Посівна кампанія в Україні майже завершилася. Проте цьогоріч не всі фермери змогли засіяти власні поля, зокрема на деокупованих територіях. Основні перешкоди — російські міни та снаряди, які лишилися після росіян, а також регулярні обстріли з боку російського кордону, які заважають розміновувати. Тиждень побував на прикордонні в Харківській області та провів день із місцевими фермерами.
Деокупація Харківської області почалася торік. Ще в березні 2022-го росіян удалося відтіснити від Харкова, зокрема Збройні сили України відбили місто Чугуїв. Повноцінний контрнаступ в області почався у вересні: тоді ЗСУ вибили окупантів майже з усієї території області, окрім східної її частини. Станом на травень 2023 року окупованими залишаються території за річкою Оскіл.
Хоча росіяни й пішли, однак по собі залишили велику кількість снарядів та мін. За оцінюванням харківських рятувальників Державної служби надзвичайних ситуацій, із якими працював репортер Тижня, досі замінованою лишається третина території області. Значна частина цієї площі — фермерські поля, які не встигли розчистити. Тому частина підприємців з агробізнесу пропускає посівну кампанію. Ще в березні цього року голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов заявляв, що в області зможуть засіяти лише половину земель. У квітні Харківська ОВА рекомендувала фермерам не працювати у двадцятикілометровій зоні від лінії фронту через високу загрозу обстрілів і замінованість.
Водночас сапери, зайняті розмінуванням області, із якими також удалося поговорити Тижню, наголошують: нині не відомо, коли вони зможуть почати розмінування саме сільськогосподарських територій. Оскільки взимку така робота неможлива через промерзлість ґрунту, рятувальники фізично не можуть перевірити й відкопати металеві уламки, міни й снаряди, які застрягли в землі. Крім того, у ДСНС Харківської області наголосили: великий досвід у розмінуванні територій має низка міжнародних організацій, як-от The HALO Trust.
Проте, на думку саперів, ручне очищення територій від мін та снарядів займатиме роки. Тож раціональніше було б використовувати спеціальну броньовану техніку. Однак наразі її, як і самих саперів, для такої роботи не вистачає. Тому й темпи розмінування доволі невисокі. Через це частина фермерів може фактично втратити свої господарства.
Знищена техніка
Під сірим металевим небом дме вітер. Ми з колегою зустрічаємося з кількома фермерами в селищі Шестакове, що на північний схід від Харкова. Неподалік перехрестя, на якому ми очікуємо, стоїть блокпост, де військові перевіряють автомобілі в бік лінії фронту. У самому селі постійно натикаєшся на сліди війни: побиті снарядами дороги й паркани. Урешті під’їжджає синє авто, із нього виходять двоє чоловіків. Знайомимося. Старший — Віктор Гордієнко. Молодший — його син Костянтин. Віктор міцно й упевнено тисне руку.
— Мені 70 років. З них фермерством я займаюся близько 30. Якщо бути точним, із 1993 року, — упевнено каже. — Поїхали дивитися на поле? Землі в нас не дуже багато, десь 100 га. Але біди нам наробили.
Сідаємо по машинах і ще з десятки два кілометрів їдемо до полів неподалік. Що ближче до лінії фронту, то менше машин зустрічається дорогою. То швидше треба їхати побитим асфальтом. На кілька хвилин зупиняємося посеред полів. Костянтин виходить з авто й рукою показує вдалечінь на невеличкі пагорби.
— Отам бачите поле незібране? То наше. Зараз під’їдемо ближче. Ви не переживайте, тут останнім часом доволі тихо. Кажуть, росіян відігнали на 50 км вглиб їхньої території. Тож артилерія тут уже так не добиває, як минулого літа. Але давайте спочатку до нашого будинку, покажемо побиту техніку, — швидко мовить Костянтин.
Читайте також: Обережно, міни. Як працюють сапери на Київщині і чому розмінування на десятки років – не перебільшення
Наші авто зриваються з місця й на швидкості в понад сотню кілометрів в’їжджають у чергове розбите війною село: от будинок без вікон, от будинок без стіни, от у будинку провалився дах. Загалом покинуті хати вирізняти доволі легко: стежки й дороги до воріт тут ще минулого року позаростали високою травою. Подекуди вона доходить до самих шибок. Людей на вулицях майже не видно. Хіба десь на дорозі зустрінеш місцевого на велосипеді, який озирається на заїжджі авто. Урешті зупиняємося біля однієї з хат. Вікна тут забиті плитами з ДВП. За невеличким парканом видно декілька тракторів. Це ферма Віктора. Чи її залишки.
— У нас тут стояла вся техніка. І її розбило снарядами під час обстрілів. Нічого цілого не лишилося, — каже Костянтин. Він же першим заходить на територію, ми — за ним.
Подвір’я тут, як й інші, заросло бур’янами. У кутку двору стоїть літній будиночок із супутниковою антеною. Без вікон. Костянтин скаржиться, що це мародери: у час, коли фронт був активнішим, вони залізли всередину, однак нічого не знайшли.
— У будинку нічого особливого не було. Диван, телевізор. Тож нічого й не вкрали. Але лишили по собі вибиті вікна. Хто то зробив — не знаю. У селі десь людей п’ять залишалося. Здебільшого пенсіонери, навряд вони. Можливо, хтось заїжджий, блокпости ж можна обійти, — розповідає Костянтин.
Підходимо до комбайна «нива». Червоний, висотою в кілька метрів, накритий білим брезентом. За кілька метрів стоїть інший — «дон». Віктор пояснює, що «нива» була його першою: тривалий час на ній фермер збирав урожаї. Коли вдалося зібрати гроші, купив новий комбайн.
— З кондиціонером! — хвалиться чоловік.
Нині обидва комбайни неробочі. Уламками снарядів у «дона» вибило скло в кабіні, пошкодило паливні баки. Двигун також. «Нива» ж, як пояснюють фермери, тривалий час була донором, тож на ній виїхати в поле не вдасться. За десяток метрів від нас — старі радянські трактори. Також посічені уламками від снарядів. Віктор каже, що хтось познімав із них усі акумулятори, тому й ця техніка не на ходу.
— Двір нам обстріляли минулого року, я так думаю, що десь із травня по вересень. Точніше не сказати. Ми самі зі Старого Салтова. Коли з’явилася можливість звідти виїхати, то вибралися на Харків. Там деокупації чекали. Тож хто стріляв, коли стріляв, коли нам у двір прилетіло, один раз чи кілька — не знаю. Пошкодження нікому було фіксувати. У селі людей п’ять жило. Бувало, виїдуть на велосипеді в поле, знайдуть зв’язок, розкажуть, як тут справи, і назад у підвал ховатися. Окупації ж у селі в нас не було, але тут активна лінія фронту проходила. І коли російська артилерія стріляла, то вони й по селу били, — розповідає фермер.
Читайте також: Темні ночі і 189 днів страху. Як мешканці Нового Бурлука на Харківщині пережили окупацію
Чоловік ходить між своїх машин, іноді торкається до них рукою, немов погладжує. Каже, свої 100 га землі ділить із колишнім напарником-водієм, із яким працював у колгоспі. Фермерством вирішили зайнятися з ним ще 1992 року, коли СРСР розвалився і в області пішли чутки, що фермерам можуть роздавати землі. Нині напарник, імені якого Віктор не називає, ще не повернувся з евакуації. Напівробочу техніку з колегою чоловік купував по колгоспах. Тоді ж із кількох тракторів робили один. Першим був трактор Т-74. Потім купили МТЗ-80 та МТЗ-82. Останнім став гусеничний Т-150. Пізніше вони з напарником купили дві вантажівки: КАМАЗ та ЗІЛ. Останніми стали комбайни — уже згадані «нива» та «дон».
— Ми не те щоб багато заробляли. Для такого треба більш як 300 га землі, а в нас лише сотня була. Але нам вистачало і на ремонти, і на себе. І от із цією технікою ми трудилися. Донедавна. — Віктор затримує дихання на якийсь час, потім шумно видихає. Питає, чи хочемо подивитися на поля? Погоджуємося.
Спалити озимину заради посівної
Знову сідаємо в авто, їдемо ще з десяток кілометрів. Частина шляху — польовими дорогами. Урешті опиняємося на схилі, біля поля, яке годину тому бачили здалеку. Тут і досі не зібрана озимина. Подекуди вже почорніла, припала до землі, побита комахами й пожежами.
— Попервах ми намагалися сіяти горох і гречку. Але гречка вродила добре лише раз. Бо їй треба вологість і тепло. Бо в нас зазвичай як: дощів небагато й доволі сухо. То вона росте невелика. Основні культури, які ми вирощували, — це соняшник і пшениця. Частина землі відпочивала, — ділиться фермер.
Через російську агресію торік Віктор втратив приблизно 2,8 млн грн: на двох із напарником за сезон вони збирали 50 т соняшника (тонна коштувала 17–18 тис. грн) і 150–200 т пшениці (тонна коштувала близько 10 тис. грн). Проте це був не чистий прибуток: частина грошей ішла на ремонт техніки й закупівлю зерна для посівної.
— Техніка стара, за нею треба було дивитися. Але руки в мене не зі сраки виросли, гайки крутити вмію. Проте ніколи не думав, що в 70 років мене з хати виженуть. Гади, — тихо каже Віктор.
Під сірим металевим небом дме вітер. Кутаємося в куртки. Віктор скаржиться: цьогорічну посівну вони пропускають, бо озимих культур посіяти не змогли, підготувати поле до весняної посівної також не встигли. Тож господарство ще рік простоюватиме. Його син тим часом розповідає про поле:
— Ми цю озимину посіяли 2021 року. Думали весною збирати, але почалося вторгнення. І 24 лютого ми були в Старому Салтові, в окупації. Напарник батька перебував у Рубіжному. Ці поля звільнили від росіян 10 вересня. Уже 11-го ми приїхали. Блокпостів ще не було. Пшеничка в полі висока, чиста стоїть, ані травинки зайвої. Ми не часто таке бачили. Хоч зараз бери й збирай.
Читайте також: «Без вас». Як херсонці живуть після деокупації (частина І)
Проте зібрати той урожай не вдалося: через регулярні обстріли поле Віктора й Костянтина — в уламках російських снарядів. А можливо, й у самих снарядах, бо сапери тут ще не працювали. Чоловіки показують чорні вирви посеред пшениці — це сліди російських прильотів. Частина поля взагалі вигоріла.
— Ми до саперів декілька разів зверталися. То вони сказали, що треба подати заявку на розмінування, але зробити це вони зможуть тільки після морозів. Потім, коли ми із саперами приїхали на поле, вони подивилися й сказали, що всю пшеницю доведеться спалити, оскільки вона не дозволяє територію перевірити. А палити поля заборонила ДСНС. І тепер це треба узгодити з ними. Але коли і як це можна зробити — не зрозуміло, — каже Віктор.
Удалині з боку російського кордону кілька разів вибухає. Проте через відстань неможливо зрозуміти, це прилетіло по українських позиціях чи по росіянах. Фермери на звуки уваги не звертають: кажуть, нині це можна вважати спокійним днем. Пів року тому таких вибухів було більше. І вони були ближче.
— Узагалі була нарада, на якій сказали, що на відстані 20 км від лінії фронту поля розміновувати не будуть. Лише критичну інфраструктуру. Навіть якщо припустити, що в нас у полі тільки залишки снарядів, це все одно проблема. Бо зажени зараз комбайн на поле, потім шмат металу розріже йому колесо, і щоб його поміняти, треба тягти комбайн на шиномонтаж. А який тут в умовах війни шиномонтаж, — сумно сміється Віктор.
Чоловік обережно заходить на поле з озиминою, нагинається, проводить рукою по прибитих до землі колосках. Зриває їх. Підносить до обличчя. Вдихає запах. Дивиться в бік російського кордону. На секунду здається, що чоловік плаче: кутики його очей червоніють. Під сірим металевим небом дме вітер.