Тоді як на вітчизняному владному олімпі пропонують внести зміни до Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» й стерти його з пам’яті нації, викресливши зі шкільної програми згадки про цю трагедію, дедалі більше західних науковців приєднуються до думки, що то був геноцид.
Вірмени, євреї, українці…
У нещодавно опублікованій «Хрестоматії досліджень геноциду» американський юрист Семюел Тоттен і австралійський історик Пол Бартроп зазначають, що «в Україні впродовж 1932–1933 років було заморено голодом від 5 до 7 млн селян, більшість із яких були етнічними українцями; штучний радянський голод виник унаслідок того, що уряд Сталіна вилучив увесь урожай і навіть засоби виробництва харчових продуктів. У даному випадку величезна кількість смертей була результатом ідеологічно спланованого соціального винищення. Мета була знищити так званих куркулів, однак фактично мішенню став кожен, хто підтримував українізацію (український націоналізм, свободу, вираження своєї культури), включно з найбіднішими. Супроводжувала цю поведінку насильницька інтеграція різних релігійних і національних груп до наявної радянської політичної структури в умовах насильницької русифікації. Геноцид, продукт екстремального вияву соціальної технології, трансформував традиційні форми землеволодіння та землекористування й буквально до крихти вимів із села все, що могли споживати селяни».
Професори Тоттен і Бартроп доходять висновку, що масове вбивство людей радянським режимом уписується навіть у найстрогіше визначення геноциду, й зараховують Голодомор 1932–1933 років в Україні до трьох основних таких діянь проти людства у першій половині ХХ століття (поряд із геноцидом вірменів та Голокостом).
Серед пунктів, зазначених у Конвенції ООН про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948) та в Римському статуті Міжнародного карного суду актів геноциду (1998), щодо Голодомору найчастіше застосовують третій – «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на її цілковите або часткове фізичне винищення».
У тексті «Елементів злочинів», який також застосовує Міжнародний карний суд як джерело права, у цій дії виділено такі складники:
1. Злочинець створив (заподіяв, нав’язав) для однієї чи більше осіб певні умови життя.
2. Така особа чи особи належать до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
3. Злочинець мав намір знищити, цілком або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.
4. Умови життя були розраховані на фізичне знищення цієї групи, цілком або частково.
5. Ця дія відбулась у контексті серії аналогічних дій, спрямованих проти цієї групи чи була дією, що сама могла спричинити таке знищення.
З наміром убивства
Кожен із зазначених елементів геноциду можна знайти в Голодоморі 1932–1933 років в Україні. Створення для осіб певних умов життя: ситуація виникла штучно через установлення непомірних квот на зерно й вилучення спершу всього збіжжя, а потім і решти харчів.
Це було спрямовано проти селян, основна маса яких– українці, що є ознакою другого елемента злочину геноциду: особа чи особи належать до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Йшлося про питому частину нації, а оскільки українізація на початку 1930-х досягла такого рівня, який більшовицькі вожді визнали небезпечним, вони вирішили знищити чи підірвати дух цієї складової народу. Як зазначив Міжнародний карний трибунал стосовно колишньої Югославії, «якщо специфічна частина групи є символічною для цілої групи чи найголовнішою для її виживання, це може свідчити на користь того, що ця частина може бути визначена як істотна».
У постанові ЦК ВКП(б) й Ради народних комісарів СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року чітко простежуються переляк влади перед результатами українізації, що сягнула за «дозволені» рамки, й безпосередній зв’язок її результатів із політикою вилучення зерна. Остання мала стати методом придушення соціального й національного опору.
Третій елемент геноциду – намір злочинця знищити, цілком або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку – також чітко простежується в Голодоморі 1932–1933 років. Очевидно, що така антилюдська влада, як радянська, в жодному документі не наголошувала на планах убити голодом мільйони українських селян. Утім, як зазначає Міжнародний карний суд, висновок про існування наміру й усвідомлення можна робити з фактів та обставин. Тобто зловмисництво не конче має бути чітко зафіксоване в документах чи висловлене в публічних усних промовах.
А саме факти та обставини свідчать про наявність таких елементів злочину Голодомору, як намір і усвідомлення. Існує багато документів, які підтверджують, що влада знала про жахливе становище українських селян. Опубліковано не лише листи іноземних консулів, а й донесення секретних співробітників ДПУ УСРР про голод у різних регіонах України. Скажімо, в донесенні інформатора Одеського обласного відділу цього управління від 9 червня 1932 року йдеться про голод серед селян, які вже не мають хліба. Свідчень обізнаності влади щодо вбивчого голоду аж задосить.
На «чорній дошці»
Четвертий елемент злочину геноциду: умови життя були розраховані на фізичне знищення цієї групи, цілковите або часткове. Зокрема, Станіслав Косіор і Влас Чубар дістали право призупинити постачання товарів для українських сіл аж до закінчення хлібозаготівельного плану. А що він був абсолютно завищений, то перервати надходження продукції означало викликати голод. Така постанова стосувалася лише українських сіл. Cеред заходів, спрямованих на фізичне знищення їх жителів, можна, зокрема, відзначити режим «чорних дощок», запроваджений також саме в регіонах, населених українцями. Загалом, на ці «дошки» було записано колгоспи 82 районів України, тобто майже чверті її території з населенням 5 млн осіб. Такі села більшовики оточували збройними загонами, всі продовольчі та насіннєві запаси звідти вивозили, забороняли торгівлю і ввезення будь-яких товарів. Тобто занесення на «чорну дошку» автоматично означало голодну смерть.
П’ятий елемент: дія відбулась у контексті серії аналогічних, спрямованих проти даної групи, або ж сама могла спричинити таке знищення. Голодомор був організований як один зі злочинів у низці інших, спрямованих на загибель, цілковиту чи часткову, української нації. У своїй статті «Радянський геноцид в Україні» автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін представив дії більшовиків в УСРР як знищення української нації в чотири стадії: 1) передусім національної еліти; 2) національної церкви; 3) значної частини українських селян; 4) змішування українців з іншими національностями у спосіб переселень. В усіх чотирьох фазах знищення національний характер цієї операції, як писав Лемкін, був визначальним, бо ж навіть основні жертви геноциду – заморені голодом українські селяни – представлені як носії національного духу і тих рис, які роблять їх «культурою і нацією».
Отже, в Голодоморі 1932–1933 років в Україні присутні всі п’ять елементів злочину геноциду.
Зрештою, факти заперечення Голодомору як геноциду можуть відіграти й позитивну роль, адже сприятимуть виробленню аргументів на користь кваліфікації його як злочину. А це своєю чергою допомагатиме міжнародному визнанню Голодомору. Як писав Джеймс Мейс, однією з організацій, яка підтримувала створення Американської комісії щодо Українського Голодомору, був Єврейський комітет Америки. «Одним з найбільших внесків, який цей Комітет зробив для захисту прав євреїв і людей цілого світу, було спонсорування літератури щодо заперечення Голокосту, – писав Джеймс Мейс, – українці повинні засвоїти цей урок».