Київське інтелектуальне середовище доби fin de siècle
На межі ХІХ і ХХ століть український Київ жив доволі насиченим інтелектуальним життям, хоча й посеред російсько-шовіністичного, а згодом чорносотенного моря. Із 1872 року діяло Історичне товариство імені Нестора-Літописця, члени якого досліджували археологію та топографію Києва, вивчали старожитності Волині, Поділля, Лівобережжя та Слобідської України й розробляли засади охорони пам’яток. У 1888 році з ініціативи брата й сестри Михайла та Лариси Косачів постав літературний гурток української молоді «Плеяда». У 1897 році було засновано Київське товариство старожитностей і мистецтв, причетне до відкриття Музею старожитностей і мистецтв, згодом Київського художньо-промислового і наукового музею. Часом відбувалися дискусії, виклади та обговорення, поширювалися українські ідеї – щоправда, переважно напівлегально або й цілком контрабандно.
Стара Громада, 1874 рік.
До 1876 року діяла Стара Громада, доки не була заборонена Емським указом, разом з усіма іншими публічними проявами українства. Однак окремі її члени й далі явно чи таємно, публічно чи приватно продовжували розвивати українську науку й культуру, обстоювати окремішність українського народу та готувати ґрунт для постання політичних вимог. Двигунами Старої Громади, серед інших, були Володимир Антонович і Михайло Драгоманов. Перший – нащадок полонізованого шляхетського роду, який у свідомому віці прийшов до українства. Його прикладом надихався згодом В’ячеслав Липинський, організовуючи з’їзд українців польської культури. Однак була суттєва відмінність. Дмитро Дорошенко наголошував, що «акція Липинського була по суті продовженням цієї традиції, з тою хіба відміною, що Антонович клав натиск головно на культурний бік справи, тримаючись аполітичної позиції, тоді як Липинський головну увагу поклав на політично-національний бік української справи».
Читайте також: Друге цвітіння бароко в Гетьманаті Павла Скоропадського
Подібна метаморфоза трапилася з колом Лесі Українки – небоги, продовжувачки й опонентки автономіста Михайла Драгоманова. В одному з листів до дядька від 1891 року поетка зауважила: «Скажу Вам, що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”».
Справжнім осередком визрівання націєтворчих проєктів у Києві був «салон» Лесі та Дмитра Требінських. Там, як згадувала Наталія Полонська-Василенко, «зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України». Серед учасників цього гуртка називають істориків – учнів Володимира Антоновича; редактора «Київської Старовини» Володимира Науменка – майбутнього міністра освіти Української Держави; синів Євгена Чикаленка, синів Ореста Левицького та синів Тадея Рильського. Завсідниками салону були і Климент Квітка та В’ячеслав Липинський, обоє – вихованці Першої київської гімназії. До слова, у нотатках до споминів Липинський згадує серед своїх знайомих і про молодших Косачів – Миколу, Оксану та Ізидору, які навчалися вінших київських гімназіях.
Відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік.
Із легкого пера Євгена Чикаленка усталилася думка, буцімто українська інтелігенція початку ХХ століття вміщувалась у двох вагонах потяга Київ – Полтава. У 1903 році митці та інтелектуали вирушили на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Це був перший в Україні пам’ятник українському письменнику. Погруддя Пушкіна на той час уже чотири роки стовбичило в Києві, на додачу до монументів російським царям та державним діячам імперії. Як писав Чикаленко, «ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації».
Цей напівжарт усталився в нашій свідомості, однак приклад В’ячеслава Липинського й ранніх модерністів засвідчує, що тогочасне середовище українських інтелектуалів було вже доволі розгалуженою мережею, аби суголосні ідеї виникали в кількох осередках, що не перетиналися безпосередньо, а їхні творці могли навіть не бути знайомими. Розгляньмо детальніше ці точки дотику.
Плани збагачення української культури
Амбітним проєктом членів літературного гуртка «Плеяда» було видання «Бібліотеки світової літератури», в якій мали виходити в перекладі українською мовою найкращі зразки світового письменства. У листі до брата Михайла 1889 року Леся Українка пише перекладацький план із 63 авторів. Є серед них і кілька росіян, проте в дуже незначній кількості. Ще донедавна точилися дискусії, чи варто перекладати тексти українською, коли «більшість їх і так розуміє російською». Ранні модерністи вирішили це питання однозначно: для існування повнокровної літератури необхідно мати можливість читати класику рідною мовою, а не мовою колонізатора.
Михайло Косач із донькою, 1899 рік.
Ця перекладацька програма, частково втілена самими ранніми модерністами й ширше розгорнута в 1920-х, ставила за мету збагачення української культури, розширення естетичних обріїв і розвиток художнього смаку, що мало б призвести до появи власних непересічних текстів. Окрім художньої літератури, «плеядівці» працювали й над перекладами нонфікшну, аби перебувати в контексті тогочасних суспільно-політичних та культурних трендів.
Подібної настанови дотримувався і В’ячеслав Липинський. Його першою публікацією в газеті «Рада» 1908 року був текст «На увагу нашим видавництвам (Матеріал до нашої популярно-наукової літератури)». Це огляд науково-популярної літератури польською мовою, яку він пропонував перекласти й видати українською. Липинський зауважував, що в польській літературі чимало вартісних культурно-просвітніх, природничих книжок, не позначених шовіністичним духом, і їхнє видання в українському перекладі збагатило б наш книжковий ринок.
«Демократична» просвітянська манера письма категорично не задовольняла ранніх модерністів. Відмежовуючись від старшого покоління письменників народницького спрямування, репрезентованого Іваном Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним, Леся Українка писала, мовляв, треба нам «письменників живих, а не мирних»; «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно».
В’ячеслав Липинський, студент Ягелонського університету. Краків, 1904 рік.
В’ячеслав Липинський і собі висловлював міркування щодо письменства. «Не читати української літератури – зле. А читати ще гірше – бо ніщо так здається не може одвертати од України, як оця “патріотична” українська література», – пише він до Євгена Чикаленка. Носії високої культури відчували болісну прикрість від дій тих, хто, декларуючи намір покращити становище українського народу, лише дискредитував саму ідею.
Проти «хамства» в мистецтві
На противагу поширеній у другій половині ХІХ століття народницькій практиці «каганцювання» з фокусом на видання книжок-«метеликів» для простолюду, «плеядівці» мали намір поповнити українську літературу з високої полиці, на якій від часів бароко було майже порожньо. Леся Українка пише до брата:
«От тільки чого я не розумію як слід: чи ся перекладча література єсть те, що ти звеш народні видання, чи народні видання єсть щось зовсім окреме від перекладної літ[ератури]? А від сього, по моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа. Бо коли перекладча літ[ература] має видаватись для народу (для простого народу), то тоді каталог творів до перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові, принаймні тепер, тії Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сирокомлю, Конопніцьку, Надсона, Некрасова. Мені здається, що без сих авторів наша література буде аж надто неповна».
Леся Українка, 1888 рік.
Українські модерністи поборювали ужитковість і несмак позитивістського погляду на літературу і протиставляли йому високу культуру. Уже покоління ранніх модерністів усвідомлювало як першочергову потребу для модернізації культури розмежування з ідеями українофільства та літератури «для хатнього вжитку», тобто для селян і про селян. Митці нової генерації виступали проти оцінки літературного твору лише за критерієм корисності. Їхній адресат – освічений, культурний, елітарний читач.
На визначальній ролі аристократії в національному самоусвідомленні та державному будівництві наголошував і В’ячеслав Липинський: «Траґедія в тім, що не можна сподіватись державного інстинкту од хамів, коли його нема у панів». Учений застерігав від «пожирання торжествуючим Хамом», «руїнником»: «…і ми всі впадем жертвою Хама, так як пали наші предки в XVII-ім століттю».
Справу поборення «хамства» в мистецтві продовжили київські неокласики, котрі вважали себе наступниками Лесі Українки, а згодом В. Домонтович (Віктор Петров) розвинув цю ідею в романі «Без ґрунту» на початку 1940-х: «Так само діди Ґудзеві палили в 17 столітті бернардинські кляштори й шляхетські замки рівняли з землею. Так Ґудзенки року 17-ого палили економії, розбирали кам’яниці, нищили міста, потяги пускали під укіс, тягли рейки з колій в багна, щоб усе — кам’яниці, економії, міста, мости, залізниці з землею зрівняти».
Обкладинка роману «Без ґрунту» В. Домонтовича, 1948 рік.
Одним із засобів розподібнення з народництвом для митців-модерністів стала настанова на ускладнення, а не спрощення мови. У праці «До дискусії про Сковороду» Віктор Петров стверджує, що літературна мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, як переконували письменники ХІХ століття, котрі мали за кредо служіння народу, обкраюючи фундаментальні пласти культури та цілі стани українства. Відтак у студії «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920–45)» Віктор Петров говорить про потребу переглянути канон:
«Перехід літературознавців на бароккові позиції означав переоцінку цінностей, у тім числі й Шевченка. “Варшавське” видання творів Шевченка під редакцією Павла Зайцева (за участю Дм. Чижевського, Є. Маланюка та інших) було спробою показати не народницького, а “барокового” Шевченка, Шевченка не як селянського, а як європейського письменника». Показовим тут є використання означників – бароковий і європейський – у ролі синонімів.
Гетьманат як джерело натхнення
У вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль» (1904) Леся Українка перекидає місток між старозавітною історією та добою Гетьманщини. Поетка апелює до часів, коли «знялась високо Богданова правиця», і порівнює козацького ватажка з Мойсеєм, якому Дух сказав: «Ти переміг, Богдане. Тепер твоя земля обітованна». Зіставлення Хмельницького з Мойсеєм використав ще у XVIII столітті невідомий автор барокової драми «Милість Божа» (1728), поставленої в Києво-Могилянській академії з нагоди 80-річчя Хмельниччини. У такий спосіб Леся Українка транслює паралель між козацькою революцією під проводом Богдана Хмельницького та виходом із єгипетського полону народу Ізраїля під орудою Мойсея.
Людмила Старицька-Черняхівська, 1892 рік.
Показово, що драма «Милість Божа» була активно присутня в культурному полі межі століть, і вже 1919 року з’явилася п’єса з такою самою назвою Людмили Старицької-Черняхівської. Створюючи свою драму в тяжких умовах відступу українського уряду на захід, Людмила Старицька-Черняхівська шукала в зіставленні Хмельниччини і власної доби підґрунтя для історичного оптимізму та вибудовувала тяглість національної нарації.
Козацька тематика викликала постійний інтерес українських митців починаючи зі знакових текстів Івана Котляревського й Тараса Шевченка. Проте кожне успішне літературне явище породжує хвилю епігонства і зрештою приходить до цілковитого виродження. Так сталося й із захопленням демократичною низовою культурою у творчості старшої генерації авторів, що Леся Українка та її покоління прагнули подолати. Тож її інтерес до козацтва – це насамперед зацікавлення лицарством, історія еліт, чого не було в народницькому дискурсі. Невипадково персонажі її драматичної поеми «Бояриня» (1910) – «значні козаки зі старшини», вихідці Києво-Могилянської академії. Існували суттєві відмінності між тим, як трактували козацьку добу українофіли народницької орієнтації, і як Леся Українка та її генерація. Поетка сприймала старшинське, аристократичне, книжне бароко, відрізняла тих, хто «в Києві не вчився», як сказано в «Боярині», від тих, хто «вчився».
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
«Очищення» образу козацько-барокової доби від позитивістських нашарувань було можливим завдяки її переосмисленню з погляду модерністського концепту «високої культури» та зверненню до джерел («Ad fontes!» – проголосять у 1920-х наступники Лесі Українки – неокласики).
Тож 1893 року «плеядівці» розпочали роботу над популярними брошурами на історичну тематику, про що Леся Українка розповідає в листі до Михайла Косача, зазначаючи, що з-поміж інших періодів обрала епоху Хмельниччини. Зберігся фрагмент її статті, у якій ідеться про появу козацтва, – імовірно, це і є чернетка запланованої брошури. А 1902 року Леся Українка працювала над ще однією брошурою про козацькі часи з назвою «Наше життя під царями московськими». У листі до Михайла Кривинюка письменниця зазначає, що хоче взятися до неї «методом Драгоманівським, більш історичним, ніж агітаційним». У листі до видавця Фелікса Волховського Леся Українка повідомляє: «…найбільше зачеплю Палія і Мазепу і Гордієнка, Петра і Катерину, та ще панство, що продавало і купувало Україну “даже до дня сего”».
Обкладинка книжки «Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego» В’ячеслава Липинського, 1912 рік.
Наукове обґрунтування державницького погляду на козацьку історію втілив В’ячеслав Липинський спершу у збірнику «Z dziejów Ukrainy» (1912), а згодом у студії «Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (1920), нещодавно перевидана у видавництві «Темпора» з коментарями Тетяни Осташко і Юрія Терещенка. Липинський звеличує державницьке мислення Богдана Хмельницького в останні роки його правління, шукаючи в історичних аналогіях дороговказів для майбутнього розвитку України. Учений називає Гетьманат оптимальною формою правління для Української Держави, а ключову увагу приділяє старшині та шляхті, вказуючи на їхню вирішальну роль у державотворенні.
Інтерпретація вченого є цілковитим реверсом усталених уявлень про Хмельниччину: не республіканська демократична Січ повстала проти деспотичної монархії Речі Посполитої, а навпаки, українська шляхта й городове козацтво, очолюване сильним державницьким лідером, виступала проти маґнатсько-оліґархічних демократичних тенденцій виборної влади Речі Посполитої. Головною віссю в подальшій козацькій історії стало протистояння осілого городового духу проти степової сваволі, освіченості та культури – проти руїнництва. Саме таке бачення козацтва певний час розвивав і Пантелеймон Куліш, натхненник Лесі Українки і згодом культурний герой 1920-х.
У кров переходить лицарство
Інтерес до історії Гетьманщини часто посилювався особистісним чинником – спадковою належністю до козацької старшини. Ольга Косач-Кривинюк писала, що Косачі ведуть свій рід «од польської корони шляхтича» Петра Косача, котрий оселився на Лівобережжі в кінці XVII століття і служив городничим; його син був сотником, а онук – полковим писарем. В’ячеслав Липинський також активно досліджував власний шляхецький родовід і листувався з Казімєжом Пулаським, який підготував книжку про рід Липинських гербу Бродзіч і гербу Ґоздав.
Однак не лише про питання походження (хоч і про нього також) ішлося цій когорті людей, для котрих шляхецтво і шляхетність були спільнокореневими словами, а порядність межувала з донкіхотством. Той факт, що «скінчився вік лицарства» (промовистий рядок із вірша Лесі Українки «Пан політик»), викликає у поетки то сум, то гірку іронію. У своїх творах вона раз у раз відображає середньовічну картину світу, змальовуючи хоробрих лицарів і прекрасних панн, а в листуванні часто послуговується алюзіями з лицарських романів. У вірші «Бранець» Леся Українка апелює до «лицарських обов’язків», а В’ячеслав Липинський у листі до професора Степана Томашівського й собі зауважує:
«…уважаю, що, як історики, ми можемо ділитись між собою своїм песимізмом що до будучини. Але особисто почуваю себе крім того звязаним минувщиною. З козакуючої шляхти виросло все сучасне українство. На її нащадках лежить обовязок держати свій стяг, хоч би може в послідніх, омліваючих руках, до кінця життя».
Полемізуючи з традиційним образом «благородного розбійника», що усталився як у західноєвропейській, так і в українській літературі ХІХ століття, Липинський розмежовує «лицарський, воєнний романтизм» та «анархічний романтизм розбишацтва (це не ідентично з лицарством!)».
Читайте також: Доба лицарства
Ще одним топосом у життєписах Лесі Українки і В’ячеслава Липинського є те, що обоє були «громадянами країни хвороби», хоча їхні оздоровчі маршрути й різнилися. Як зауважує Тамара Гундорова, цитуючи Сьюзен Зонтаґ, упродовж усього ХІХ століття туберкульоз вважали повчальною, витонченою хворобою, що надає сенсу смерті, позаяк уявлялося, що в міру того як марніє тіло хворого, росте й світлішає дух.
Кодекс честі був надважливим для тих, що відчували себе останніми людьми цього впорядкованого світу з його ієрархією важливого й були зметені вихором суспільних катаклізмів. Леся Українка дуже серйозно ставилася до обіцянок. У листі до матері про співпрацю з журналом вона пише: «На жаль, я мала необережність пообіцяти їм ще одну річ, а ти знаєш, як я релігійно ставлюся до обітниць, кому б вони не були дані».
Лариса і Михайло Косачі, 1890 рік.
«Справді неможливі оці люде з недодержуваням своїх обітниць», – журиться В’ячеслав Липинський у своїй кореспонденції. Чи не найбільшим ударом у стосунках із Павлом Скоропадським стало для нього недодержання гетьманом своєї обітниці. У листі до Євгена Чикаленка Липинський заледве не з відразою говорить про тих, хто планує повернутися до Радянського Союзу, але не «чесно, по лицарськи, зразу і з риском», а спершу «доїдять субсидії, видавані їм за їхню “неприємлемість” большовизму».
Зрештою, ця шляхетність як найвища чеснота є не знеособленою і денаціоналізованою, а вкоріненою в європейську та українську традицію. Оксана Забужко зауважує, що «ось цей-от аристократичний етос… український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого “класичного” народницького періоду».
І Леся Українка та її коло, і В’ячеслав Липинський – кожен у своїй царині, естетичній і політичній, – обстоювали ідею, що українська еліта й висока культура таки були, і їхня роль у націєтворенні та державному будівництві є визначальною.