1 серпня

Гора

Кінець липня й початок серпня завжди були для мене порою літнього відпочинку. Я тоді зазвичай був десь у подорожі або ж збирався в подорож.
Матеріал друкованого видання
№ 31 (663)
від 29 липня

 Цьогорічного літа ми з очевидних причин не планували виїздів, та, оскільки липень у Торонто був дуже спекотний і вимучив нас, донька Оля підкинула думку, щоб ми бодай на тиждень вибралися на північ провінції Онтаріо в пошуках спокою та лагідної природи. Шкільний товариш Олі запропонував родинний котедж за 350 км на північ від Торонто неподалік долини Мадаваска, де тече однойменна річка, що впадає в одну з найбільших річок Канади Сент-Джон.


Після майже чотирьох годин їзди ми опинилися на місці серед старих, здебільшого хвойних лісів і сотень маленьких післяльодовикових озер, що тиснуться поміж мальовничих узгір’їв. Наш, схожий на гірську колибу котедж стоїть на базальтовому підвищенні приблизно за п’ятдесят метрів від берега невеличкого озера Дем-лейк із несказанно чистою водою. На протилежному березі просто з озера підіймається поросла ялинами, соснами й модринами базальтова гора, що своєю формою скидається на гори на графічних малюнках давніх японських майстрів. Саме така несподівана гора стала для мене в ці довгі дні зрілого літа точкою, на якій я зосередив свою увагу, спостерігаючи зміни інтенсивності сонячного світла, а з ним і незліченних відтінків зелені. Спостерігання природи стало моєю головною роботою у вільний від родинних справ час.

 

Читайте також: Спільність минулого


Виявилося, що привезені недочитані книжки й непрочитані номери журналу The New Yorker відійшли на другий план, а спостерігання озера й навколишніх лісів поглинуло мене майже цілковито. Прокинувшись рано-вранці в четвер, я не бачив нічого, крім кількох сосон перед котеджем, бо озеро, а тим паче гора, що виростала з нього, були цілком занурені в білесеньку бездонну імлу. Мені одразу пригадалася інсталяція видатного американського митця Дуґа Вілера, яку я колись бачив, чи радше пережив у досвіді, у нью-йоркській галереї Девіда Цвірнера. Витвір Вілера, що мав назву «Безкінечна кімната», я тоді описав так: «Я заходжу до пофарбованого білим приміщення. Стіни, підлога, стеля вигнуті так, що мої очі не можуть зіпертися на жодну точку, яка дала б змогу побачити, як ті всі поверхні поєднуються між собою. Вигадлива маніпуляція світлом творить освітлення, що запобігає появі тіней, які допомогли б зорієнтуватися в просторі. Мої очі не здатні оцінити, як далеко чи близько міститься яка-небудь грань того простору. Я бачу лише своєрідну всеосяжну білу млу. Маю враження, ніби я завис у безкінечних молочних просторах».

Захват перед природою, напевне, завжди супроводив людей, але перенесення його в мистецтво дуже рідко давало добрий результат. Натхнення природою часто створювало в мистецтві ефект, який ми звикли називати кітчем, хоча сама природа, відповідно до своєї сутності, все-таки не може бути кітчем


Я дивлюся на озеро, затоплене в імлу, і запитую себе: чи пережив Вілер коли-небудь такий самий досвід, а потім знайшов у собі силу й талант, щоб перекласти його мовою мистецтва, додавши йому метафізичного виміру?


Близько восьмої години вечора я щодня сідаю на невеликому помості на березі озера й годину перед заходом сонця спостерігаю, як змінюється, чекаючи нічної пітьми, «японська» базальтова гора на протилежному березі. Спершу вона вся освітлена й промениться всіма відтінками зелені, але щохвилини віддає своє багатство барв призахідному сонцеві, яке освітлює гору, мало-помалу посуваючись до її вершини. Немає кращої медитації, ніж спостерігати повільний процес трансформації барви, яка перед дев’ятою годиною вечора набирає зелено-рожевого відтінку, що зрештою переходить у гаснучий фіалковий. Але це тільки половина гори, друга половина — її відображення в цілковито нерухомій поверхні озера. Це відображення сягає верхівкою кінця помосту, де я сиджу, і теж змінює свій колір, що доходить зрештою до майже оксамитної чорноти з невеликим відтінком зелені. Образ гори у відображенні майже цілковито втрачає свою виразність та реальність, я радше знаю, ніж бачу, що це відображення гори. Якби його виловити з води й повісити на стіні галереї, ми побачили б ранні образи одного з найвидатніших художників сучасності — німця Ґерхарда Ріхтера. Знову з’являються роздуми, де й коли Ріхтер спостеріг таке відображення, а потім засвоїв його в собі, щоб згодом перетворити на спосіб бачення предметів та осіб у своїх образах.


Є митці, здатні не тільки побачити щось, а й силою свого таланту трансформувати в незабутні твори. Я запитую себе, чи ці твори такі переконливі для нас тому, що десь на дуже глибокому рівні ми здатні прочитати їх. Захват перед природою, напевне, завжди супроводив людей, але перенесення його в мистецтво дуже рідко давало добрий результат. Натхнення природою часто створювало в мистецтві ефект, який ми звикли називати кітчем, хоча сама природа, відповідно до своєї сутності, все-таки не може бути кітчем.

 

Читайте також: Радник


У Торонто в нашій спальні навпроти ліжка висить досить велика картина, яку я малював (але ніколи не закінчив) майже сорок років тому під час малярського пленеру на Лемківщині. Це зображення гори в Бескидах напередодні бурі. Частина гори ще освітлена дедалі тьмянішим сонячним світлом, а решта вже занурена в глибоку темну, майже фіалкову зелень, яка провіщає бурю. Хоча ця картина далека від досконалості, я щоранку, прокидаючись, бачу перед собою велику зелену й магічну у своїй сутності гору.


Цей майже атавістичний образ гори живе зі мною, а тепер, коли я маю змогу спостерігати його необмежено довго в природі, я пронизаний чуттям реалізації, повернення до властивого природі порядку, який ми, якщо уважні, теж можемо побачити. А найталановитіші з нас здатні не тільки побачити, а й трансформувати в глибокі переживання, інколи такі глибокі, що згодом у природі ми бачимо мистецтво, хоча має бути навпаки. 


Теги