Том Мактаг на шпальтах The Atlantic порівнює цьогорічний Чемпіонат світу з футболу в Катарі із перемогою Дональда Трампа на виборах 2016-го: «Цього не повинно було статися, але сам факт того, що це сталося, лише показує, наскільки все погано». Мактег називає 22-й чемпіонат «найбільшим абсурдом в історії спорту».
Крім того, що Катар ніколи не відзначався футбольними успіхами, автор іронізує ще й стосовно погодних умов у країні Близького Сходу влітку, коли турнір завжди проводиться. Цьогоріч вперше в історії ЧС відбувається у листопаді та грудні. «Вони з таким же успіхом могли передати Дубаю права на зимову Олімпіаду», – пише автор, зауважуючи, що парадокс організаційних рішень насправді приховує набагато глибший сором.
Серед близько 3 мільйонів населення Катару, громадянами країни є трохи більше, ніж 10 %. Решта – дуже багаті емігранти з інших країн та «армія» бідних мігрантів, які працюють як дешева робоча сила на проєктах на кшталт Чемпіонату світу. Катар взагалі не мав відповідної інфраструктури чи фан-бази, коли отримав право приймати ЧС.
Проведення таких масштабних подій у країні з дуже поганим станом дотримання прав людини та майже відсутньою футбольною історією викликає багато питань до ФІФА: «Хоча передача турніру Росії 2018 року могла виглядати погано за індексом демократії та прав людини, це була принаймні велика країна з гордою футбольною історією. Але Катар?»
Мактаг вважає, що Катар зміг подолати конкурентні заявки США, Австралії, Японії та Південної Кореї через те, що вся система скомпрометована:
«Катар-2022 – це те, що стається, коли на корумповану міжнародну організацію з величезною владою та невеликою підзвітністю перекладають відповідальність за важливі речі; коли демократії готові продати себе, свої інституції та навіть свою культуру найвищому покупцеві, і коли цілі економіки стають залежними від експлуатації дешевої глобалізованої робочої сили та нерегульованого капіталу».
Читайте також: Швейцарський суд відхилив позов проти ФІФА у справі щодо ЧС-2022 в Катарі
Автор називає бажання диверсифікувати свою економіку до того, як нафтогазове багатство висохне одним із головних прихованих мотивів Катару та інших країни Перської затоки займатися проєктами, подібними до футбольного Чемпіонату світу.
«Щоб досягти цієї мети, вони інвестують у спорт, розваги, туризм і транспорт – у надії стати сонячними, низькоподатковими центрами майбутньої глобальної економіки, куди багаті приїжджають жити, працювати, скуповуватись та відпочивати завдяки армії бідних робітників-мігрантів якомога далі від громіздкого тягаря демократії. Їх інвестиції в спорт є лише частиною цієї ширшої стратегії», – пояснює автор.
«Ми на Заході не тільки приймаємо їхні гроші за наші спортивні команди, але й купуємо їхнє викопне паливо та натомість продаємо їм зброю. Очікувати, що спорт виступатиме як почесний виняток, тоді як решта суспільства намагається заробити якомога більше грошей – незалежно від моралі чи довгострокової безпеки їхніх країн – смішно», – підсумовує Мактег.
The Economist пише, що Катар витратив $300 мільярдів за 12 років, відколи отримав право на проведення ЧС, з очікуваним заробітком від події лише $17 мільярдів. Багато цих коштів пішло на створення інфраструктури, зокрема нової системи метро для розміщення 1,5 мільйона відвідувачів. Хоча організатори стверджують, що проєкти будуть приносити прибуток навіть після «забитих фінальних голів», The Economist запевняє, що масштабні спортивні події зазвичай марна інвестиція.
Видання покликається на дані дослідників з Лозаннського університету, згідно з якими 31 із 36 великих подій (на кшталт ЧС з футболу або Олімпійських ігор) між 1964 і 2018 роками принести країнам, що їх приймали, значні витрати. Аналіз охоплює 14 чемпіонатів світу, і серед них лише російський 2018 року був прибутковим та отримав профіцит у розмірі $235 мільйонів, хоча це лише 4,6% повернення від усіх інвестицій. Здебільшого, це кошти із великої угоди щодо прав на трансляцію.
Дані Лозаннського університету, про які пише The Economist, стосуються лише витрат безпосередньо на подію, на кшталт будівництва стадіону чи логістики для персоналу та учасників. Для повної суми до них варто також додати непрямі витрати у вигляді нового метро, готелів тощо.
«Деякі інфраструктурні проєкти роблять економіку більш продуктивною у довгостроковій перспективі. Але багато дорогих стадіонів з часом залишаються невикористаними, і ці події рідко сприяють економічному розвитку навколишніх територій», – пояснює видання. Відтак щоразу менше країн хочуть братися за їх організацію – якщо 2016 року на проведення літніх Олімпійських ігор претендувало сім міст, то для 2024 року було лише дві потенційні кандидатури.