Цього разу словом, яке не давало мені спокою, виявився неологізм «молодвіж». Я надіслав Каті короткого листа із запитанням, як його слід розуміти.
Відповідь отримав одразу: «Молодвіж — це організований рух молоді. Заходи, молодіжний парламент, оце всьо. Такі цивільніші й формальніші речі, не бухання в під’їзді й не рейв-вечірки».
«А слово «двіж» не є частиною російського слова «движение»? — запитав я.
«Є, але так кажуть і в Україні. Двіж — це певний процес або розвага. Підлітки сказали б «двіж» і на вечірку, і на змагання. Це сленгове слово з російським корінням, а фраза на зразок «Що це за двіж там за рогом?» може бути і про корок на дорозі, і про мітинг».
Я зрозумів, що «молодвіж» — слово-паспарту, яке можна вжити в багатьох контекстах, а отже, не вважатимемо за надмірне надужиття, якщо використаю його як назву моєї сьогоднішньої статті. Хтозна, може, у ньому приховано глибший сенс?
Читайте також: Довге тривання
Кілька днів тому завдяки програмі FaceTime я розмовляв зі своїм приятелем, віднедавна професором-пенсіонером, який заховався від пандемії в гарному заміському маєтку й там разом із дружиною чекає на кращі, тобто безпечніші часи. Доброслав, а саме так звуть професора, у розмові підкинув таку думку: «Ми дочекалися часу, коли треба уникати молоді, як колись уникали зустрічі з кагебістом, бо невідомо, як така зустріч може для нас закінчитися». Хоч як жорстко звучать ці слова, у них є зерно правди. Коли я бачу групу «незамаскованих» молодих людей, то про всяк випадок переходжу на інший бік вулиці.
Відколи з’явилася друга хвиля захворювань, у деяких країнах значно обмежили користування барами, пабами й ресторанами як місцями, де зазвичай збирається молодь (це важлива відмінність) і безтурботно тішиться життям, бо ж воно таки їй належить. Коли бари закрили, молодь (це важлива відмінність) почала організовувати великі сходини в будинках, де всі радісно навзаєм заражають одне одного, а потім безтурботно провідують дідусів і бабусь, що опиняються в щоразу заповненіших лікарнях. Більш-менш така ситуація наявна в багатьох країнах цивілізованої Європи. І не тільки. Коли сто років тому світ охопила пандемія грипу, який назвали «іспанкою», її жертвами були здебільшого молоді люди, які раніше ніколи не хворіли на жоден різновид грипу, а тому й не виробили ніякого імунітету. А старші люди, які в своєму житті перехворіли не на одну близьку до грипу інфекцію, хворіли на «іспанку» в набагато м’якшій формі. Натомість тепер світ наче «став на голову» й ролі змінилися: нині молодь хворіє на COVID-19 легше, а часто й зовсім без симптомів.
30 вересня в польському тижневику Polityka з’явилася стаття торішньої нобелівської лауреатки Ольги Токарчук. Власне, її роздуми на тему часу, у якому нам доводиться жити, — з пандемією, як можна здогадатися, що править за тло. Мене зокрема зацікавив один фрагмент, який я дозволю собі процитувати майже повністю:
«Мабуть, іще ніколи в історії відстані між поколіннями не були такими великими. Я думаю про глибокі прірви між поколіннями, визначені розвитком штучного інтелекту і швидкою, мов лавина, зміною доступу до інформації. Здається, ніби людське суспільство розшарувалося на визначені поколіннями верстви, які різняться між собою підходом до світу, знаннями, вживанням і якістю мови, уміннями, ментальністю, різновидом політичності й життєвими взірцями. Конфлікт між старими і молодими стає вербалізованим щоразу виразніше й голосніше, і це надто помітно у ситуації пандемії, яка демонізує ще й відмінності біологічної опірності до вірусу… Але ця прірва — не тільки конфлікт між старими й молодими, а також дивна непоєднуваність різних вікових груп, які живуть в одному просторі.
Читайте також: Озирнись у гніві
Онуки від дідів відокремлені сьогодні більше, ніж колись жителі Нью-Йорка від жителів Сандомира. А для порівняння правнуків і прадідів треба вжити хіба що міжпланетні відстані…
Окремі покоління мають сьогодні не тільки свої мови, а й притаманні собі повсякденні ритуали. Їм неодмінно властиві специфічні для кожного з них взірці споживання й відмінні стилі життя. Вони по-різному уявляють собі майбутнє та по-різному залежать від нього, у них різне ставлення до минулого, вони по-різному контактують із сьогоденням. Онуки сидять у щоразу нових прикладних програмах, діди дивляться улюблені телевізійні програми. Інтернетні фантазії переходять у реальність, що стає надто виразно, коли йдеться про літніх людей. Для мене моторошним досвідом були години для літніх людей під час пандемії, коли між десятою і дванадцятою на вулиці виходили люди, старші за шістдесят п’ять років, і купували в магазинах усе потрібне. А потім, після полудня, у чергах до супермаркетів можна було побачити тільки тридцятирічних і сорокарічних. Це початок якоїсь похмурої дистопії… Розпад населення на племена-покоління дає нам уявлення, як багато дійсності міститься в одному просторі. Вони зчіплюються, перекриваються, навзаєм стимулюють одне одного, але залишаються окремими».
Що ж, такий тепер Zeitgeist, дух часу, як казали колись, а сьогодні, напевне, слід казати «такий «двіж», шановна пані Ольго.