Вас справді аж так цікавить? Оце зараз? Ну гаразд, а ви коли востаннє були в кіно? Справжньому, з кріслами й попкорном? Це я про законопроєкт № 9432. Тобто наразі не закон, а лише проєкт закону (щоправда, внесений президентом). І навіть не про весь законопроєкт, а тільки про один розділ однієї його статті, який передбачає титрування англомовних фільмів замість дубляжу. Жвавої дискусії з переходом на особистості на тему дегуманізації не схвалюю, але розумію. На тему жіночих купе теж. Щодо бомбосховищ поготів. Але такий всенародний срач стосовно перекладу кінофільмів? Напевно, реформатори зачепили тут щось справді важливе всім нам.
Оскільки не кожен має звичку звертатися до першоджерел, про всяк випадок нагадаю, що конкретно про кіно йдеться в одному абзаці тексту з 14 сторінок, а саме: «9.4. Іноземні фільми, мовою оригіналу яких є англійська мова, демонструються у кіновидовищних закладах мовою оригіналу із субтитруванням державною мовою». І далі уточнення: «Частка фільмів, визначених у частині четвертій статті 9 цього Закону, що демонструються у кіновидовищних закладах мовою оригіналу із субтитруванням державною мовою, у 2025 році становить 50%, у 2026 році — 75%, з 2027 року — 100%». Решта документа присвячена просуванню англійської в усі можливі сфери суспільного життя країни — від органів місцевої влади до автостанцій, від прикордонних військ митниці до закладів освіти, а в освіті — від дитсадка до вишу.
Читайте також: Англійська? Let it be, але не за рахунок української!
Загальний пафос цієї ініціативи я цілком поділяю й підтримую, навіть якщо припустити, що наслідки інновації будуть помітні не відразу й не в тому обсязі, як очікується. Знання завжди краще, ніж незнання. Поголівна готовність населення вимовити «My name is Stepan» дивуватиме туристів і сприятиме залученню інвесторів. Здатність прочитати свіжу гарвардську дисертацію або інструкцію до мікрохвильовки, не вдаючись до Google Translate, полегшить упровадження принципів протестантської етики разом із духом капіталізму. Я майже не іронізую. Що більше окремих ниточок, вирішальних і другорядних, міцних і тоненьких, які пов’язують нас із першим світом, світом Заходу, євроатлантичною цивілізацією, то повніше Україна зможе розкрити всі свої потенції, реалізуватися як політичний суб’єкт, економічна потуга, модерне суспільство, частина людства.
Я радше маю певні сумніви стосовно реалістичності деяких положень. Викладання мов — водночас і наука, і мистецтво. Цього навчаються не один рік, і, як ведеться, хтось його опановує, а хтось з усіма дипломами здатен лише прищепити відразу до предмета. Опанування будь-якою чужою мовою, надто в дорослому віці, теж, уявімо собі, вимагає певних здібностей. Є люди, яким це дається легко, є такі, кому ведмідь наступив на вухо й щелепу. «Розблокувати» такого студента до снаги не кожному, надто після травми середньої школи, де процес і результат здебільшого обмежуються неоціненним знанням «Лондон із зе кепітал оф Ґрейт Брітн».
Законопроєкт передбачає систему стимулювання: це і десятивідсоткова надбавка до платні, і фінансування коштом бюджету відповідних навчальних закладів, і навіть знижки на квитки в кіно (до кіно ми зараз повернемося). Проте система приписів і заохочень не зможе компенсувати ймовірної шкоди від величезної кількості нездар, пройдисвітів і дилетантів, які в разі ухвалення масштабної програми сунуться освоювати бюджети й задовольняти попит. Адже якщо оцінювання володіння мовою, зокрема англійською, давно й непогано формалізоване, методичну вправність викладача досі визначають на око. Але зрештою все це рано чи пізно вистоїться, головне — вектор зусиль, хай часом наївний і волюнтаристський. Більший чи менший поступ так чи так неминучий, ура!
Читайте також: Не тільки мова. Чому без знання історії наша ідентичність буде неповною, а майбутнє – непевним
А тепер щодо кіно. Тут якраз я знайомий з процесом з усіх боків. І як синхронний перекладач фільмів у республіканському Будинку кіно в далекі 1980-ті, і як викладач у не менш далекій юності, і як людина, яка, хай там як, кілька мов опанувала на достатньому рівні, щоби вдавати із себе знавця. Отже, перегляд фільмів може бути допоміжним на певній стадії — подекуди як мотиваційний фактор, подекуди безпосередньо для шліфування певних навичок, але… не більше. Як і з кожним інструментом, із цим треба вміти працювати. Ти можеш вхопити якийсь ефектний вислів, почути знайоме слово в контексті й краще зрозуміти особливості його вживання, можеш просто поринути в мовний потік і покластися на підсвідомість. Проте краще це робити, коли маєш змогу зупинити стрічку, часом перекрутити назад, і не один раз, а для цього радше годиться онлайн-кінотеатр, де ти можеш вибирати як звукову доріжку, так і субтитри. Усе це в нас уже доступне й навіть в асортименті без будь-яких спеціальних законів — бери й дивися хоч з ранку до вечора. Що ж до кінотеатрів, туди йдуть по інше. Розважитися, розслабитися, упіймати кайф, посміятися, поплакати, пережити катарсис, поцілуватися на задньому ряду — усе що завгодно, крім дидактичних завдань. Хтось при цьому хотів би почути справжній голос Гаррісона Форда, а не безіменного або суперпопулярного актора озвучування, тож для нього можна передбачити таку опцію за окремі гроші (у деяких кінозалах, зокрема в столичному «Жовтні», це вже практикують), але ось так «декретом Совнаркома»?!
Знову-таки, вивчення мови потребує регулярності. Між тим, як було сказано, ми ходимо в кіно вряди-годи. Як часто? Прокатники намагаються не афішувати абсолютних цифр відвідуваності, оперують лише відсотками зменшення або зростання, але принаймні для молоді (щоправда, незрозуміло, у якому віковому діапазоні), тобто за визначенням найактивнішої частини авдиторії, згідно з опитуванням УКФ і U-Report, показники на початок поточного року були такими: 0,3 % респондентів ходять у кіно раз на тиждень, 15,6 % — 1–2 рази на місяць, 36,7 % — декілька разів на рік, 35,2 % — раз на рік або навіть рідше, 22,6 % — ніколи. Ще одна компетентна особа, співвласник мережі кінотеатрів Дмитро Деркач прямо каже: у кіно ходять у середньому чотири рази на рік. Гадаєте, якщо замінити дубляж субтитрами, візити почастішають? Ну гаразд, не чотири рази, а п’ять або шість — і це з погляду прокатників буде неабияким прогресом. Стоп, ви збираєтеся вчити англійську раз на два місяці? Really?
Є і супутні обставини, що, як порівняти з надважливою справою просування в нас глобалізації, мало кого цікавлять. Наприклад, що з початком великої війни виторг кінотеатрів упав на 70 %, глядач повертається дуже повільно, його бажано бодай не сполохнути, але хто про це пам’ятає? Невже Держкіно? Let me laugh! До того ж усім або майже всім байдуже до відносно потужної, у чомусь унікальної, можна сказати, галузі дублювання, яка склалася в країні за останні 17 років, відколи глядач рушив на «Тачки» та «Піратів Карибського моря» не попри український дубляж, а завдяки йому.
Читайте також: Формування мовної звички
І в цьому наразі я бачу мало не найбільшу ваду запропонованого закону. Хоча в преамбулі й сказано, що просування англійської мови має робитися в жодному разі не коштом державної, але фактично це відбуватиметься саме так, бо інакше не буває, така природа мовних комунікацій. Дублювання іноземних, здебільшого англомовних, фільмів і серіалів спершу на телебаченні (зокрема, на «1+1» та ICTV), а згодом і в кіномережах було на певному етапі, хай як дивно, одним із вирішальних факторів реальної українізації нашої країни. Реальний внесок у цю справу Альфа або Джека Горобця колись оцінять дослідники, але їхнє символічне значення вже заслуговує бути відзначеним. Про всяк випадок нагадаю, що після перемоги, тобто якраз у терміни, передбачені графіком законопроєкту, нам доведеться не просто відновлювати звільнені території, а й культурно реанімувати громадян, які відчули на собі травму окупації. Гадаю, звучання української мови з екрана може бути й буде частиною тієї «м’якої сили», яка допоможе їм повертатися додому.
Ну а загалом не зайве нагадати просту істину, яку вам підтвердить кожен автомеханік: «Працює — не чіпай!».