Світ

  ▪   Максим Віхров

Підготовка до Європи

Фото: PRESS.LV
Чому пауза у євроінтеграції — слушна нагода для форсованої розбудови української нації
Матеріал друкованого видання
№ 46 (574)
від 14 листопада

Те, що 2014-го українцям вдалося повалити проросійський режим Віктора Януковича й розвернути геополітичний вектор країни — один із найбільших історичних успіхів із моменту здобуття незалежності. Україна випала з неоімперського проекту Росії, але про членство в ЄС наразі не йдеться. Угода про асоціацію зафіксувала, що ми надалі рухатимемося курсом «Геть від Москви!», але про євроінтеграцію країни сьогодні не кажуть ані в Києві, ані в Брюсселі, ані деінде.
Такий підвішений (чи то пак перехідний) стан може тривати довго. Якщо країни Балтіїї стали членами ЄС через шість років після того, як їхні угоди про асоціацію набрали чинності, то Польща й Угорщина — через 10 років, а Болгарія та Румунія — аж через 12. Скільки часу відведено Україні — питання з багатьма невідомими, і за певних обставин ця невизначеність може стати політичною проблемою, щонайменше — аргументом у руках проросійських сил. Але на думку єврооптимістів, то є часом, що відведений Україні для виконання домашнього завдання, — впровадження європейських стандартів у правовій, політичній, економічній та інших сферах. Із цим важко сперечатися, крім того, це також історична нагода, щоб зайнятися пришвидшеним націєбудівництвом і деколонізацією. У практичній площині йдеться про створення оптимальних умов для розвитку української культури, утвердження статусу української мови, декомунізації та дерусифікації. Аналогічний шлях більшість країн Європи пройшла задовго до утворення ЄС, а тому нині на деякі практики європейський істеблішмент дивиться скоса, а то й відверто засуджує їх. Однак легковажити цим завданням не можна, оскільки й у самому Євросоюзі трендсеттерами скоро можуть стати консервативні, націоналістичні та євроскептичні сили, а тому Україні доведеться серйозно боротися за своє місце на європейській орбіті.


Темпи націєбудівництва


У тому, що стосується націєбудівництва, Україна сьогодні заходить на дистанцію, яку більшість пострадянських країн пробігли ще в 1990-х. Найрадикальніших рішень вживали в Прибалтиці, зокрема в Латвії та Естонії, де відповідно 1995-го та 1993 років було впроваджено інститут негромадянства. Цей крок став суперечливим, але вимушеним, оскільки за часів СРСР національний склад населення обох країн дуже змінився: у 1980-х кількість представників титульної нації в Латвії заледве становила 52%, а естонців у Естонії — близько 62%. Причому, як показала практика, росіяни (а саме вони представляють найчисленніші нацменшини) не поспішали проходити нескладну процедуру натуралізації та ставати частиною латвійської чи естонської нації. Перебуваючи в політичному та правовому середовищі ЄС, Латвія та Естонія, найімовірніше, були б змушені впровадити мультикультуралізм (читай — легітимізувати російські анклави, які Москва намагалася б перетворити на вогнища сепаратизму). Але ухваливши складні рішення завчасно, Латвія та Естонія поставили ЄС перед фактом, який Брюссель був змушений прийняти. На щастя, становище в Україні не настільки гостре, як у Прибалтиці в 1990-х роках, проте певні рішучі кроки все одно необхідні. І зробити їх зручніше тоді, коли думка європейського істеблішменту має для нас якомога меншу зобов’язальну силу.

 

Читайте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі


Показовий випадок — горезвісний мовний закон Ківалова — Колесніченка, завдяки якому російська мова дістала офіційний статус у восьми південно-східних областях України. Надання таких преференцій у найбільш русифікованих регіонах спричинило обурення у суспільстві. Тимчасом у ЄС закон критикували за половинчастість, за те, що він надає перевагу лише російській, а не мовам усіх інших нацменшин. Таку позицію тоді озвучили голова представництва ЄС в Україні Жозе Тейшейра, а також генсек Ради Європи Турбйорн Яґланд. У 2014-му, після того як Верховна Рада проголосувала за його скасування, Яґланд висловив жаль щодо цього.


Проблема збереження української мови залишається незрозумілою для ЄС і дотепер. Приміром, цього року, у розпал суперечок щодо нового українського закону про освіту, ПАРЄ ухвалила резолюцію, яка закликає держав — учасниць Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин, зокрема, «підняти статус таких мов до офіційного в тих регіонах, де вони використовуються», а також забезпечити право використання цих мов «у всіх аспектах суспільного життя». Нагадаємо, Україна ратифікувала Хартію 2005-го, відтоді нею маніпулюють проросійські політичні сили й із посиланнями на неї ухвалювався той-таки закон Ківалова — Колесніченка. Законопроект про державну мову, ухвалений у першому читанні Верховною Радою 4 жовтня, у Брюсселі рекомендують подати на розгляд Венеціанської комісії та провести «консультації» з представниками нацменшин.


Немає жодного сумніву, що в міру зближення України та ЄС проросійський табір переозброюватиметься «європейською» риторикою та рано чи пізно почне апелювати до концепції мультикультуралізму, плекання різноманіття й захисту прав меншин, щоб припинити українізацію та створити умови для ревіталізації «русского мира». До того ж апелюватимуть (і вже апелюють) інші країни, що прагнуть використати власні меншини як засіб впливу на Україну. Тому найближчим часом остання мусить зафіксувати примат української мови та культури, оскільки зробити це, будучи частиною ЄС, може виявитися набагато важче. Те саме стосується й деколонізації, зокрема в площині декомунізації (читай — розриву із «спільним радянським минулим»). Нагадаємо, свого часу Венеціанська комісія винесла рішення, що український закон про декомунізацію не відповідає стандартам Ради Європи. Під критику потрапила й норма про кримінальну відповідальність для його порушників, а також про заборону відповідних партій. Останнє, за рекомендацією Венеціанської комісії, має застосовуватися лише у виключних випадках. Дискусії про те, наскільки ситуація з КПУ є «виключною», могли тривати нескінченно, але, на щастя, Київ проявив стійкість, а у ЄС цією темою ніхто особливо не зацікавився. Під критику потрапило також блокування російських соцмереж та інтернет-ресурсів. Яґланд тоді заявив: «Це супере­чить нашому спільному розумінню свободи висловлення думок і свободи засобів масової інформації». Добре, що на той момент стурбованість російською інформаційною агресією стала очевидною навіть для найліберальніших європейських лідерів і аргументи України про те, що це питання безпеки, а не свободи слова, були почуті.

 

У світлі новітніх трендів


Чи не відкине Україну форсоване націєбудівництво ще далі від європейського мейнстриму? Відповідь на це питання не така очевидна, як здається. По-перше, ЄС — не закостеніла данина, а середовище, у якому постійно точиться політична, економічна та ідеологічна боротьба, зокрема щодо того, яким буде майбутнє об’єднаної Європи. І нині там (та й в усьому євроатлантичному світі) посилюються позиції тих, хто скептично ставиться до глобалістських футуристичних проектів, виступаючи за примат національних інтересів та збереження національних ідентичностей. Спектр сил такого спрямування широкий — від консервативних християнських демократів до радикальних націоналістів та євроскептиків. І всіх їх годі вважати маргіналами. Так, у Європарламенті поточного складу відносну більшість місць (29,2%) посідає правоцентристська, християнсько-демократична Європейська народна партія. Ще 9,6% належить групі «Європейських консерваторів та реформістів», 5,9% — групі євроскептиків «Європа свободи та прямої демократії», 4,8% — націоналістичній групі «Європа націй та свобод». Разом групи правоконсервативного спектра займають майже половину (49,5%) місць у Європарламенті. Для порівняння: групи лівого спектра мають 32% місць, ліберали-центристи — 9%, зелені — 6,9%. Наступні вибори до Європарламенту відбудуться в травні 2019 року, і за даними національних опитувань, навіть відверті євроскептики можуть збільшити свою присутність до понад 60% (Reuters, 2018).

 

Читайте також: Обмежені перешкоди. Візова лібералізація з ЄС як засіб модернізації країни


Підйом євроскептиків і радикальних правих спостерігається й на рівні національних парламентів. Так, на останніх парламентських виборах у Швейцарії Швейцарська народна партія набрала 29%, у Австрії Партія свободи взяла 26%, Данська народна партія — 21%, угорський «Йоббік» — 19%, «Шведські демократи» — 17,6%, італійська «Ліга» — 17,4%, французький «Національний фронт» та голландська Партія свободи взяли по 13%, німецька «Альтернатива для Німеччини» — 12,6% тощо (BBC, 2018). Помітно дрейфують управо й європейські центристські партії. Це видно на прикладі Німеччини, однієї з країн — стовпів ЄС. Там після парламентських виборів 2017 року під загрозою опинилася виявилася «велика коаліція» у складі Християнсько-демократичного союзу, Християнсько-соціального союзу в Баварії та Соціал-демократичної партії Німеччини, яка домінує в Бундестазі з 2013-го. Причому найсерйозніші непорозуміння виникли не із соціал-демократами, а між самими консерваторами. Вимагаючи жорсткішої політики щодо мігрантів, лідер ХСС Горст Зеегофер навіть погрожував піти у відставку з посади міністра внутрішніх справ. Крім того, він украй критично ставиться до політики мультикультуралізму, яку багато років провадить у країні Анґела Меркель. «Іслам не є частиною Німеччини», — заявив він у березні виданню Bild. А його однопартієць Маркус Зедер, обраний прем’єр-міністром Баварії, навіть постановив розмістити християнські хрести в усіх публічних закладах регіону, апелюючи до баварської ідентичності та цінностей.


Нової точки опори у Європі активно шукають і Сполучені Штати. Цієї осені Стів Беннон (у минулому — керівник передвиборчої кампанії Дональда Трампа та його радник уже в Білому домі з питань політичної стратегії) активно працює з європейськими євроскептичними, націоналістичними та консервативними силами. Ліволіберальний європейський істеблішмент небезпідставно вбачає в цьому «змову популістів», спрямовану проти себе, що почасти відповідає дійсності. Як і те, що частина європейських партій консервативного спектра мають симпатії до Росії або навіть прямі зв’язки з нею. Проте уявлення, нібито Москва чинить великий вплив на життя цілої Європи — це відверта конспірологія, дуже компліментарна для самої Росії. Так званий підйом популізму в Європі — це радше реакція на те, що нинішні еліти не спроможні забезпечувати потреби конкретних суспільств. Згідно з опитуванням Parlemeter-2018, із тим, що справи у ЄС йдуть у правильному напрямку, згодні 28% європейців, не згодні — близько 50%. Дослідження, проведене Pew Research Center у Франції, Німеччині, Греції, Італії, Польщі, Іспанії та Британії у 2014 році, показало: 65% мешканців цих країн (медіанний зріз) вважають, що ЄС не розуміє потреб власних громадян, 63% — що він надто нав’язливий, 57% — що неефективний. За даними Parlemeter-2018, від майбутніх претендентів на місця у Європарламенті європейці передусім хочуть почути пропозиції щодо проблеми мігрантів (50%), далі — щодо розвитку економіки та боротьби з молодіжним безробіттям (47%), потім щодо боротьби з тероризмом (44%), і лише затим європейців турбує боротьба з кліматичними змінами (40%), промоція прав людини та демократії (35%) та інші питання.

 

Читайте також: Ришард Чарнецький: «Європарламент — найбільш проукраїнський орган серед європейських інституцій»


Навіть після Brexit у сценаріях щодо розпаду ЄС унаслідок тріумфу «популістів» більше алармізму, ніж реальних аргументів. Але безперечно, що в об’єднаній Європі назріває ревізія пріоритетів і невирішених «домашніх» проблем. Не виключено, що внаслідок цієї ревізії для об’єднаної Європи стане зрозумілішою Україна, заклопотана власним націєбудівництвом. Інше питання, яким буде її місце в оновленій констеляції національних інтересів європейських країн. Немає жодних гарантій, що ціннісне зближення з об’єднаною Європою супроводжуватиметься зближенням європейських та Українських інтересів. Судячи з напруження, яке наростає в наших відносинах із Польщею та Угорщиною, за місце у Європі (хоч у складі ЄС, хоч як його сателіт) доведеться боротися чимдалі активніше. А для цього Україні треба не лише розвивати економіку та розбудовувати ефективні державні структури, а й плекати суспільну солідарність — притому не ситуативну, яку українці демонструють у критичні моменти своєї історії, а тривку, основану на спільній національній ідентичності та усвідомленні національних інтересів. Це було вкрай потрібно, щоб вирватися з «русского мира», але не менш потрібно й для того, щоб знайти своє місце в об’єднаній Європі. Європейська цивілізація справді є нашим домом, проте один із головних її принципів — постійна боротьба особистих і колективних (у нашу епоху — національних) інтересів, а тому до Європи слід повертатися всебічно підготовленими. І добре, що ми маємо на це час.