Голова громадської організації «Блакитний птах» Ганна Мокроусова розповіла в інтерв’ю Тижню, що потрібно робити якщо хтось пропав у так званій сірій зоні, але на контрольованій Україною території, а також на окупованій території.
Так, за її словами, якщо хтось пропав у так званій сірій зоні, але на контрольованій Україною території, треба негайно звертатися до поліції, Служби безпеки, громадських організацій, представників уповноваженого з прав людини.
«Подати заяву ви можете в будь-якому регіоні України, там же можна дістати документ про реєстрацію справи, дізнатися прізвище слідчого. Інколи корисно буває спільно діяти з офіцерами цивільно-військової співпраці Збройних Сил, які допомагають розібратися, що саме могло трапитися. Вони зазвичай знають зони відповідальності підрозділів, тому орієнтуватися легше. І ще важливо, коли людина знайдеться, не забути закрити справу, щоб не було зайвих проблем», — пояснила Мокроусова.
Водночас вона наголосила, що якщо людина зникла на окупованій території не завжди слід негайно здіймати галас, і навіть не радить одразу писати заяву в поліцію. Бо, згідно з ухваленим окупантами «законом» (Згідно з яким будь-кого можуть місяць тримати під вартою, не висуваючи обвинувачення, потім ще додати місяць, затим ще один — Ред.), людину можуть відпустити протягом трьох місяців без обвинувачування.
За словами волонтерки, треба дивитись індивідуально: якщо процес обміну має відбутися ось-ось, можна пришвидшитися, щоб внести особу до списків. Але реальність така, що обміни полоненими стаються не так часто, тому іноді продуктивніше почекати, раптом відпустять людину, не знайшовши «великих гріхів», — сказала вона.
«Тому, по-перше, ми радимо не панікувати, відшукати того, хто може бути представником затриманого на тій території, щоб подати заяву про зникнення там людини. Це потрібно для того, щоб мати зворотний зв’язок, відстежувати долю та відповідно спрямувати зусилля на звільнення. Обов’язково треба надати інформацію Моніторинговій місії ООН та представникам «Червоного Хреста». Це безпечно, вони намагаються стежити за справою, приходити на суди, підтримувати полонених. У них не дуже багато повноважень на тій території, але це хоч якийсь шанс мати підтримку», — розповіла Мокроусова.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»