзі, займаючись кікбоксингом. Звісно, то не означає, що можу терпіти до нескінченності. Навпаки, коли мав відчуття, що може бути гірше, починав стогнати, імітуючи, що не можу більше терпіти. Звісно, не відразу, щойно починали бити, але вже й не тоді, коли могло бути пізно. Спортивний досвід дозволяв контролювати цей процес і знаходити золоту середину. Розумів: почну геройствувати — просто заб’ють.

— Зі скількох років ти займався кікбоксингом?

— Із 17, потім робив невеликі паузи, у сумі, може, роки на два (нині Максимові 27. — Авт.). Став кандидатом у майстри спорту, переможцем і призером чемпіонатів України, призером Кубка світу. Серед любителів провів близько ста боїв, понад 70 % з них виграв. Також був переможцем Кубка України з тайського боксу. До війни встиг провести три професійні бої — два виграв, один завершився нічиєю. Останній бій провів у 2021-му, перемігши в Естонії їхнього чемпіона.

Читайте також: «Завжди перемагає сила духу й любов до своєї землі». Артилерист, який раніше координував рух опору, розповідає про бойовий шлях

До кікбоксингу займався академічним веслуванням. Підкачав там ноги й спину. Та ще коли веслував, років у 16, потрапив у фанатський рух. Уже згаданий Ваня Бонус, мій близький друг, покликав. «Погнали битися», — каже. Пам’ятаю перший махач: билися 15 на 15, наша фірма Kids of Capital проти «жидів» (прихильників одеського «Чорноморця». — Авт.). Участь брали хлопці, не старші за 18 років. Я був найкремезнішим поміж наших. Проти нас теж билася лише дрібота. Кумедно з ними було махатися. Одесити потім теж згадували ті події з усмішкою. До речі, ми виграли дуже швидко. Сподобалося дуже. Тоді ще ж не було перемир’я, постійно в русі перебували, бігали по місту. У нас станом на 2013-й була найактивніша хуліганська фірма, на нас усі рівнялися. Щовихідних мали бійку чи в місті, чи на галявині за містом, чи на виїзді.

— Статистику навколофутбольних боїв вели?

— У сумі мав близько 20 боїв. Не більше. Програшів було, здається, три — від харків’ян і київських «коней» (фанатів ЦСКА. — Авт.). Узагалі, серед наших ворогів сильні навколофутбольні фірми були лише в харків’ян, одеситів, полтавців і київських «коней». Інших ми не вважали суперниками.

— Футбол за тими всіма процесами встиг полюбити?

— Якийсь час вдавав, що мені цікаво. Але насправді футбол був лише підставою побачитися з хлопцями, посміятися, покричати. А щоб фанатіти, як Несмачний, і набивати собі на тілі Лобановського? Ні, це не про мене (сміється). Мені найперше подобалося по**ашитися.

— Коли у 2014-му фанати всіх українських клубів підписали перемир’я, навколофутбол, мабуть, перестав цікавити?

— Було таке. У той час наклалися один на один різні чинники: утратив батька, перемир’я. З хлопцями почав менше спілкуватися. Забив на цю двіжуху роки на два, мало з’являвся в цих колах. А з часом, вочевидь, став внутрішньо дорослішим, щось змінилося в голові. Зрозумів, що треба й далі спілкуватися, бо то ж «рівні» хлопці, які постійно зі мною. На тлі війни й після повернення з полону взагалі розумію, що Capitals, хлопці зі спортклубу «Легат» — частина моєї сім’ї. Людей, яких знаю давно, почав цінувати подвійно. Бо лише вони з тобою, а ти з ними, спілкуєтеся не для вигоди, а з огляду на людські стосунки.

— Прізвисько Роджер походить з навколофутболу?

— Не зовсім. Якось ми вирішили трохи поганяти комуністів на «Пєрвоє мая». Поїхали нашим складом. Дали їм жару, але якийсь непотріб влучив пляшкою мені в око. Так, що воно заплило. Довелося звертатися до лікарів, зашивати брову. Коли прийшов у такому вигляді на перше тренування Capitals, мені почали видумувати позивні. Спершу назвали піратом. Але не підійшло, бо таке прізвисько вже дали одному, виявився мудаком. Зійшлися на Веселому Роджері. Так і понеслася ця історія.

— Чи брав ти участь у Революції гідності?

— Мені тоді було 18. У батька був рак легень. Усі думки були пов’язані зі здоров’ям тата. Але на Майдан приходив, як міг допомагав. Переважно самостійно, не в компаніях. До певного часу. Залетів якось на Майдан. Покидали «коктейлі», а ввечері почався штурм, за допомогою БТР. У цьому хаосі відбився від людей, з якими був знайомий, і залишився сам. Опинився поруч із Будинком профспілок, звідки беркутівці намагалися зробити прорив. Слабо розумів, що треба робити. У мить, коли хотів кидати «коктейль», якийсь пес влучив мені по ногах із дробовика гумовою кулею і спетляв.

Я відчув щось мокре. Кров. Заходжу в профспілки по медичну допомогу. Лікарі подивилися й вирішили зашивати. «Хоч знеболювальне дайте. Що ж ви наживо», — кажу. «Не бійся. Усе буде нормально», — сміється медик. Цієї миті заносять чоловіка. Розумію, що вбитого. Я ж малий, психіка не витримала. Сльози почали котитися самі. Сидів, поки мені шили, шокований. Коли зашили, лікарка, яка була поряд, каже: «Максиме, тобі на сьогодні вже вистачить. Поїхали додому». Не знаю, може, то був мій ангел-охоронець. Ця жінка, яка начебто була з Полтави, викликала таксі й відвезла мене. Якщо ця людина прочитає інтерв’ю, то хочу подякувати їй, що витягнула розгублену дитину з того пекла. Більше з того часу ми не спілкувалися. Коли прийшов у квартиру, до хворого тата й наляканої мами, у мене була дика істерика. Батьки дивилися телевізор, розуміли, що відбувається. Мама намагалася розпитати, що сталося. Я в такому стані навіть не зміг нічого пояснити. Так мій Майдан тоді й закінчився.

Читайте також: Будні бійця на фронті. Детальний опис нічного бою під час зимової кампанії

А одного з моїх близьких друзів під час революції дуже жорстко поранило. У мить, коли він кидав «коктейль», поряд щось вибухнуло. Від вибуху зайнялися «коктейлі», розкладені по кишенях. Хлопцеві відірвало зап’ястя, а тіло було все в опіках. У лікарні ми того хлопця охороняли, бо випадків, коли мусори витягували майданівців, тоді вистачало. На щастя, у цього хлопця тепер усе гаразд — сім’я, діти.

— Перша половина другого десятиліття 2000-х була розквітом руху, якому дав назву один з його представників, теж спортовець, Вадим Тітушко. Тоді політики й бізнесмени активно залучали обстоювати свої інтереси представників бійцівських клубів і, зокрема, людей з навколофутболу. Чи уникнув таких зв’язків ти?

— Розумієш, наше фанатське угруповання було націоналістичним. З усіма похідними до Майдану, під час і після нього. Не всюди я брав активну участь, але розумів, що відбувається й кого можна підтримувати. Так, моменти, коли пропонували заробити кеш, були.

У гнилі теми я не вписувався ніколи. Брав участь, коли бізнес був проти бізнесу. Це було питання грошей, а не ідеології, політики чи країни. Водночас попередньо розбирався, чи захищаю адекватну сторону. Такого ж, щоб когось побити за гроші, не мав ніколи. Пропозиції були, я навіть погоджувався, але потім відмовлявся.

Пізніше взагалі зрозумів, що всі ці теми із живою силою не для мене, і почав заробляти головою. Спершу з другом відкрив бургерну. Ми позичили грошей і домовилися, що якщо щось не піде, віддаємо порівну. Я віддав, а тодішній друг зник. Зустрів його випадково лише згодом. Той віддав 100 доларів і знову щез. Перший досвід своєї справи виявився невдалим. Влаштувався працювати в бізнес-клуб. Через півтора року відчув упевненість у собі й вирішив знову повернутися до чогось свого. Відкрив свій спортклуб. Пізніше створив програму «Бійцівський курс». Орієнтована вона на бізнесменів. Люди, які проходять курс, стають сильнішими морально й фізично. З терпил робив чоловіків. Згодом обрав інший напрям — тимбілдинг. Він був спрямований уже не на індивідуальностей, а на керівників організацій, які платили б за курси для працівників. Кілька таких курсів провів, а потім втрутилася пандемія. Не знав, де себе знайти, подався в охоронці. Паралельно вдосконалював знання з маркетингу й реклами. Пізніше ці знання знадобилися: почав займатися арбітражем трафіку й таргетованою рекламою. Власне, до війни на фрилансі займався таргетованою рекламою повноцінно. Сидів за комп’ютером і налаштовував клієнтам рекламу. Пробував усе й поступово себе знайшов. З’явилася внутрішня мудрість, розуміння, чого хочу, що вмію і куди треба рухатися. Але полетіли пі**ри з Росії і зламали всю мою стратегію. Деякі клієнти через початок війни навіть не встигли зі мною розрахуватися. Я вже й не прошу повертати. Нині інші пріоритети.

— Де стали до першого на цій війні бою?

— Ми не були штурмовою групою. У нас була група прикриття. Допомагали хлопцям під час відходів — у Василькові, Вишгороді, Бучі, Ірпені й Мощуні. Перебували на оборонних позиціях. З бойових операцій згадую, як ми підірвали пі**рську беху в Ірпені. Хлопець повідомив, де вона стоїть, і запропонував її бомбанути. Нас із другом Санею як мінометників провів один чоловік, ще один прикривав. Беха стояла за лісом, але, щоб туди добратися, треба було пробігти до моста через пустир. Ми там були мов на долоні. Якби мені сказали повторити щось схоже тепер, добре подумав би. Але тоді наважився. Ми пробігли, нас ніхто не помітив. Даю Сані «кабачок» — він валить. Не влучив. «Давай інший». Подаю ще один «кабачок» — пішов димок, є! Проте ми зробили помилку, адже після кожного пострілу з РПГ треба змінювати позиції. Щоб ворог не спалив. Ми двічі вдарили з одного місця. Пощастило.

Біжимо назад. З мене то наколінники, то шолом злітає. «Давай швидше!» — кричить Саня. Несемося через той же пустир — ще одна помилка. По нас почали стріляти. Падаємо, відстрілюємо магазин, біжимо, знову падаємо. Та ще й евакуйовуємо трьохсотого. Коли добігли до окопу й віддали його тероборонцям, упав знесилений і лежав, здавалося, цілу вічність. Хоча насправді не більш як п’ять хвилин. Потім виявилося, до речі, що хлопця не поранили, він схопив блідого, погано стало.

Після того пробули в Ірпені ще добу. Стояли на позиції, поки не отримали наказ відходити, бо москалі прорвали позицію тероборонців. «Якщо залишитеся — потрапите в оточення», — сказали. Ми поїхали. У машині не зміг стримати сліз. Через те що ми залишили мирних людей, які сидять у бункері.

— Довго вагалися перед тим, як погодитися летіти в оточений Маріуполь?

— До того певний час були на ППД в Києві. Погодився відразу, бо розумів, що там багато беззахисних людей і треба допомагати нашим хлопцям. Тоді сприймав, що це не квиток в один кінець, а як відрядження на кілька місяців. Знав, що там жах, але водночас мав відчуття, що все зі мною буде добре. Не помилився. Коли погоджувався, навіть не знав, яким чином будемо прориватися. Думав, можливо, дійдемо на підводному човні. Потім сказали, що перша група вже добралася. Але не сказали як. Уявлялося, що ми висадимося, мов якась спецура. Може, десь так справді було. Коли летіли, по нашому гвинтокрилі не стріляли. Навіть пасток не було. Уже всім відомо, що цією операцією займався ГУР, пілоти були дуже досвідчені.

Проте не скажу, що наш внесок у те, що вдалося стільки протриматися, якийсь надзвичайний. Радше тим хлопцям, які вже були в Маріуполі, додав мотивації сам факт, що прибула підмога. По суті, ми лише оборонялися, штурмів з нашого боку не було. Були випадки нічних вилазок, коли хлопці виходили серед ночі з тепловізорами й кошмарили ворога. Але контрнаступів ми не робили. Принаймні я про них не чув.

У той час, коли в Маріку був я, ми були в постійному відкаті. Тримали позицію до тієї миті, поки не під’їздив танк і не починав її розбирати. Якщо ми не встигали того танка підбити, доводилося відходити. Мали завдання — протриматися максимально довго. Звісно, якісь позиції ми прикрили, бо серед тих, хто був у Маріуполі, не бракувало демотивованих бійців, які боялися виходити з підвалів, бригад морпіхів, які здавалися в полон. Мене це дивувало, адже ми добралися, ризикуючи життям, а ці хлопці здалися, перебуваючи там.

Читайте також: «Вони досі в групі ризику, і росіяни можуть повторити цей теракт». Що відомо про військовополонених, які постраждали під час трагедії в Оленівці

Коли ми висадилися в Маріуполі, хлопці сказали: «Ласкаво просимо на війну». Потім побачив бабусю, яка сиділа на лавочці. Вона не підіймалася жодного разу, поки ми стояли на позиції. Трупи були всюди. Пересуваєшся нашою частиною міста й жахаєшся, коли бачиш, скажімо, загиблих батька й доньку. Стихійні могили, на яких вказана лише дата смерті, траплялися скрізь. Це нагадує якийсь «Сталкер».

Мертве місто, поодинокі люди з’являлися лиш іноді. Тільки увечері маріупольці виходили з підвалів, щоб приготувати на вогні поїсти. Правда, були випадки, що людям ставало настільки байдуже, що вони втрачали інстинкт самозбереження. Чоловік вирішив піти по воду безпосередньо під час бою. «Мужик, ти здурів?» — кажемо. «Мені пох», — відповідає. Через п’ять хвилин біжить прострілений: «Хлопці, допоможіть».

— Тобі, якщо я все правильно розумію, пощастило уникнути поранень.

— Були мініконтузії, переломи пальців, мініосколки влучали в ноги, травма лівого ока після вибуху міни. Але сильних травм уникав. Узагалі, за весь час жодного разу не відчував розпачу, що звідси вже не вийду. Допомагала та сама внутрішня віра. Наразі не розібрався, як це працює, але усвідомлюю, що ця віра мене тримає.

Я й тепер вірю, що все роблю правильно. Свій шлях коригую на основі внутрішніх відчуттів. Це допомагає мені приймати правильні рішення. Навіть перебуваючи на «Азовсталі», завжди вірив у щось, що нам допоможе. Спершу була мова, що нас звільнять в обмін на «Північний потік — 2», потім говорили, що Ердоган відправив по нас кораблі. Чіплявся за позитивні новини.

Оптимізм іноді зникав, коли гинули побратими. Особливо вразило, коли вбили Шпрота. Це мій близький друг, ми постійно спілкувалися, тренувалися в Києві. З тієї миті, як бігли під Мощуном під обстрілами, тягнучи на собі БК, «кабачки», броник, автомат, і збагнули, що бракує дихалки. Сто метрів пробіг — і язик уже на животі. Тож у Києві почали зі Шпротом виправляти функціоналку — розкидка, бій з тінню, бігали в бронику й шоломі. А в Маріку ми перетнулися лише на «Азовсталі». Коли Шпрот загинув, я не міг і не хотів стримувати сліз. Мені було байдуже, як хто це сприймає. Не міг прийти до тями й повернути собі позитивне мислення кілька днів. Але потім узяв себе до рук.

На цій війні в мені виробилося таке відчуття, як смирення перед смертю. І холоднокровність. Розуміння, що можеш померти будь-якої миті. І все. Таке було перед кожним боєм. Це немов одягнути скафандр, своєрідну броню. Заходиш у неї і сидиш, відмежовуєшся емоційно. Мабуть, по-іншому неможливо. Варто засумніватися, злякатися — і прийняти адекватне рішення буде складно.

Досі згадую, як ми евакуйовувалися на «Азовсталь». Переправа на «Азовсталь» була жахлива: повна неорганізованість. Ось як таке можливо, що в Києві знали, що ми будемо евакуйовуватися, раніше, ніж військові в Маріуполі?

Тобто, коли ми евакуйовувалися, ворог до цього вже був готовий. Питання було лише в тому, куди ми підемо — з міста чи на «Азовсталь». Ворог підготувався, щоб накрити артилерією наш вихід з міста, а ми пішли на «Азовсталь». А ще й у порту почали вибухати склади БК. Пізніше виявилося, що ми самі їх підірвали, щоб не залишати ворогу. Уявіть картину: стоїть колона завдовжки метрів 200, яка їде в сторону «Азовсталі», а за спиною валить «салют» з порту. Мов сигнал ворогу.

Минає хвилин п’ять, і ці «салюти» починають бити по нас. Машини зупиняються, ми вискакуємо. Я невдало падаю на землю, мізинець на руці вивертається вправо. У тому хаосі не зауважую, що палець вправився сам. Продовжили рух. Сиджу на краю КамАЗа і спостерігаю екшн: усе горить, вибухає, навколо обгорілі трупи, чоловік, який сидить у машині і просить не своїм голосом про допомогу. Допомогти не можеш, бо вийдеш — і вже не повернешся.

Читайте також: Будні бійця на фронті. Чому мова має значення

Узагалі не знаю, як ми там пробралися. Але заїхали за міст, і КамАЗ зупинився поруч із харчобункерами. Вилітаю з машини — навколо повно поранених і вбитих. Хлопці кричать, щоб допомогли забрати трьохсотих, а я був у такому стані, що просто забіг у бункер. Просто не розумів, що робити. Командирів не було чути. Опинившись у бункері, трохи перевів подих і вирішив повернутися. Вибігли разом з Несмачним забирати поранених. Витягнули з воронок, здається, п’ятьох хлопців. Навколо чимало вбитих. Хлопці лежать неживі без видимих травм: вочевидь, вони повмирали внаслідок контузій.

— Як особисто ти сприйняв наказ «зберегти життя», який означав полон?

— Не повірите, але сприймав цю історію так само, як виліт у Марік. Думав, побуду в полоні місяць-два-три й опинюся на волі. До того я жодного разу не був за ґратами, не знав, як і що там відбувається. Нас роздягнули, вивезли в автобусах. Виявилося, полон розтягнувся на 13 місяців.

У неволі завжди сумнівався, коли вкотре говорили, що має бути обмін. Було кілька етапів, коли думав, що їду на обмін. Але щоразу все закінчувалося побиттям і подальшим перебуванням у полоні. Тож після чергової звістки про обмін у червні очікував чогось схожого. Їхав і сумнівався. Повірив, що це обмін, лише коли нас завели в літак. Летіли годин п’ять. Коли приземлилися, наказали знімати з очей скотчеві пов’язки, бо можна буде піти в туалет. Озиратися забороняли. Намагаюся засунути пов’язку в кишеню, але не можу всунути. Хлопець по сусідству намагається мені допомогти. Непомітно озираюся, щоб подякувати. А це Несмачний. «Радий тебе бачити», — каже. А я як! Посміялися, а невдовзі нас пересадили в автобус і погнали на пункт обміну, а звідти — у Суми.

Вийшов з автобуса — усі плачуть, цілують землю, кричать. А я — в прострації. Ось зараз згадую, і мурашки по шкірі бігають. А тоді не було жодної емоції. Зрадів, лише коли дали поїсти — сік, яблука, шоколадки. «Не їжте все відразу, бо буде погано», — кажуть. Я з’їв усе.

А потім набрав брата: «Доброго дня, абонент знову на зв’язку». Брат не зрозумів, що відбувається, вибив. Через хвилин п’ять набрав повторно. «Привіт, — кажу і вже повільніше повторюю, — абонент знову на зв’язку». «Куди їхати?!» — питає дуже емоційно. А коли приїхав, відразу повідомив дві новини. «Перша — ти став дядьком, моїй доньці чотири місяці, звуть Варвара. Друга — ти будеш хрещеним», — каже брат.