«Я впевнений, що навіть після війни потрібно продовжити заборону виїзду чоловікам за кордон ще, як мінімум, на 3 роки. Інакше ми просто не збережемося як нація», — вважає Вадим Денисенко, виконавчий директор Українського інституту майбутнього.
«Одним махом відкрити кордони, як це було до 24.02.22 — це означає втратити плюс мільйон. Зараз за кордоном близько 7 млн людей, повернеться половина. Всі ті, хто пише про комплексні заходи по поверненню — лукавлять. Ніяких реальних комплексних заходів нема і не буде. На жаль», — пояснив свою позицію Денисенко.
Цей стендап викликав шквал обурення — аж такий, що МВС поквапилось нагадати, що пан Денисенко вже не є радником міністра внутрішніх справ, і попросило не вважати його міркування позицією міністерства.
Про те, чому Денисенко помиляється, можна написати багато. Але я краще розповім про одну фундаментальну когнітивну помилку, властиву, на жаль, багатьом нашим чиновникам, політикам, бізнесменам та іншим ухвалювачам рішень, які сукупними зусиллями формують матрицю українського життя.
Читайте також: «Build Back Better». За цим принципом пропонують відбудовувати Україну, але в чому саме він полягає?
Помилка в тому, що вони недооцінюють, наскільки конкурентним є сучасний світ. Радянський Союз ще міг опустити залізну завісу, але й то був вже анахронізм, і ми знаємо, чим це закінчилося. Найбільш життєздатними виявилися системи, які надавали своїм громадянам реальні переваги. Мова не лише про рівень добробуту, а насамперед про якість інституцій, завдяки яким цей добробут з’являється. По суті, на глобальному й на мікрорівнях відбувається те саме. Компанія, яка пропонує працівникам ліпші умови, перехоплює ліпших фахівців. Держави, у яких життя організоване краще, висмоктують демографічні й трудові ресурси з тих частин світу, де війна, корупція, безправ’я, диктатура тощо.
Громадянство — це договір про права та обов’язки між особою і державою. Коли 24.02.2022 чоловікам обмежили виїзд за кордон, це зробили відповідно до чинного законодавства. Усе чесно — так було записано в контракті. Але війна колись закінчиться, і тоді державі доведеться знову вступати в конкуренцію — уже не за мобілізаційний, а за трудовий і демографічний ресурси. Програш у цій конкуренції матиме тяжкі наслідки для України — можливо, саме це й наштовхнуло пана Денисенка на його скандальне висловлювання. Проблема в тому, що виграти змагання за людські ресурси методом залізної завіси — піррова перемога. І ось чому.
По-перше, залізна завіса позбавить ухвалювачів рішень мотивації будувати ефективну економіку, яка дасть Україні змогу швидко відновитися, а потім — багатіти. Вирішальні перші повоєнні роки буде згаяно, бо навіщо сушити собі голову над перебудовою економіки, якщо під рукою мільйони фактичних кріпаків і їх можна загнати на примітивні потогонки, з яких вони нікуди не втечуть?..
«Подивіться, як на Сході працює сталевар, машиніст. Це жахливі умови. Він заробляє 200–300 доларів. А вуйко каже: “Щоб я за такі гроші так працював?! Я піду до поляка, нарубаю йому дров, він мені дасть 100 долярів, я ще до нього схожу”. Це такий менталітет. Ми хотіли запустити в Івано-Франківську завод “Норд”. Але ледве ноги звідти унесли. Возили туди паровозами своїх людей, бо тамтешні не хотіли працювати. Хоча зарплату давали, як у Донецьку. Працювати повинні всі. Треба закривати кордони і виробляти власний продукт, будувати ферми» — це фрагмент з інтерв’ю бізнесмена-регіонала Володимира Ландика 2010 року. Так, це справді про менталітет — тільки не «вуйків», а донбаських «міцних господарників». Дивлячись на світ очима «червоних директорів» чи баронів-олігархів, вони не могли розгледіти в людях щось, крім покірної «рабсили», і щиро дивувалися, коли ті поводились якось інакше.
Читайте також: Точка обнулення. Чому в історії Донбасу вже можна ставити крапку
По-друге, якщо українська економіка не зможе на початках забезпечити громадян засобами для існування, залізна завіса створить умови для соціального вибуху. Заробітчанство десятиліттями допомагало українцям виживати в часи, коли вітчизняна олігархічно-корупційна економіка не могла задовольнити їхніх життєвих потреб. А що буде, якщо уряд пристане на пропозицію пана Денисенка? Нині вже маємо величезний прошарок людей, які втратили все і мусять починати жити з нуля. Держава не зможе закрити всі їхні потреби компенсаціями (навіть коштом міжнародних донорів), а повоєнна економіка України не відразу досягне такого рівня, щоб забезпечити їх порівняно високим заробітком. Умовний Микола після демобілізації міг би поїхати на заробітки, щоб його родина пережила складні часи, але й цей варіант у нього заберуть. Що йому робити тоді? У такому разі спробуймо простимулювати жіноче заробітчанство — напевно, саме це «врятує націю».
Кажуть, для відбудови потрібні будуть величезні трудові ресурси, тому ми не можемо «відпустити» їх працювати за кордоном. Але погляньмо на факти: сьогодні чверть наявного працездатного населення України не має роботи. Коли ми говоримо про післявоєнний період, до цих безробітних додадуться ще сотні тисяч демобілізованих. А ще до України повернуться кілька мільйонів працездатних громадян, які не зможуть залишатись в інших країнах після того, як тамтешні уряди згорнуть програми підтримки біженців. Уявили? Буде дивом, якщо проєкти, пов’язані з відбудовою, залучать хоча б дві третини цього людського ресурсу.
Одним словом, щоб не втратити людського капіталу, не треба вигадувати залізної завіси та інших абсурдних рішень. Треба робити те, що підказує здоровий глузд і досвід успішних країн. Продуктивна економіка, подолання корупції, стійкі та ефективні інституції — з таких банальностей і складається рецепт успішної відбудови. А все інше — то блукання манівцями.