▪   Віталій Тараненко

На стежці брехні

Заперечуючи Голодомор, регіонали заперечують історію українського народу

Відмашка щодо Голодомору, яку дав президент Віктор Янукович під час виступу в ПАРЄ у квітні 2010 року, не могла безслідно забутися. Тоді його виступ мотали на вус усі однопартійці, щоб потім усе красиво оформити законодавчим актом. «Визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили колись до єдиного Радянського Союзу», – сказав Янукович, зірвавши оплески російської делегації. Далі він продовжив, демонструючи хороше засвоєння кремлівських трактовок: «Території, на яких відбувалися ці трагічні події 1930-х років, відомі. Це колишні країни СРСР. Сьогодні ми знаємо про те, що Голодомор був і в Україні, і в Росії, Білорусії, Казахстані».

Парадокси формулювань

Уважно вислухавши свого шефа, екс-регіонал, а нині позафракційний народний депутат Василь Кисельов видав на-гора свіжозліплений проект Закону України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (№ 6427). Василь Олексійович пропонує викинути із нього одне слово – «геноцид». Замість цього слова законотворець пояснює «зрозумілою мовою»: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є злочином тоталітарного режиму, трагедією українського народу».

Сприймати таку розстановку акцентів, запропоновану Кисельовим, для пересічного українця, в якого родичі або бабусі-дідусі пройшли горнило штучного сталінського Голодомору на початку 30-х років XX століття і злиднів, досить образливо та принизливо. Як з’ясувалося, Кисельов родом із міста Златоуста Челябінської області Російської Федерації. Себто у нього від народження закладене мислення людини, світогляд якої формувався під впливом неукраїнської культури.

Тепер власне про проблематику. Термін «геноцид» з’явився в «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року. Ідею покарання за злочин геноциду висунув у 1933-му адвокат із Польщі Рафаель Лемкін, запровадивши тлумачення «варварство» щодо дій осіб, які з ненависті до людей нищили їхні культурно-духовні цінності, відтак він пропонував арештовувати їх і судити. Саме Лемкін, на переконання відомого американського вченого Джеймса Мейса, «лобіював через Організацію Об’єднаних Націй два документи: Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН у 1946 році та Конвенцію Організації Об’єднаних Націй із питань покарання і запобігання злочину геноциду в 1948 році». Резолюція була ухвалена 11 грудня 1946 року і наголошувала на тому, що геноцидом є злочинні дії з наміром знищити певну національну, етнічну, расову або релігійну групу, а не громадян. Тобто людей знищують саме через їхню належність до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи, що і є об’єктом злочину.

Парадокс полягає у тому, що в добу комунізму це питання ніхто не ставив ребром. Навпаки, керівництво ЦК КПУ намагалося згладити всі гострі кути і пропонувало нейтральні тлумачення подій 1932–1933 років в Україні: «етноцид», «голодомор», «голод»… Один із яскравих прикладів датується 25 грудня 1987 року, коли перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький на чергову річницю радянської влади в Україні визнав факт голоду 1933 року.

У «вірному» фарватері

За часів незалежності України вперше державну позицію озвучив тодішній президент Леонід Кучма, який 24 листопада 2002 року, звертаючись до українського народу в День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу й закликав міжнародне співтовариство підтримати Україну. Можна припустити, що таке рішення Леоніду Даниловичу далося не без брому («Українськуісторію треба читати з бромом» – вислів Володимира Винниченка). Заслуговує на увагу й «джентльменський» крок нинішнього лобіста російської мови міністра освіти і науки України Дмитра Табачника. У 2003 році він доповідав із трибуни Верховної Ради в амплуа віце-прем’єр-міністра стосовно Голодомору і наголосив, що «визнання голоду геноцидом має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, яке слугуватиме доказом незворотності демократичного вибору, фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями». Верховна Рада України, за винятком фракції КПУ, яка тоді була численною, постановою від 6 березня 2003 року ухвалила «Рекомендації парламентських слухань», що визнала Голодомор геноцидом.

Жирну крапку щодо геноциду український парламент поставив 28 листопада 2006 року, ухваливши президентський законопроект про визнання Голодомору геноцидом «за» проголосували 233 народних депутати з 435 присутніх на засіданні Верховної Ради (від Партії регіонів – 2, Блоку Юлії Тимошенко – 118, «Нашої України» – 79, Соціалістичної партії України – 30, позафракційних – 4, КПУ – 0). Що ж тоді так обурює Василя Кисельова, який за освітою є агрономом? «Залізний аргумент» цього добродія зводиться до стереотипної формули часів «совка», мовляв, голод 1932–1933 років був на території Росії (Поволжі, Кубані, Сибіру), а також у Казахстані. При цьому «Російська Федерація і Казахстан, населення яких не меншою мірою постраждало від голоду, не визнають трагедії 1932–1933 років геноцидом», – каже він. Мушу зробити невеличке, але суттєве уточнення: приміром, населення Кубані, що була частиною РРФСР, на три чверті складалося з українців, які були громадянами Російської Федерації. Сам Сталін вбачав грізну небезпеку в українському національному відродженні. Тому й завдав невідворотного удару по українській нації як такій.

Правда крізь завісу

Показову ілюстрацію тих подій наводить уцілілий український письменник «розстріляного відродження» Іван Багряний у статті «Чому я не хочу вертатись до СССР?». Він пише, що генеральною репетицією перед Голодомором і під час нього для сталінської влади було «знищення куркуля як класу»: «В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це «знищення куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70% селянська».

Народного депутата України засмучує те, що «перше офіційне трактування Голодомору як геноциду етнічних українців було проголошено у 80-ті роки минулого століття Комісією Конгресу США у звіті Дж. Мейсона. Публікації Дж. Мейсона в умовах холодної війни викликали неоднозначні оцінки у громадських та наукових колах США і європейських державах». Мені невідомо, якого саме Дж. Мейсона згадує Кисельов. Вочевидь, він мав на увазі американського дослідника Джеймса Мейса, котрий був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які взялися дати оцінку Голодомору. Пан Мейс дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали з України до Канади і США, опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів совєтів. І за незалежної України подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень Парламентській бібліотеці в Києві. Між іншим, за ініціативи Мейса в Україні щороку проводиться акція «Свічка пам’яті», що символізує пам’ять та повагу нащадків до Голодомору 1932–1933 років.

У пояснювальній записці до проекту Кисельов зазначає, що різні історики «наводять суперечливі дані про людські жертви. У публікаціях, особливо українських дослідників, іноді свідомо поширюється помилкова інформація. Низка фотодокументів, оприлюднених Службою безпеки України в 2009 році, виявилися фальшивими. СБУ була змушена визнати їх підробкою». Щоб робити такі заяви, депутат мав навести бодай один убивчий аргумент. До речі, в «Малій радянській енциклопедії» (1940 року видання) написано, що Радянська Україна, за переписом 1927 року, мала українського населення 32 млн, а 1939-го – 28 млн. Куди зникло 4 млн людей?