А втім, витончені душевні піднесення зазвичай удається викликати мистецтвом. Погляньмо хоча б на такий його різновид, як театральна вистава. Віддавна ми звикаємо бачити в ній багатоманітну життєву палітру. Ще й досі театральність вряди-годи зводиться до задушевних ефектів, які не останньою чергою зумовлюються красним письменством. Та от як зіграти п’єсу без прив’язки до словесного вираження думки?
Французький теоретик театру Антонен Арто (про нього я вже писав у Тижні) вважав таку постановку цілком можливою. Умову її здійснення він пов’язує з умінням залучати потаємні рушії людського буття. Він наполягає, що класичний західний театр копіює довколишній світ, відтворюючи його звичними засобами, як-от освітлення, костюми, декорації, які добираються так, щоб будь-хто міг легко розпізнати, що відбувається. Через це спектакль нагадує шаблон, відображає стандартизоване існування. Арто ж вимагає від театрального видива, щоб воно не спричиняло почуття задоволення від розваг, а відповідало кардинальним зрушенням єства й змушувало бути причетним до цієї гри. Скидається на те, що театр мав би перетворитися на сеанс теургії, під час якої виникатиме проекція не чогось цілком очевидного, а навпаки, всуціль прихованого й неймовірного, коли оприявнюється царина тривких архетипів, відомих нам лишень з досвіду змінених станів свідомості. У них ніколи не потрапиш знічев’я, бо вони передбачають спеціальне налаштування. Тож театр мусить винайти для себе щось на кшталт додаткового органу, за допомогою якого розкриватиметься горизонт недосяжного.
Читайте також: Гармонія симетрій
У своїх критичних заввагах і маніфестах Арто регулярно наголошує на потребі для театру мати свого двійника. На жаль, докладної розробки ця ідея так і не дістала. Можна лише сказати, що двійник схожий на тінь. Але в буденності на будь-яку тінь особливої уваги ніхто не звертає. Вона просто має бути і все. Безперечно, річ або істота без тіні неавтентичні. Одначе тінь театру відсилає не до фізичного, а до метафізичного виміру, чим і має живитися всяка драма. Появу тіняви збуджує сам актор: не розлогими промовляннями, а спонтанними жестами, мімікою, пластикою, ритмікою, позами, танцем, мовчанням, інтонацією, модуляціями, мовними ляпсусами, криками, співами, магічними рухами під музику, поєднанням кольорів.
Ці елементи покликані не розкривати характер суб’єкта як пересічного соціального діяча, а випускати глибинні прояви людського духу. А якщо традиційна комунікація, зведена до звички все передавати словами, уже не спрацьовує, то потрібен новий знаковий режим, сповнений імпульсивного символізму, який до того ж зазнає невпинної сценічної реалізації. Тепер ознаками театру стають граничні творчі потенції, а незвичне мовлення виказуватиме сокровенне, хоч і незрозуміле навпрост. Як-не-як театр не дублює світ, а стає двійником прихованої та небезпечної реальності. Вона здатна виявлятися в міру того, як відбуватиметься звернення до неї. Тому театр, у якому переважатимуть злободенні й утішливі вистави, вироджується в продуцента замінників життя. Виходить, театральної містерії не спрогнозуєш, адже їй судилося щоразу вириватися з предвічного хаосу. Ось чому вже недостатньо відображати літературні твори, переносячи на поміст усі деталі сюжету. Важливо створювати не ерзаци, а продовжувати найбільш жаскі форми вітальності, позаяк вони все ще здатні нас пробудити. Акторові залишається приборкувати цю стихію, поринаючи в неї, немов у розверзнуту безодню. Затим вибиратися, вдаючись не до діалогічних чи монологічних тирад, а до порухів, якими позначається борня поривань.
Читайте також: Згущення Тіні
Арто не допускає психологізму. Точно так само, як це робиться в балійському театрі, він заохочує ввійти в ілюзію чи фундаментальний настрій жаху, коли з призабутих сновидінь випурхують відблиски-привиди, ніби душі з потойбіччя. Та й цього ще замало. Конче потрібно сформувати ключі розуміння, щоб зі згромаджень безликого схематизму, фантазійних кошмарів і бойовища пристрастей упорядити смисли, які відповідатимуть внутрішньому первородному клекотові й ментальній алхімії. Слова не вловлюють розбурханої хвилі, якою сповнюється людина. Саме тому Арто й пов’язує театр із жорстокістю. Це не вимога кровожерливості, а потрапляння в транс; не система вражень, а вихід прямої дії, яка зачіпає відчуття, схиляє до рішучості, неспокою, спонукаючи не втечу від життя, а його нестерпну жагу.
Отже, театр жорстокості проявляє свою внутрішню подобу. Вивільняючись назовні, вона атакує глядача й не дає йому шансів залишитися незацікавленим спостерігачем. Стаючи перформером, він діятиме на підставі первісної інстинктивності, спиратиметься на ритуал, творитиме знакову поезію рухів та уникатиме загальноприйнятих соціокультурних реакцій. Театральній драматургії тому й не випадає просто переносити звичаєвість на сцену, бо вона збирає несамовиті сили для використання їх у людському самоствердженні.