Удвічі більше часу потребують дорога до аеропорту та пов’язані з вильотом формальності. Летимо не вперше, але щоразу усвідомлюємо, що це дуже близько й водночас дуже далеко, хоча там заледве 400 км. Машиною, якби не перетин кордону, треба було б їхати понад п’ять годин. Про поїзд не згадую, бо не варто надто хвилюватися, але ж навіть до Другої світової війни кур’єрський потяг долав цю відстань менш як за чотири години. Я, власне, не знаю, чому ділюся з вами такими, на перший погляд, неважливими подробицями, хоча, мабуть, є тут якась прихована таємниця, про існування якої я й сам не відаю. Але переходимо до суті. Прилітаємо до Варшави у п’ятницю ввечері, замовляємо Uber. Приїжджає Андрій. Я починаю розмову й запитую, звідки він. Каже, що з Рівного. А як давно в Польщі? Півтора місяця. Розмова досить кумедна, я звертаюся до Андрія українською мовою, а він відповідає поганенькою польською. Коли їдемо містом, дзвонить телефон. Андрій бере слухавку, і я чую, що він розмовляє з молодою жінкою. Говорять українською з домішкою суржику. Я замислився: яке глибоке чуття меншовартості треба мати, щоб такій людині, як я, котра намагається розмовляти з тобою твоєю рідною мовою, відповідати чужою, до того ж знаючи її дуже погано.
Думаю, це може бути цікавий матеріал для роздумів, може, хтось коли-небудь дослідить стан самоідентифікації українських заробітчан за кордоном.
Читайте також: Хто править світом?
У Варшаві я був із коротким, зате дуже насиченим візитом. Зустрічався з важливими людьми у важливих установах, із якими варто й можна співпрацювати в межах програми «Львів 2020: фокус на культуру».
Мабуть, кожен розуміє, що справи, пов’язані зі Львовом, якщо вдатися до дуже поетичної мови, близькі полякам до серця. На моє переконання, з польськими інституціями та організаціями не тільки варто співпрацювати, а й не можна не робити цього. Я відвідав Міністерство закордонних справ, Міністерство культури і національної спадщини, Інститут Адама Міцкевича, Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка», Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський». Розмовляли про співпрацю з Україною, а надто про співпрацю зі Львовом, співпрацю теперішню й співпрацю, можливу в майбутньому. У моїх стосунках із поляками завжди існує певний ступінь амбівалентності. З одного боку, я 10 років опікувався публічною та культурною дипломатією, працюючи в польському Міністерстві закордонних справ, а з другого ― багато років беру активну участь у просуванні української культури та мистецтва, востаннє як голова наглядової ради ініціативи «Львів 2020: фокус на культуру». Дехто вбачає в мені подібність до дволикого римського бога Януса, що дивиться водночас у два протилежні боки. Якщо вже так, то я був би не проти, як і Янус, мати дар бачити минуле та майбутнє.
Якщо вдатися до метафори з Янусом, то у львівсько-польських відносинах, вочевидь, не буде змоги уникнути зазирання в минуле, але це має сенс тільки тоді, коли ми прагнемо діяти сучасно, а крім того, з вектором, спрямованим у майбутнє, а отже, суто з Янусового погляду.
Моє коротке, заледве півторамісячне перебування у Львові та поступове занурення у львівський мікрокосм відкривають переді мною несподівані перспективи. Спостерігаючи за численними польськими туристами, які відвідують місто, я усвідомив, що вони їдуть не просто до Львова, а до польського Львова. А за хвилину збагнув, що, власне, не існує безприкметникової розповіді про Львів. Є польський Львів, єврейський, австрійський, радянський, український. Здається, ніхто не пам’ятає чи не хоче пам’ятати, що феномен Львова полягав у його мультикультурності, поєднанні людей різного походження, з різним сприйняттям і розумінням світу. Та небачена мозаїка створила те, що донині збереглося тільки в камені, й саме до цієї застиглої в камені історії їздять, немов на прощу, поляки, євреї, австрійці й, звичайно, українці. Однак нам варто пам’ятати, що ми в боргу не тільки перед цим містом, а й перед нашими нащадками, маємо розповісти їм ще й іншу, необмежену історію. Ми повинні провадити розкопки не тільки суто археологічні, а й у царині «археології культури», у цій «м’якій сфері», що забезпечує життєву силу міста та його неминущий поваб. Львів є чимось більшим за сукупність різнорідних, а інколи й суперечливих наративів. Про все це я розмовляв із моїми польськими колегами.
Читайте також: Містер Джонс у культурній столиці старого типу
Думки більшості з них дуже подібні до моїх, бо всі ми стоїмо перед невідомим майбутнім і замислюємося, що і як розповідати про нашу сучасність, яка все ж таки закорінена в минулому. У сьогоднішній плюралістичній культурі, у якій функціонує багато моделей пам’яті й багато традицій, що часто перебувають у конфлікті між собою, будь-які патерналістські дії без виразного вкорінення в зрозумілих більшості нас символах і публічних ритуалах приречені на поразку. Добре, якби це було спільне минуле або принаймні спільність минулого. Без монополії на правду.