Історію формування об’єднаної Європи можна поділити на два великих етапи. До початку 2000-х поступальне поглиблення інтеграції супроводжувалося динамічним територіальним розширенням. Натомість із середини 2000-х дедалі виразнішими ставали опір обмеженню суверенітету членів та наростання євроскептичних настроїв аж до виходу із ЄС.
1957 року було укладено угоду про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і почалося формування на її основі (до 1968-го) Митного союзу шести економічно подібних одна до одної держав повоєнної Європи: Німеччини, Франції, розташованих між ними держав Бенілюксу (Бельгії, Нідерландів і Люксембургу) та Італії. З 1 січня 1973-го відбулося перше розширення ЄЕС: до спільноти приєдналися Велика Британія й тісно пов’язані з нею економічно Данія та Ірландія.
Відтоді й до початку ХХІ століття ця економічна спільнота пройшла період динамічного поглиблення інтеграції та територіального розширення до 28 членів. Із 1 листопада 1993 року ЄЕС трансформувався в Європейський Союз (ЄС), який окрім економічної інтеграції на основі спільного ринку товарів та послуг доповнювався й іншими напрямами інтеграції, як-от європейське громадянство, єдина валюта, спільна зовнішня та безпекова політика, а також співпраця у сферах юстиції та внутрішніх справ.
Читайте також: Анатомія єврооптимізму
Поглиблення інтеграції, яка дедалі більше нагадувала рух до єдиної федеративної держави, набуло форсованих темпів. У червні 2004-го було схвалено текст європейської Конституції, яку вже в жовтні підтримали глави держав та урядів усіх тогочасних 25 членів. Однак тут процес різко загальмувався, оскільки проведені в першій половині 2005 року референдуми на підтримку Конституції ЄС у Франції та Нідерландах виявилися провальними. Лісабонська угода, яка набрала чинності 2009-го й була покликана замінити провалену Конституцію, полегшила ухвалення рішень у ЄС: у низці випадків для цього було достатньо згоди більшості країн-членів.
Але в умовах поглиблення суперечностей у ЄС на тлі таких нових випробувань, як боргова криза в економічно слабших державах та дедалі більший потік мігрантів (часто до тих самих країн), відповіддю на подальшу євроінтеграцію стало посилення євроскептицизму. ЄС із мрії про єдиний дім для багатьох країн перетворився на загрозу власному, традиційному, національному. Євроскептицизм, який супроводжував формування об’єднаної Європи фактично від самого його початку, ось-ось дістане своє концентроване вираження у формі Brexit — виходу одного з найбільших членів від часу заснування ЄС.
За менш ніж півстоліття Велика Британія стала наочним посібником зміни прагнень від непростої інтеграції (попри тривалий спротив Франції, однієї з ключових держав-співзасновниць, керівництво якої в 1960-х розглядало Лондон як потенційного агента впливу Вашингтона в Європі) до наполегливого бажання вийти із Союзу. Але крім Британії розчарування в ЄС більшою чи меншою мірою помітне фактично в усіх членів євроспільноти. А надто в тих, що мають відчуття, ніби перебування в Європейському Союзі створює чи не більше проблем та обмежень для реалізації національних інтересів, аніж дає можливостей і переваг.
Читайте також: Підготовка до Європи
Опитування Parlameter-2018 щодо гіпотетичного референдуму про членство в ЄС засвідчило, що крім Великої Британії підтримка ідеї виходу з нього сягає від 44% до 60% ще принаймні в семи країнах. Причому п’ять із них (Чехія, Словаччина, Кіпр, Болгарія та Хорватія) порівняно недавно зі ще більшим оптимізмом, аніж британці в 1960-х, прагнули вступу до спільноти. Понад те, тільки 44% громадян країни-співзасновниці Італії сьогодні проголосувало б за її збереження в ЄС. Тим часом серед послідовних прихильників Євросоюзу, де за членство в ньому готові проголосувати понад 75% громадян, наразі лише шість країн: Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Швеція, Данія та Ірландія. Серед постсоціалістичних неофітів ЄС тільки в Польщі, Литві та Естонії прихильників залишається більш як дві третини.
Тому, зводячи в ранг мало не національної ідеї прагнення членства в Європейському Союзі, українцям варто було б самим собі відповісти на питання: а що саме ми хочемо від членства в цій спільноті та на які жертви заради цього готові йти, щоб потім не почуватися так само обманутими й зневіреними, як нині громадяни низки країн ЄС? Не ставлячи під сумнів те, що ми є і маємо бути невід’ємною частиною цивілізаційного Заходу, розвиватися за усталеною там економічною моделлю, слід уже зараз сформувати засади здорового українського євроскептицизму, щоб потім не намагатися вийти з організації, до якої сьогодні так прагнемо потрапити.
Такий конструктивний євроскептицизм, хоч як дивно це прозвучить, украй необхідний. Адже подальше застосування підходу «чего ізволітє» в переговорах із ЄС, неспроможність чи небажання обстоювати важливі національні пріоритети литимуть воду на млин не лише антиєесівських, а й антизахідних настроїв, критики геополітичного та цивілізаційного вибору країни, що є значно важливішими за членство в ЄС в умовах перманентної загрози Україні з боку Росії.
В основі критичного підходу українців до умов інтеграції з ЄС мають лежати дві надзвичайно важливі для майбутнього України сфери: збереження національної ідентичності та досягнення економічного успіху.
Читайте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі
Якщо для нинішніх членів ЄС однією з ключових причин зростання євроскептицизму є наплив мігрантів, то для України ризики від втягування у «велике переселення народів» сучасності в процесі подальшої інтеграції в ЄС навіть більші. Ми можемо зіткнутися з тими самими проблемами, що й країни Центральної Європи, які не бажають допустити заміну власних громадян, які шукають кращої долі деінде, вихідцями з чужих культурно-цивілізаційних спільнот Азії та Африки. Відтак їхні лідери дедалі відвертіше чинять опір міграційній політиці ЄС.
Проте міграція українців до багатших країн, якими наразі є майже всі члени ЄС, і прибуття на їхнє місце чужорідних елементів із Азії та Африки — це ще більший виклик із культурно-цивілізаційного погляду. Адже важливим аспектом українського євроскептицизму є застереження, що інтеграція до ЄС має відбуватися паралельно з деколонізацією та українізацією України. А це, на жаль, аж ніяк не гарантовано. Для Євросоюзу з його нинішньою універсалістською, надміру ліберальною політикою може бути цілком прийнятно інтегрувати нашу країну як звичайний уламок колишнього СРСР. Перетворення України на другу, альтернативну, демократичнішу, ліберальнішу, більш ринкову чи європеїзовану, але Росію для нас не те що невигідне, а шкідливе та навіть критично небезпечне. Навіщо нам євроінтегрована, однак російсько- чи двомовна Україна з тенденцією до поступової русифікації в процесі подальшої урбанізації та субурбанізації? З трудовою, часто безповоротною еміграцією дедалі більшої кількості українців із сіл та містечок, що є головним резервуаром носіїв української мовно-культурної ідентичності. І водночас поповненням російськомовних, європеїзованих, але неукраїнізованих міст численними вихідцями з азійсько-африканських культурних спільнот, які зливатимуться там із загальною масою «інтернаціоналізованого» на чужій українству російській культурній основі? Чим це краще від Малоросії в неоімперських проектах Кремля?
Так само не потрібне українцям і перетворення на економічну провінцію ЄС, де наша країна буде не однією з повноправних учасниць, а лише територією, якою користуватимуться фінансово-економічні групи з так званої старої Європи. Нам може бути нав’язано модель економічної спеціалізації, яка відповідає інтересам інших країн, а також заблоковано розвиток тих секторів економіки, які можуть створити конкуренцію метрополії. Таку політику проти України можна було спостерігати з боку Росії протягом десятиліть формально незалежного існування двох держав. Для країн, що, як і ми в минулому, вже були колоніями і не пройшли повністю процесу деколонізації, ця проблема особливо гостра. Адже одну залежність часто просто змінює інша.
Читайте також: Обмежені перешкоди. Візова лібералізація з ЄС як засіб модернізації країни
Звичайну зміну метрополії не можна розглядати як мету України. Пріоритетом соціально-економічної політики не повинно бути суто механічне збільшення обсягів ВВП, середньої зарплати чи надходжень до бюджету. Важливими є якість цих показників, збереження здорової соціально-економічної тканини у формі численного малого та середнього бізнесу.
Умовою економічної інтеграції до ЄС має бути збереження панівних позицій українського бізнесу в ключових секторах національної економіки. Доступ до нашого внутрішнього ринку іноземних постачальників, зокрема коли йдеться про державні замовлення, має супроводжуватися взаємним пропорційним відкриттям ринку й доступу до держзамовлень країн ЄС. Потрібно відстоювати позицію, що зростання доходів, створення та збереження нових робочих місць, а отже, збільшення місткості українського ринку для європейських товарів мають відбуватися не через поглинання ключових сегментів вітчизняної економіки великим бізнесом ЄС, як це було, наприклад, у країнах Центрально-Східної Європи. Не можна допустити й поглинання банківсько-фінансової системи іноземними фінустановами.
Доки наші партнери з ЄС не сприйматимуть усе це, не варто педалювати процес інтеграції, навпаки, треба послідовно й наполегливо стояти на тому, що вона має супроводжуватися збереженням за нами суб’єктності. Адже можливості для нарощування постачань українських товарів на європейський ринок є вже сьогодні. Експорт вітчизняної продукції до ЄС сягнув рекордних за всю історію обсягів: за підсумками 2018-го понад $20,1 млрд, тоді як, приміром, на попередніх піках — у 2008-му, 2011-му, 2013–2014-му — цей показник ніколи не перевищував $17–18 млрд.
Головне питання в тому, щоб було що постачати й щоб ця продукція мала високу додану вартість. Адже в нашому експорті наразі переважають сировинний складник і напівфабрикати, а це обмежує перспективи поліпшення кількісних і якісних параметрів економіки за її нинішньої структури. Так само обмежені можливості для європейських постачальників дає й сучасний український ринок збуту. Тому економічна інтеграція з ЄС має розглядатися як інструмент формування потужної національної економіки, перетворення країни на сильного торгово-економічного та інвестиційного партнера.