Доба Бароко: коріння нашої самобутності

Питання про те, чому доба Бароко – це важлива сторінка нашої історії й без неї наратив про Україну буде неповним, формулювати якось не годиться. Будь-яка доба важлива, і без середньовіччя чи романтизму наратив так само буде неповним. Проте саме до барокової спадщини, за висловом медієвіста Юрія Пелешенка, українці ставляться зі священним трепетом як до чинника національної самобутності. Спробуймо розібратися, чому так.

Кожна спільнота відчуває потребу в колективній пам’яті, у спільних героїчних спогадах, і в українському випадку головною темою для героїзації минулого стала так звана козацька доба. Створений романтиками козацький міф багато в чому й досі визначає наше сприйняття XVII–XVIII століть. Проте є й інші підстави для визнання непересічності цієї епохи у становленні наших уявлень про себе.

Ранньомодерна євроінтеграція

У часи середньовіччя світ для людини уявлявся зовсім невеличким, Ренесанс дещо розширив ці межі – завдяки географічним відкриттям, освітнім подорожам і античним знахідкам. А в добу Бароко двері між Сходом і Заходом розчахнулися на повну, тож нові наукові та філософські ідеї українські інтелектуали обговорювали й засвоювали синхронно з усім західним світом. Усвідомлення присутності України в поліконфесійному європейському цивілізаційному просторі Речі Посполитої, у контексті діалогу культур із католицтвом і протестантизмом, дає змогу подолати відчуття провінційної відрубності. Цілковита певність своєї суб’єктності та повноправності спонукала барокових книжників створювати креативні мистецькі та політичні проєкти. Статус провінційної околиці заразом із комплексом меншовартості з’явився заледве в ХІХ столітті зусиллями колонізаційної політики Російської імперії.

Доклалися до «євроінтеграційних» процесів і різноманітні сценарії реформування української церкви. Насамперед, через спробу об’єднання православних із католиками 1596 року, яку спершу підтримував і князь Острозький. Про це, зокрема, свідчить той факт, що у фінансованому з його кишені виданні Острозької Біблії – першій друкованій публікації всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою – обрано шлях текстуального компромісу між розбіжними доктринами Східної й Західної церков. Такий маневр дав князеві змогу подарувати кілька примірників папі Григорію ХІІІ.

Другим кроком стало відновлення 1620 року Київської митрополії за підтримки Петра Конашевича-Сагайдачного. Знадобилися неабиякі дипломатичні зусилля, аби домогтися легітимізації цього рішення. Зрештою король таки визнав висвячених православних ієрархів.

Третім етапом стали реформи Петра Могили з уніфікації треб, унормування теологічних засад української православної церкви та трансформація освітньої системи за європейським взірцем. Його місією, за висловом архієпископа Ігоря (Ісіченка), уявлялося інтегрування автохтонної культури в цивілізаційний простір, що виростав із греко-римської античності.

Державна підтримка

Самоорганізація православних міщан у братства під егідою освіченого благочестя стала каталізатором українського шкільництва. Загалом здатність до самозарадності відіграла вирішальну роль у розвитку барокової культури та гуртуванні інтелектуалів.

Показовою є відмінність від іспанського бароко, що розквітло так само пишно, як і українське. Однак абсолютизм іспанської монархії свідомо плекав культуру кастильською мовою, виховував еліту за допомогою спеціальних посібників із прикладами античних героїв. Так само монархія підтримувала придворний і масовий театр кастильською мовою.

Українська культура та освіта перебували під патронатом магнатів і гетьманів, доки вони мали владу на цих теренах. Стиль українського бароко збігся в часі з державністю Гетьманщини, і це стало надпотужним рушієм розвитку мистецтва в усіх галузях – панегіричної поезії, портретів старшини, іконопису зі вписаними в сакральний простір постатями замовників, архітектури, що здобула означник «козацького бароко».

Читайте також: Дивовижі українського бароко

Однак із наступом російської експансії з’являються численні заборони на друк церковних і світських книжок українською мовою. І фінансова та репутаційна підтримка гетьманів і старшини не могла цьому зарадити. Як наслідок, після потужного видавничого піднесення XVII століття, уже в наступному XVIIІ столітті, у часи виходу газет і масового книгодрукування, українськомовна література стала самвидавом, поширюваним у рукописних списках.

Риторична й політична культура

Хоча Берестейська унія не стала прикладом успішного конфесійного єднання, вона натомість відкрила широке поле для дискусій, під час яких, як відомо, народжується істина. Вислідом полеміки між прихильниками та противниками унії став цілий корпус текстів, котрі демонструють напружений інтелектуальний пошук свого місця на тогочасній ментальній мапі. Сучасні дослідники уникають спокусливої однозначності в інтерпретації релігійно-культурних змагань і говорять про унію 1596 року та породжену нею полеміку як про потужний культуротворчий імпульс і конструктивний чинник у формуванні типології барокового книжника.

Читайте також: Приречені на толерантність

Важливим майданчиком світського застосування ораторських навичок були сеймики та сейми. Можна говорити про зародки громадянського суспільства та політичну культуру, що сформувалася саме в цей час і тривала ще довго попри дезінтеграцію і Речі Посполитої, і козацької держави. Традиція спілкування народу з володарем та відстоювання своїх прав, про яку пише Віталій Михайловський, була перейнята у шляхти козацькою аристократією. Ця традиція збереглася як взірець поміж нащадків старшини, на противагу московській деспотії, аби згодом, у 1918-му, стати моделлю для Гетьманату Павла Скоропадського.

Гуманітарна модель латиномовної освіти, впроваджена Петром Могилою, надала руському народові доступ до політичних концептів гуманізму, зокрема «народу» та «ойчизни», а річпосполитська традиція прищепила ідеї взаємних зобов’язань володаря й політичного народу. Народ, у разі недотримання володарем своєї складової суспільної угоди, мав легітимне право на свій Майдан. Водночас ідеться про взяття на себе відповідальності за долю держави. Не можна собі уявити, аби піддані московського авторитарного царя очікували дотримання взаємних угод. Ця засаднича відмінність між українською та російською політичними культурами була закладена саме в добу Бароко.

Другий Єрусалим

Літературознавиця Наталя Пилипюк пише про радикальне преображення, що його наприкінці XVI століття в українському просторі зазнала приречена на занепад спадщина Русі.

Вагомий внесок могилянського кола в культурне та церковне життя України, окрім іншого, полягав у вибудовуванні тяглості між культурою Русі та сучасною їм добою Бароко. Суспільно-політична програма Петра Могили та його сподвижників включала канонізацію перших руських святих, додавання до митрополичого титулу «всієї Русі», відродження храмів княжої доби – Софійського собору, Печерського монастиря, Десятинної церкви, просування руського топосу Києва як Другого Єрусалима, підготовку барокових редакцій знакового середньовічного тексту Києво-Печерського патерика. Усі ці заходи працювали на формування ідентичності, свідомості свого місця та свого права на це місце. Як зауважила Наталя Яковенко, національна ідентичність постає на поєднанні території з історією.

Церква розвивала ідею спадкоємності від літописного пророцтва апостола Андрія на київських пагорбах та легенди про Володимирове хрещення в рамках полемічної програми. Тим часом шляхта мала свою мотивацію апелювати до києворуського коду. Домагаючись рівних прав у межах Речі Посполитої, магнати і шляхтичі (та їхні придворні поети) черпали зі скарбниці руської спадщини генеалогічні легенди. Так постала ціла плеяда поетів-панегіристів, котрі вибудовували спадковість фамілій магнатерії від княжого дружинництва. Цей гербовий «шляхетський фольклор», нехай і міфологізований, зате оприлюднений у поважних книжках краківського друку, остаточно сформував уявлення про «нашу» територію і «нашу» історію.

Читайте також: Традиція політичної культури в Україні

Наступні сторіччя можна розглядати значною мірою як час розвитку та усвідомлення цих ідей. Київський ареопаг Петра Могили став винятковим творчим майданчиком, де продукували візії, креативний потенціал котрих буде реалізований в історичних працях ХІХ століття, національно-визвольних змаганнях ХХ століття і сьогоднішньому баченні українського минулого. А створені в рамках культури знаті політичні міфи доби Бароко продовжать існування й дадуть поштовх розвитку модерної ідентичності. Описані в низці публіцистичних текстів сарматський (шляхетський) і хозарський (козацький) міфи обґрунтовували права владної верхівки та територію впливу. Уже в ХІХ столітті це буде екстрапольовано на інші стани, не лише політичну еліту, а й зокрема селян, що в народницькій концепції мислитимуться як «заповідник українства» в умовах асиміляції еліти.

Портал у високу культуру

Українські модерністи відчайдушно боролися з рустикальністю народників та ототожненням української нації виключно із селянством. І їхнім джерелом натхнення в цій боротьбі була саме барокова культура. Масштабна, повнокровна, високоосвічена культура великого міста та менших містечок. Багатомовна, однак українська за духом культура, творена зокрема і староукраїнською, близькою до розмовної мови. Культура, що не почалася з Котляревського, а впевнено розвивалася доти не одне століття. Вишукана елітарна культура, що розвінчує шароварно-гопачний міф, нав’язуваний Росією разом з образом недолугого малороса.

Читайте також: Сковорода і українська барокова культура

У 1920-х розуміли цей нерв Бароко, і стиль став культовим. Сьогодні ця тенденція теж спостерігається, і барокові репліки непомильно мають успіх, асоціюючись із автентикою на противагу низькоякісній штучності. Чи то музика – до прикладу, ангельський бароковий спів «A cappella Leopolis»; чи то ілюстраторське мистецтво, як-то збірка колядок від «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги» з розкішними ілюстраціями Андрія Потурайла, Ростислава Попського і Владислава Єрка; чи то вбрання, наприклад, «Шляхетний одяг» Руслана Павлюка.

Брак історичної ретроспективи неминуче веде до втрати об’єктивних критеріїв оцінки. Не маючи усвідомлення тяглості традиції, не маючи фундаменту, важко будувати на голому піску. Ми міцніємо у своїй національній культурі, коли пам’ятаємо про її коріння. Вертеп і найвідоміші колядки, образи Покрови й великомучениці Варвари, козак Мамай і парсуни, храмове будівництво й партесний спів,  різьблені іконостаси й мальовані скрині, дух свободи і сродна праця – усе це родом із Бароко.

Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні

Українське Бароко не лише збіглося в часі з державністю – барокові інтелектуали підготували ґрунт для неї. У ранньомодерній Україні культурне відродження передувало політичному. Через внутрішні чвари, активно підживлені зовнішнім ворожим чинником, не всі задуми вдалося реалізувати, до того ж значну частку завершених мистецьких артефактів було свідомо знищено саме як втілення української національної осібності. Тому бароковий дискурс формують не тільки збережені тексти (церкви, ікони, портрети), а й нереалізовані задуми, які розкриваються у процесі сучасної рецепції, проєктуючи потенційні сенси не конче в епоху їхнього створення, а й у часи близькі за світовідчуттям і мистецькими стратегіями.

Як писав Юрій Андрухович, «це підпільне барокко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках».