Спостерігаючи за німецькими ЗМІ в суботу, 24 червня 2023 року, можна було подумати, що путінський режим на межі краху. Навіть серйозні і переважно надійні експерти та аналітики, у яких поспіхом брали інтерв’ю в прямому ефірі, захопилися фантазіями про початок «громадянської війни» в Росії.
Коли ж усього за кілька годин гадане повстання ватажка найманців «Вагнер» Євґєнія Пріґожина розчинилося в повітрі, здивування було великим. Відтоді коментатори та експерти намагаються знайти пояснення такому дивному повороту подій, які б не надто відверто суперечили їхнім поспіхом встановленим діагнозам. Врешті вони зійшлися на тому, що цей фарс щонайменше надовго похитнув авторитет Путіна і продемонстрував драматичну нестабільність його системи правління.
Але чи так це насправді? Зараз про це можна лише здогадуватися. Путін так само добре міг би скористатися нагодою для масштабної «зачистки» своєї владної ієрархії від неугодних елементів і цим ще більше її зцементувати. Одне можна сказати напевно: попри турбулентність навколо Пріґожина, російська війна на винищення проти України триває чи не з ще більшою жорстокістю.
Читайте також: Не тільки ностальгія
Тому не можна виключати, що спектакль 24 червня був інсценуванням з прихованими мотивами. Якщо Пріґожин і принаймні частина його терористичної групи справді перебазуються в Білорусь, це має викликати велике занепокоєння. Президент Польщі Дуда справедливо запитує, які за цим справжні наміри: прискорити поглинання Білорусі Росією? Створити додаткову загрозу для України з Півночі? Чи націлитися ще й на країни НАТО, що межують з Білоруссю, як-от Польща? Замість того, щоб ламати голову над тим, чи переживе Пріґожин гаданий гнів Путіна і як довго він житиме, Захід має вчасно підготуватися до усіх варіантів. Натомість, хто кого може усунути у владній структурі Кремля, має цікавити його лише побічно.
З огляду на такий стан речей стає зрозуміло, наскільки німецьке сприйняття подій 24 червня було зумовлене видаванням бажаного за дійсне і постійним недооцінюванням справжнього характеру російської системи правління. Є щось спокусливе в уявленні, що путінський апарат влади може розпастися у внутрішній боротьбі. Вона створює ілюзію, що ми, незалучені спостерігачі, можемо бачити, як загроза, яку становить путінська система терору, самоусувається. Це позбавило б нас на Заході від необхідності витримувати, ймовірно, дуже тривалу конфронтацію з цією агресивною силою, яка змушує нас до величезних політичних та економічних зусиль, включно з масивним нарощуванням військового потенціалу. Але сподівання на якесь самоочищення російської держави і суспільства не відповідають реальному стану справ. І це вже точно не станеться з подачі таких садистів-масових вбивць, як Пріґожин.
Хвилювання, з яким німецька громадськість вже чекала на шоу довкола правління Путіна, із домішкою страху перед загрозою «хаосу», показало, наскільки дії російських правителів досі легко можуть ввести її в оману. У будь-якому випадку, вони досягли одного: привернули увагу світової громадськості до себе і свого нібито доленосного значення для людства. У той момент ніхто не говорив про жахливі злочини проти людства, скоєні російськими солдатами в Україні, які незабаром можуть набути апокаліптичних масштабів у зв’язку із планованим підривом Запорізької атомної електростанції. Але західна громадськість, а особливо антиядерний рух, який зазвичай готовий до мобілізації, демонструє напрочуд мало тривоги через цю загрозу. Увага радше прикута до Путіна і його позірного супротивника, щоб із їхніх слів зробити висновки про розстановку сил в Росії, так, ніби все, що говорять ці хронічні брехуни і маніпулятори, можна сприймати за чисту монету.
Читайте також: Коли компроміси неможливі
У цьому контексті питання про те, чи правління Путіна радше стабілізується чи дестабілізується, про яке зараз гаряче дискутують, в певному сенсі неправильно поставлене. Адже для такого режиму, як цей, і те, й інше може бути правдою водночас. Зрештою, «стабільність» у Росії – зовсім інша ,ніж те, як її розуміють на Заході. Російська «держава» – мафіозна система, яка постійно відтворює себе через нестримне насильство, яке вона практикує як всередині країни, так і за її межами.
Історія мафії знає численні бандитські війни і ворожнечі між конкуруючими гангстерськими босами, але якою б кривавою не була ця внутрішня боротьба за владу, вона не змінила розширення самої мафіозної системи. Зрештою, для існування цивілізованого суспільства не має значення, який мафіозний «хрещений батько», X чи Y, контролює бізнес організованої злочинності. Йдеться лише про знищення злочинної системи в цілому або, принаймні, про її максимально можливе стримування.
Саме так ми й маємо стежити за подіями в російській мафіозній державі: Незалежно від того, хто керує – Путін, Пріґожин чи якесь інше породження пекла, – система не зменшить своєї агресивності, поки цивілізований світ її повністю не нейтралізує.
Тому ми не повинні відволікатися через реальне чи уявне суперництво всередині путінського владного апарату від того, що покласти край геноцидній російській агресивній війні проти України та врятувати західний світ від подальшого просування руйнівного кремлівського катка може лише одне: повна військова поразка московської терористичної держави в усіх її проявах.