Екранізувати відому книжку завжди непросто. Кіно не має бути просто ілюстрацією, бо кожен читач, гортаючи сторінки роману, уже нафантазував собі значно кращу ілюстрацію і навряд полюбить чужі недосконалі картинки на запропоновану тему. Кіно в ідеалі не має й далеко відійти від книги, бо тоді глядачі не зрозуміють, до чого тут твір їхнього улюбленого автора. Тож повинен бути збережений баланс між цими двома крайніми точками, і, як доводить історія кінематографа, таке трапляється дуже рідко.
30 грудня на Netflix вийшла екранізація сатиричного бестселера американського постмодерніста Дона Делілло «Білий шум», яку зняв режисер Ноа Баумбах за своїм же сценарієм. Прем’єра фільму відбулася ще в серпні на Венеційському кінофестивалі, а від листопада він був в прокаті в усьому світі, хоча не в Україні. Імовірно, тому, що у нас цей твір Делілло до цього не перекладали, і він оце тільки-но виходить у видавництві «Темпора».
Тож у всіх кіноманів (чи делілломанів) буде привід порівняти, що ж краще — фільм чи книга, не забуваючи про те, що література і кіно — різні види мистецтва, а тому диктують і різні засоби вираження сюжету.
«Білий шум» — це роман 1985 року про професора гітлерознавства Джека Ґледні та його сім’ю: дружину Бабетту і чотирьох дітей від їхніх попередніх шлюбів. Ґледні (зіграний Адамом Драйвером), що перший в Америці започаткував академічне дослідження Адольфа Гітлера, ввівши відповідну дисципліну, викладає «Історію нацизму» та загалом живе щасливим науковим і сімейним життям, у якому їх із Бабеттою (зіграна Ґретою Ґервіґ) непокоїть тільки одне: хто ж із них помре першим і так зруйнує обопільну гармонію? Кожен із них по-своєму шукає розради від цього страху смерті: професор — ховаючись за символічною фігурою фюрера, а його дружина — потайки беручи участь в експериментальній програмі нових медикаментів «Дилар», які мають вгамувати її фобію.
Цей подієвий каркас режисер лишає без суттєвих змін і навіть ділить свій фільм на три частини з такими ж назвами, як у книзі: «Хвилі та випромінювання», «Повітряно-токсичне явище» і «Диларама». Втім, загадковий «Дилар» в кіно з’являється вже на п’ятій хвилині, тоді як в романі — лише наприкінці першої чверті. Усе задля того, що посилити сімейну лінію, відкинувши все, що б від неї відволікало. Втім, в американського письменника всі лейтмотиви сплетені так сильно, що повністю прибрати один із них доволі складно.
Читайте також: Максим був парубок моторний, і хлопець хоч куди Оса
З огляду на це будь-яка екранізація передбачає очевидне скорочення першоджерела чи точніше — трансформацію, бо обов’язково треба буде щось переставити місцями, а то й додати. Й оцей «додатковий прибуток», як на мене, і є найцікавішим для того, хто вже читав Делілло.
Баумбах гарно придумав почати кіно зі слів «Добре, запускайте фільм», щоб одразу ж показати, що це лекція іншого професора — Мюррея — який читає курс про автотрощі, але дуже прагне розповідати студентами про Елвіса Преслі так, щоб він став для нього чимось подібним на Гітлера для Ґледні. Також Баумбах показав те, що лишилося «за кадром» в романі: причину аварії на залізниці (зауважте, що у водія вантажівки по радіо грає пісня Елвіса «Rubberneckin’»). Загалом це якийсь рік Елвіса Преслі, бо ще у травні вийшов його непересічний байопик від База Лурмана.
І ще в екранному «Білому шумі» зроблено акцент на таємничому чоловікові зі шрамом (чого зовсім немає у Делілло), який наче переслідує Джека: у вигадливому кошмарі, на галявині, в супермаркеті й готелі. Але найбільше в екранізації, перша половина якої більше скидається на буктрейлер чи прискорену версію, різниться друга половина і завершення, де родина спільно вирішує проблему, із якою в художньому тексті мав справу лише чоловік.
Читайте також: 2022-й. Культурні підсумки
Фінал — промовиста відмінність задумок Делілло і Баумбаха. У письменника все завершується дивом і майже релігійним смиренням, милуванням довколишньою красою. У сценариста все закінчується в торговельному центрі, де персонажі фільму разом з іншими людьми ніби беруть участь у кліпі на пісню «new body rhumba» гурту LCD Soundsystem. Якщо у Делілло було багато про телебачення і супермаркет, то у Баумбаха лишилося тільки останнє. Однак обох об’єднує думка про сім’ю, лише сам принцип об’єднання нетотожний. Якщо прозаїк кепкує з культури споживання й культу телевізора в будинку, то режисер оспівує любов споживачів, а телевізор використовує переважно як дзеркало, в якому час від часу реально чи примарно відбиваються головні герої.
Така вже наша постмодерна доба: замість дзеркальця — екран, замість дому — супермаркет.