Нічим не зіпсута природа, і, що надто важливо, майже повна відсутність «ближніх», особливо небажаних за часів пандемії.
Якщо глянути глибше, цивілізація відчувається, хоча тут вона дуже скромна. Якщо вже є, то радше для того, щоб допомогти відчути чистоту навколишньої природи.
Ось бодай питання сміття. Його треба пакувати в прозорі пластикові мішки та відвозити до найближчого смітника. Наш містився на відстані 10 км. Дорогою треба було купити на автозаправній станції спеціальну наклейку, яка дозволяє викидати відходи. Оплата — долар за мішок сміття. Цікаво, що я ніде не помітив, щоб хтось із гостей, а тим паче якийсь місцевий житель викидав сміття де-небудь. Натомість бачив по дорозі щити, які дозволяють або забороняють розпалювати вогнища величиною від 1 до 3 балів, і — диво! — всі дотримуються тих щодня змінюваних повідомлень. Це такі вкраплення цивілізації, щоб природа могла лишатися не забрудненою. Я чотири роки не був у тій місцевості, але цього разу то були не тільки відвідини приятелів (див. «Про що писати?», Тиждень, № 33/2016), а й цілковито незалежний досвід у найнятому котеджі в товаристві найближчих людей. День, щоправда, ми починали з ранкової кави (як непоправні містяни, ми привезли із собою добру машину-кавоварку), але потім лісом уздовж озера Дем-лейк робили швидку прогулянку завдовжки 10 тисяч кроків до берега сусіднього озера. Згодом солодке неробство, а головне — спостерігання природи (див. «Гора», Тиждень, № 31/2020).
Читайте також: Спільність минулого
Ми зустрічалися знову готувати страви, що були цивілізованіші, хоча приготовані звичайно на барбекю. Після кількох днів ледарювання й занурення в природу настав час і для відкладеного читання, бо, як можна здогадатися, ми не мали не тільки телебачення, а й інтернету, а щоб зловити мобільний сигнал, треба було проїхати приблизно 5 км до найближчої державної дороги. Позбавлені інформаційних подразників, ми насолоджувалися природним плином часу, міряючи день від сходу до заходу сонця. Час спливав, зате ми збагачувалися різноманітним пізнанням, яке дарувала нам цілком безплатно природа. І все ж, як кажуть люди, усе добре має свій кінець.
Повернення до реальності північноамериканського міста я почав відчувати, коли на головній канадській автостраді № 401 побачив затор завдовжки понад 20 км. Куди той народ так мчить, і то за часів пандемії, запитав я себе. Але ж треба їхати з дому на роботу і з роботи додому, бо економіка кричить, що ситуація недобра. Повернення додому — це ще й повернення до інтернету й новин зі світу, а вони сьогодні не надто оптимістичні. Кількість захворювань на COVID-19 знову зростає. Економіка США зменшилася в II кварталі на 32,9%. У Європі не краще. Іспанська економіка зареєструвала спад на 18,5%, а Німеччина, ця рушійна сила ЄС, на 10%, хоча здавалося, ніби все роблять як слід. У нашій поштовій скриньці я знайшов повідомлення, що з 5 серпня треба буде носити маски в спільних просторах усіх багатоквартирних житлових будинків у Торонто, без огляду на їхній статус. Утім, провінція Онтаріо ввійшла в третю фазу ослаблення обмежень. З вересня діти й молодь повертаються до шкіл.
Канал Sky News інформує, що в північній Англії в околицях Манчестера знову оголошено сувору ізоляцію, яка поширюється на понад 4 млн людей, і це напередодні найважливішого мусульманського свята Курбан-байрам, на святкування якого мусульмани збираються цілими родинами. Я чув, як британський імам запитав журналіста BBC, чи можна було б запровадити таку ізоляцію напередодні Різдва. Добре запитання, але тут ідеться не про вияв дискримінації, а радше про банальні статистичні дані. У північній Англії є місцевості, де мусульмани становлять 28% жителів, до того ж вони мають і понад 90% випадків захворювання. Це результат недостатнього обстеження й недотримання карантину серед трансконтинентальних подорожніх.
Швидкий погляд на український Facebook засвідчив, що в Україні відроджується життя, а культурне життя навіть квітне, хоча коронавірус шаліє й далі. Отже, у Львові в картинній галереї ім. Возницького відкрито чергову виставку відомого митця, цього разу одесита Олександра Ройтбурда, який назвав своє one man show «Хроніками чумного року». Неважко здогадатися, що це швидка рефлексія митця про ситуацію, у якій ми опинилися. Автор зауважив: «Окрім того, був і другий поштовх для цього проекту: це безсилля людства перед хворобою, епідемією, воно нагадало якісь жахи Середньовіччя. І третє, що з цього ж витікає, — це криза просвітницького проекту і таке нове середньовіччя, яке наповзає на нас, вже зовсім інше, таке діджиталізоване, глобалізоване».
Читайте також: Радник
Що ж, кінець епідемії чуми в Італії в середині XIV століття був водночас початком періоду, який ми знаємо з історії як добу Відродження, тож, можливо, перед нами теж з’явиться чергове Відродження, а може, це тільки наша тверда віра, що людству знову пощастить відродитися. Отакі-то роздуми з’явилися в мене після повернення додому з екскурсії до чистої, незіпсутої природи Північного Онтаріо з нагоди мого 66-го року народження. Як я перевірив, цифра 66 у нумерології нічого не означає, а отже, це аж ніяк не нагода для снування підшитих символізмом оповідок. Завтра вранці я виберуся до мальовничої річки Етобіко в межах Великого Торонто, пройду щоденні мінімум 10 тисяч кроків і обіцяю собі не стежити за ранковими новинами. Бодай кілька днів.