8 грудня, 2019

Містер Джонс у культурній столиці старого типу

Четвер 28 листопада, надвечір’я. Кінопалац на Театральній вулиці Старого міста у Львові.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (629)
від 5 грудня, 2019

Перший день показу «Ціни правди» Аґнешки Голланд. Це перший фільм, який зняла режисерка з хорошими та добре впізнаваними британськими (Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі) й американськими (Пітер Сарсґаард) акторами. Історія уельського журналіста, який першим повідомив світові про голод в Україні. «Ціна правди» ― стрічка, на яку українці довго чекали, принаймні так сподівалися. У кінозалі разом зі мною було ще четверо людей. Ні, я не помилився, ЧЕТВЕРО, а я п’ятий. Не запитуйте, що я думаю про це, а я постараюся більше про це не писати. Я вже тиждень як знов у Львові, цього разу на запрошення мера міста. Востаннє був тут у середині жовтня з виставкою «Обабіч», яку підготував із нагоди Конгресу культури, що відбувався тоді в місті. Мер Андрій Садовий відвідав виставку, а згодом ми мали нагоду поспілкуватися й поміркувати про роль культури в динамічній дійсності. Садовий в останній рік своєї третьої каденції хотів би, щоб провідною темою дій міської влади була культура, бо культура, на його думку, ― це найкращий ключ до вивчення, ким були наші предки, хто ми такі й що можемо переказати своїм спадкоємцям. Його наміри, мабуть, найточніше виражає гасло «Львів-2020 ― фокус на культурі».

 

Читайте також: Ще трохи про еліти


Це добрий задум ― поглянути на місто крізь обрану призму, і культура напрочуд придатна для цієї ролі. Призма, об’єкт, відомий з оптики в буквальному, а не тільки метафоричному значенні, дає змогу змінити напрям поширення світлових хвиль. Я маю стійке враження, що Львів, місто, для якого культура становить найважливіший локальний «промисел», потребує не так перезавантаження, як застосування призми, що відповідає зміні парадигми, і ми не тільки свідки, а й учасники цієї зміни.

 

міста, які усвідомлюють своє глибоке занурення в історичну локальність, уже готові перебрати роль культурних столиць. Вони потребують не заяв про їхню можливу провідну роль, а відважних щоденних дій, які її конституюють і легітимують


У цій найсвіжішій у Львові дискусії я відіграю роль спаринг-партнера, людини, з якою можна без упину дискутувати й сперечатися. Але завдання спаринг-партнера ― не перемога над іншими, а, навпаки, зміцнення їхньої боєздатності. Адже ми завжди будемо спільниками й працюватимемо разом. Протягом тижня я мав змогу зустрітися з кількома десятками людей і відвідати з півдесятка установ, які працюють під патронатом мерії (Інститут стратегії культури, Центр Довженка, музей «Територія терору»), а також організації третього сектора («Резавод», Центр міської історії) та суто комерційні заклади (холдінг «Фест Репаблік»). Усі вони утворюють інституційну мережу, яка оперізує Львів, найважливіший інтелектуальний та культурний осередок Західної України, хоча є й такі, хто вважає, що Львів ― це духовна столиця України. Зрештою, 2015 року Міністерство культури заявило, що він, по суті, і є такою столицею. Цій заяві не варто надавати надмірного значення, бо, якщо не брати до уваги певної офіційної стилістики з часів нібито минулих, але, як можна зауважити, минулих не остаточно, вона ні про що не свідчить. Отже, припинімо з’ясовувати питання, Львів є чи не є культурною столицею, а подумаймо, що і як можна зробити, коли зосередити свою енергію, думки й творчі здібності на присутності в нашому житті культури в найширшому розумінні цього поняття. Львів, власне, й ухвалює таку постанову, 2020 рік буде порою, коли увага міської влади, а можливо, і якнайширшої групи представників «креативного класу» зосередиться на питаннях, які ставить перед нами понятійний комплекс під назвою культура.


Однією з характерних рис культурної ідентичності нашої частини Європи є поліцентричність, а з нею й принцип організації суспільного життя, що спирається на розпорошення керівних осередків. При цьому треба усвідомити, що центрально-східноєвропейський конгломерат міських осередків має не меншу культуротворчу силу, ніж метрополії, і водночас відповідає на головні запити конкретного місця чи регіону. Цей конгломерат спроможний не тільки оригінально інтерпретувати наявні мистецькі мови, а й створювати нові. Переставши оперувати хронологічними (хто перший?) або формальними (хто перший таким способом?) критеріями, ми дамо змогу набути голос тим, хто здатен розповісти щось інше, нове й не менш суттєве, ніж творці з Лондона, Парижа, Берліна чи Москви. Так ми вшануємо ще й увесь історичний досвід регіону, відмінний і від західноєвропейського, і від імперського східноєвропейського «русского мира».
Поділ на метрополію та периферію не перестав існувати, в цьому не варто сумніватися. Але слід створити умови, за яких життя на периферії буде не вироком, а вибором. Пам’ятаймо, що кожна культура за своєю суттю локальна. І тільки обмін та взаємне пізнавання роблять її відкритою для тих, хто буде готовий брати в ній участь.

 

Читайте також: Десинхронія


Я думаю, що міста, які усвідомлюють своє глибоке занурення в історичну локальність, уже готові перебрати роль культурних столиць. Вони потребують не заяв про їхню можливу провідну роль, а відважних щоденних дій, які її конституюють і легітимують.


Львів, власне, обирає такий шлях і публічно заявляє про те. Це важливий момент усвідомлення місцевими елітами, що таке означення, як культурна столиця, є суто метафоричним уявленням, тож нам так чи так доведеться наповнити його новими сенсами, а до того ж прихилити до них якомога більшу кількість і мешканців міста, і щоразу численніших туристів, які відвідують його.Хотілося б, щоб не тільки львівська, навіть найкраща кава в найсимпатичнішій кав’ярні Старого міста визначала сутність міської культури Львова, хоча для початку це теж немало.