Після подій, які отримали назву Революція гідності, або Євромайдан, у багатьох українських публічних обговореннях одразу ж почала з’являтися теза, що наша спільнота неодмінно потребує переукладання суспільної угоди. А проте, з чим це було пов’язано? Передовсім із кризою загальних засад функціонування суспільства. Втім основним тригером, який спричинився до переосмислення соціальних реалій стало ігнорування з боку влади, а надто в 2013 році, коли не було підписано асоціацію з ЄС, здавалося б, очевидного для демократії уявлення про те, що важливими для спільного життя рішеннями, а тим паче, якщо вони виходять із низової ініціативи, нехтувати неприпустимо. Власне, подібні спроби й почали вважати зазіханнями на людську гідність. Іншими словами, рівень громадянського суспільства в країні починає досягати того рівня, коли будь-яке заперечення агентності громадян сприймається за спробу відчуження їхніх людських прав.
Отже, виникла потреба замість поширення загальних уявлень сконцентруватися саме на концептуалізації ідеї суспільного договору. Спроба оприлюднити подібні рефлексії відбулася під егідою Аспен Інституту (Київ), у результаті чого десятьом українським авторам було запропоновано написати свої візії, які згодом увійшли до збірки «(Пере)осмислення суспільного договору України» (2023). Щоби зрозуміти загальні позиції речників, які намагалися розкрити цю тему, важливо перш за все типологізувати їхню роботу. Розгляньмо ключові тези означених підходів за порядком їх розташування в публікації.
Читайте також: Євген Головаха: «До війни фаталістами були 57% українців, а тепер – лише 27%»
Апелюючи до теорії Томаса Гобса, Сергій Пролеєв і Вікторія Шамрай у своєму тексті під назвою «Ідея суспільного договору: джерела й призначення» виходять із думки, що такий договір є модерним винаходом, а його призначення полягає в самоорганізації людей заради вирішення кардинальної суперечності — подолання конфліктної ситуації між індивідами, а коли вони реалізують власне природне право на життя й поготів, адже їхні інтереси часто-густо цілковито протилежні. Оскільки суперечка часто-густо допроваджує до саморуйнування людства й унеможливлює спільне буття, постає вимога домовлятися між собою й усувати можливе насильство. Лиш уклавши договір, люди стають громадянами (суверенними індивідами), чиї вольові зусилля сприяють закладанню соціальних інститутів, а ґарантом останніх покликана виступати держава. Всі спроби зашкодити жити в мирі автори пропонують визнавати порушенням людських прав, а натомість їх забезпечення називають справедливістю. Зрештою, угода ніколи не є універсальною, ба більше, її регулярно варто перевстановлювати, з огляду на постійні зміни в суспільстві. Прикметним є авторське твердження, що в Україні суспільний договір іще жодного разу не укладався.
Натомість Олеся Островська-Люта виходить із постулату, що суспільства без суспільного договору не існує. Основу суспільства складають, либонь, ідеї та підходи, які поділяються його членами. Авторка теж переконана, що суспільна угода — модерний винахід, який передує соціальним інститутам і змінюється під впливом соціальних обставин, от тільки укладають її на раціональних, а не вольових засадах. Утім Островська-Люта говорить і про попередні форми угоди, які можна оцінити ретроспективно, з часової дистанції. Щоправда, зазначається про два способи розпізнання договору: раціональними та мистецькими засобами. Так, у радянський період в Україні формула договору звучала так: «Вони вдають, що нам платять, ми удаємо, що працюємо». А в ранні часи незалежності: «Ми не втручаємось у ваші оборудки, ви не помічаєте наших». Цікаво, що в наведених визначеннях фігурують іще не рівноправні суверенні громадяни, а «люди» й «еліти». Водночас уточнено, що договори не накидаються, не плануються, не встановлюються насильно чи декретом, а тим паче якоюсь однією групою. Вони є своєрідними метафорами, реалізувати які вдається за взаємодії суспільних сил. І лише нинішня потреба в суспільному договорі продиктована формуванням громадянського суспільства, ядро якого нині складають активні суб’єкти з різних сфер. Важливою ознакою цих дієвців є те, що вони самостійно переймаються своєю ідентичністю. Після Євромайдану та російського вторгнення вибір української ідентичності практично не викликає заперечень. Отже, нинішня суспільна угода виростає не через узгодження умов існування між відмінними силами взаємодії, а є самопогодженою системою, суб’єкти якої зацікавленні в самостановленні не лише локальному, а й глобальному.
Читайте також: Не руйнуючи тиші
Тимчасом у нарисі Олега Хоми «Українці, війна й метафора суспільної угоди» стверджується, що поняття «соціального контракту» не є чимось самозрозумілим, але спроби його конкретизації породжують інтерпретації. Зауважмо, автор розрізнив укладання угоди, до необхідності якої приходять у модерні часи, як альтернативі божественного права, та революційні перетворення. Втім українські революції останніх десятиліть і приводять до потреби договору. В своєму теоретичному обґрунтуванні Хома не обмежується концепцією Гобса, а доповнює її підходом Жана-Жака Русо. Ланцюжок формулювань угоди в автора приблизно такий: первинний природний стан людини долається на користь утворення суспільства, що скріплюється угодою на підставі загальної згоди суверенного народу, а останній, своєю чергою, не має щоразу перезасновувати себе. Тому, вважає автор, в Україні суспільна угода таки є, позаяк на її підставі історично формувалася українська ідентичність. А отже, нова угода є зайвою, бо не варто чекати на появу якогось іншого народу, натомість краще зміцнювати колективну ідентичність. Але навіщо тоді точаться суперечки про нову угоду? Передовсім ідеться про кардинальні зміни в суспільній свідомості щодо неприйняття корупції та патерналізму, заради посилення персональної відповідальності й опіки суспільними процесами. Тобто важливо здійснювати інтелектуальний діалог і конкуренцію інтелектуальних проєктів щодо спільного інтересу в суспільстві.
Властиво, для Володимира Єрмоленка суспільна угода теж феномен модерний. У есеї «Яка суспільна угода нам потрібна?» теоретичні засади проблеми проілюстровані концепціями вже трьох мислителів: крім Гобса і Русо додано ще Джона Лока. Аристотелеве визначення політики як природної речі в Гобсовій інтерпретації змінюється на річ штучну. Бо люди здатні самі зарадити собі в питанні захисту від власної войовничості. Згідно з Локом, суспільство вже має перейматися справедливим співіснуванням (право, судочинство). Тоді як Русо ратує за повноцінний розвиток громадянства (самореалізація). Ці три теорії Єрмоленко зводить до тріади: безпека, справедливість, повнота. Саме її він і бере за основу при застосуванні до випадку сучасної України. Проте в нашій угоді має бути менше державного впливу, а більше самоорганізації та приватної ініціативи. Тобто суспільство має консолідуватися, щоправда, на змагальних принципах. Питання справедливості Єрмоленко пропонує вирішувати на засадах поваги до закону, правил і регламентацій. А проблема повноти має поставати на самовдосконаленні, а не забезпечуватися ззовні.
А текст Вахтанґа Кебуладзе «Яка в нас суспільна угода?» починається з тези, що формування української політичної нації все ще триває. У самій суспільній угоді він схильний бачити певні риси тривалого історичного процесу, що привели до виникнення сучасних ліберально-демократичних суспільств. У підсумку, така угода закріплюється в тексті конституції, хоч і не вичерпує процесу її укладання. Що ж стосується головних історичних концепцій угоди, то Кебуладзе теж виокремлює три: Гобсову (укладається заради миру в суспільстві та його захисту), Локову (приймається заради узгодження фундаментальних людських характеристик: свободи, рівності, незалежності) та теорію Русо (вона ухвалюється заради згуртування суспільства на підставі спільної волі; тільки-от у ній є ризик розчинення індивідуальної волі в тотальній). Однак автор заявляє, що нинішня суспільна угода конче має бути ліберальною й укладатися між суспільством і державною владою, де остання є не тільки стороною контракту, а і його ґарантом.
Ярослав Грицак, автор есею «Війна й новий суспільний договір», є прихильником того уявлення, що суспільна угода на наших теренах уже існувала. Радянська її формула передбачала обопільне невтручання «держави» та «населення» в справи одне одного. Лишень існувала одна умова: владі це не мало перешкоджати. Але після краху комуністичної системи сторони угоди суттєво не змінилися: еліта країни вдавала, що будує державу добробуту, хоча насправді перерозподіляла ресурси, дозволяючи населенню виживати, ніскільки не критикуючи владу. Та крім оцієї, скалькованої з радянського часу, тенденції увиразнилася й друга, оперта на українські історичні традиції, що врешті-решт і дала змогу народитися громадянському суспільству, яке зміцніло попри домінування держави. Та після 24 лютого 2022 року, коли виклики ззовні стали масштабнішими, держава та суспільство по-окремо існувати вже не можуть. Абриси нової суспільної угоди Грицак бачить у довірі населення до держави, звісно, за умови, якщо та ґарантуватиме безпеку (сильна армія й незалежна судова система).
Читайте також: Фобія національного
Міркуючи в аналізі під назвою «Соціальний договір для економічного прориву» про майбутню угоду, Павло Шеремета також подає версію радянського суспільного договору: удавана згода жити та працювати в концтаборі. Звідси й випливає теперішня інертність громадян брати на себе відповідальність за фінансування власних потреб, як-от освіта. Тому справжня угода полягає в державному забезпеченні економічної свободи громадянам, хоча творення національної держави це першочергове завдання українців, а вже ця свобода сприятиме їхній самореалізації та створенню достатку шляхом індивідуальних заощаджень та інвестицій. Отже, справедливими очікуваннями від держави, на думку автора, є забезпечення оборони, політико-економічних свобод, правосуддя, доступності підприємництва тощо, натомість громадяни мають самі попіклуватися про власний фінансовий добробут, освіту, здоров’я, пенсію, роблячи ставку на самостійність.
В уявленні Сергія Корсунського, який висловлює свою позицію в тексті «Суспільний договір в Україні: його поява, форма, зміст і місце в системі суспільних відносин», українська спільнота після Революції гідності та війни з Росією хоча й оновилася, сформувавши сильне громадянське суспільство, проте досі тягне за собою шлейф старих правил і норм. А чи не найбільший його ґандж полягає в слабкій резистентності щодо зовнішніх наративів, як-от питання мови, регіональної автономії, федералізації, багатовекторності тощо. Серед інших причин на заваді цьому стоїть і попередня відсутність суспільного договору. До речі, автор пропонує розуміти його як своєрідний завіт (зведення базових принципів і правил суспільного влаштування). Принципово, що Корсунський наполягає на відмові від класичних концепцій угоди штибу Гобса, Лока та Русо, як застарілих і абстрактних. Отже, суспільний договір є текстом (актом), який виникає на підставі дискусій вільних і рівних громадян, які турбуються про правила співіснування та розвитку, а також про збереження свободи та гідності. Договір засновує суспільство шляхом усенародного опитування й ухвалюється арифметичною більшістю. Лише ті, хто офіційно бере участь у ньому, зможуть претендувати на отримання виборчого права. Всі решта залишаються просто рівними й вільними громадянами. Перепонами для реалізації цієї ідеї є трудність набрати більшість голосів для ухвалення договору та відсутність ідеальних форм улаштування суспільного життя.
Нарешті, Всеволод Речицький, як можна виснувати з назви його тексту «Конституція України: суспільний договір у випробуваннях війни», наполягає, що виразом нашого суспільного договору є Конституція 1996 року. Тому суспільний договір має правовий характер. Але автор убачає в ньому певний утопізм, а заразом і наявність неписаних правил. Адже одна справа, що в договорі зафіксовано, а зовсім інша, що є в реальності. Скажімо, така важлива для безпеки річ, як легалізація зброї, не відображена в Конституції, а заборона цензури супроводжується вилученням російськомовної літератури, помічає автор. Отже, йдеться про незбалансованість цієї доктрини. Речицький зауважує також і стримувальний характер договору, бо він не сприяє розвоєві індивідуальної творчості. Таку раціональну надвимогливість пропонується послабити довірою до ірраціонального чинника, тобто врахувавши інтуїтивні, інстинктивні, несвідомі елементи людської поведінки.
Але що нам говорить усе це розмаїття суспільно-політичних, філософських, мистецьких, економічних, правничих і зовнішньополітичних поглядів? Підсумуймо цю палітру з огляду на наявні в ній спільні та відмінні ознаки.
Передовсім до спільних рис варто зарахувати роль визвольної війни проти Росії, про яку не могли не згадати автори програмних текстів. Практично всі вони також погоджуються з тим, що суспільна угода є модерним винаходом, отже, її поява свідчить про принципово інший етап історичного життя людства, де вагома роль належить самокерованості. Йдеться про розуміння того, що не лише окремий індивід, а саме свідома й підготовлена до самоврядності група індивідів здатна до утворення громадянського суспільства, основу якого складають вільні та дієві громадяни. Вони усвідомлюють необхідність організувати регульоване життя. Після Майдану 2013-14 років виникає ідея усунути попередні суспільні кризи та неузгодження.
Читайте також: Доба катастроф
Певна річ, чимало в наведених думках і розбіжностей. Треба наголосити, що автори викладали суто власні візії, а не створювали якийсь спільний текст. Якби подібне завдання ставилося, напевно, ми мали б справу з цілковито іншим документом і узгодженими думками. Принципова відмінність у текстах полягає в тому, що деякі автори наполягають, ніби в Україні суспільної угоди в жодному варіанті ще не існувало, решта стверджує, що бодай прообрази такого договору все ж були. Дехто апелює до вольових принципів у згуртуванні й укладанні такої угоди, у когось превалюють раціональні чинники, яким належить віддавати перевагу при формуванні договору. Хтось із авторів пропонує спиратися на попередні класичні доктрини угоди з метою модифікувати їх до потреб і реалій сучасності, втім є і такі, хто наполягає на загальності й застарілості цих концепцій, а отже, на спробі творити цілковито нові. Думки розбіглися й щодо того, чи має це бути писаний документ, а чи лише, сказати б, усна домовленість, як-от завіт або моральний канон, а чи метафора. Втім основна розбіжність полягає в тому, що немає спільності з приводу принципових учасників угоди. Суперечності залишаються на рівні дебатів про те, чи договір укладається громадянами, а чи ж громадянами та державою.
Хай там як, а наявність подібних обговорень свідчить про небайдужість і підготовленість багатьох авторів, які наполягають і на дискусії, і на потребі зафіксувати результаті обговорень у вигляді програми дій, узявши участь у творені та захисті власного життя у спільноті. А найголовніше, наполегливий обмін думками свідчить про перебування суспільства в стадії трансформації та напруженого стану, який наразі годі остаточно зафіксувати.