Навіть якщо ви гадаєте, що добре знаєте британську історію, книжка «Імперська країна» (Empireland, 2021) вразить вас і змусить поміркувати. У своєму новому бестселері мій колега Сатнем Санґера не піддався спокусі опускатися до анахронічних розповідей про жорстокість і пожадливість британської імперіалістичної історії або вихваляти її здобутки. Натомість автор робить дещо значно складніше й цікавіше. Він наголошує на прихованому впливі імперії (позитивному й негативному) на сучасну Велику Британію: на нашу політику, культуру, освіту, етнічний склад, мову — зрештою, на наше усвідомлення місця й буття. Імперія була однією з найважливіших подій світової історії, пише він. Вона сформувала життя мільярдів людей. Найменше, що ми можемо зробити, — поміркувати про це.
Від імперіалістичної амнезії потерпає не тільки Велика Британія (насамперед англійці). Ставлення Росії до свого минулого теж викривлене. Найпромовистішим свідченням є очевидна необізнаність і апатія у ставленні до жертв імперіалізму. Простіше кажучи, ніхто не сперечається з тим, що Росія була імперією, але запитай, що вона колонізувала, і у відповідь — лише скляні погляди. Щось пішло в небуття. Важко відвойовані території в Каліфорнії й на Алясці видаються не менш далекими за наше панування над Кале чи замками хрестоносців.
Читайте також: Життя після розлучення
В інших випадках пам’ять про жертв просто стерто. Геноцид і депортація близько мільйона черкесів у 1864 році відбулися надто давно й далеко, щоб привертати увагу медіа, а отже, зникли з пам’яті сучасного світу. У Великій Британії відповідниками забутої жорстокості є обгородження земель, депортація шотландців і голод в Ірландії. Перед ірландцями Сполучене Королівство із запізненням вибачилося. Натомість сучасні росіяни нічого не знають про криваву колоніальну війну, яка затвердила експансію їхньої країни на південь. Мало хто прислухався, коли в 2008 році черкеська діаспора скаржилася, що Зимова Олімпіада в Сочі відбувається на місці розправ. Навіть тих, хто пережив ті події, не сприймають серйозно.
Русифікація (і за царизму, і за Радянського Союзу) була нещадною. «Говори по-людськи», — дорікнула мені в 1990-му працівниця із радянською свідомістю на пошті в Таллінні, коли я хотів купити марки і звернувся естонською мовою, бо російську вважали мовою цивілізованого спілкування. Такі люди, як вона, були просто шокованими, коли Радянський Союз розвалився і колись зневажена естонська мова почала домінувати в суспільному житті. Багатьох англомовних мешканців Уельсу теж дезорієнтувало повернення уельської мови.
Імперіалістичні звички відмирають довго. Якщо заморська територія Великої Британії зменшилася до маленьких точок на мапі, корисних для шпигунства й відмивання грошей, то Росія досі грається в геополітику зі своїми сепаратистськими анклавами у Грузії, Молдові й Україні. Українці сприймають захоплення Криму росіянами приблизно так само, як ірландці сприймали відокремлення Півночі: безжальне силове загарбання, що вкорінило місцеву імперську касту й украло землі в тамтешнього населення. Росіяни не визнають Білорусь та Україну справжніми країнами зі справжньою мовою, культурою й історією (приблизно так само ми ставимося до націоналізму Вессекса або Мерсії). Назва «Росія», аргументують вони, походить від Київської Русі — середньовічної наддержави; українці погоджуються й доходять діаметрально протилежних висновків. Лідерка білоруської опозиції пише своє ім’я за правилами рідної мови: Святлана Ціханоуська. Нахаба-росіянин кепкує у твіттері, що схоже на російський варіант «Свєтлана Тіхановская», вимовлений «із повним ротом картоплі». Далі він порівнює спілкування білоруською з «пересуванням навкарачки».
Читайте також: Життя після Brexit
Кремль сприймає питання національної ідентичності в Росії як зародження сепаратистської загрози. На три десятки місцевих мов Російської Федерації, що нібито захищені, чекають правові й інші утиски. У 2019 році активіст Альберт Разін, що боровся за удмуртську мову (віддалено схожа на естонську, фінську й угорську), спалив себе на знак протесту. Нещодавно в північному місті Сиктивкар опозиційний активіст спровокував обурену реакцію судді, коли заговорив рідною мовою комі. Йому могли би поспівчувати закохані з Труро, що воліли би давати весільні клятви корнською.
В основі легковажних упереджень лежать міфи про воєнний героїзм. Росія кохається в жертвах і героїзмі «Великої Вітчизняної війни» і зазвичай приписує собі всі 27 млн загиблих (хоча левову частку бойових дій узяли на себе території сучасних України й Білорусі). У Великій Британії ми ігноруємо значно більший східний фронт, плекаючи туманну ностальгію за Битвою за Британію, «Бліцом», Дюнкерком і висадкою військ у Нормандії. Одна важлива відмінність у тому, що ми ставимося до довоєнної політики умиротворення з огидою і нам стає недобре, коли згадуємо про те, як продали поляків у Ялті. Сучасна Росія таких проблем не має. Пакт Молотова — Ріббентропа та його секретні протоколи безтурботно відкидаються як історично неважливі або вимушені внаслідок бездіяльності Заходу. А як щодо повоєнного захоплення Східної Європи? Воєнні трофеї, друже мій.