В Україні не така довга історія новітньої демократії, щоб робити висновки на кшталт «ніколи ще…», але справді, ще ніколи в новітній історії не було таких безглуздих виборчих перегонів, коли танки змагаються з повітряними кульками чи мильними бульбашками, принаймні так бачиться на перший погляд. Про це у своїй колонці на сторінках Тижня пише Юрій Макаров.
Авжеж, зауважує він, на початковому етапі здавалося, що все як завжди, а наявність у списку претендентів артиста сприймалася як дотепний жарт. Усі розуміли, хто за кого, хто кого підтримує, які в кого ресурси, які сили й засоби буде задіяно. Те, що уявні фаворити залишилися за бар’єром, було для них неприємним сюрпризом, особливо для тих, хто штовхався в першій п’ятірці рейтингів (Бойко, Гриценко, Тимошенко), але найбільшою фрустрацією став відрив лідера. Такого не буває!
«Буває, ще й як… Антисистемні популісти час від часу приходять до влади на хвилі загального невдоволення, байдуже, у країнах першого чи третього світу. Згадаймо Трампа або Чавеса. Ні, тут інше, тут пропозиція голосувати за Д’Артаньяна, Робіна Гуда, Ґеца фон Берліхенґена, Вінні-Пуха, тобто літературного героя, симпатичного та привабливого, який, проте, не має жодного зв’язку з реальністю, — справжнісіньке ноу-хау. Тут ставка на інфантильність аудиторії, на безвідповідальність і звичку, що від мене особисто нічого не залежить не лише в країні, а й у власному сценарії життя. Та є ще одна унікальна особливість моменту.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»