Зрозуміло, не слід його сприймати занадто буквально. Проте якраз до спрощень інколи й тяжіє виплід уяви.
Шотландський антрополог Джеймс Джордж Фрейзер у «Золотій гілці» вивчає універсальні принципи прадавнього магічного мислення: подібність і дотик. Приміром, недоброзичливцеві завдають найбільшого клопоту, коли псують його зображення. Так міркували північноамериканські індіанці, протикаючи намальовані образи неприємних собі людей, а перуанці наводили на ненависників страх, спалюючи їхні фігурки, і прагнули таким робом дістатися самої душі. Відповідні символічні дії вчинялися, нехай і не частіше, і з добрими намірами, як-от допомога під час пологів. Достатньо було все належно зімітувати. Це видно з обряду австралійського вождя: тримаючи опудало птаха свого тотема, він наслідує крик пернатого заради примноження клану. А в давньогрецькому звичаї, якщо людину вважали мертвою, їй випадало знову відбувати ритуал народження, бодай і вдаваний.
Читайте також: Гармонія симетрій
Варіанти наведених типів подібності, вочевидь, множинні й шикуються у Фрейзера в розлогу енциклопедію. Додаймо ще трохи історій. Деякі племена припускалися гадки, що пуповина й після уродин залишається ключовим елементом зв’язку людини зі світом. Не знаю, як із цим тепер, а ще кілька десятків років тому й на наших теренах частину, якою дитина в утробі поєднувалася з матір’ю, зазвичай віддавали породіллям на збереження. Є не менш повабний епізод із близнюками. Водночас їх шануючи й остерігаючись, їм приписували неабияку обдарованість, хоча б впливати на зміну погодних умов, або неймовірну вправність, зокрема вдало полювати. А ось іще один різновид споріднення. Ірокези наполягали, що за будь-чим у світі стоїть дух. І якщо до потрібних створінь виявляти належне поклоніння, вони неодмінно стануть у пригоді. Комунікували з ними за допомогою сакраментальних промовлянь, аби вблагати навіть злостивих духів. Усілякі твердження, буцімто все це властиво лише несосвітенним дикунам, а не сучасним так званим високоцивілізованим людям, звісно ж, упереджені. Віковічні культи й далі існують у життєсвіті наших сучасників. Нині наївні забобони стоять поруч із несвященними служіннями. Скажімо, багато хто з року в рік, вбираючи різдвяну ялинку, не обходиться без суміжних атрибутів цього дійства: іграшок, прикрас, подарунків, привітань.
Одначе, якби їх не було, анітрохи не відчувалося б справжнє свято. Отож таки йдеться про якийсь «дух». Нехай він і начисто позбавлений чітких антропоморфних ознак. Бо то тільки первісний менталітет схильний наділяти всяку нутряну подобу чимось таким, як тіло з головою й кінцівками, що скидається на малесенького чоловічка. Буття архаїчної людини нерідко цілковито залежало від стану її внутрішнього двійника. Мало не кожному вірилося, що душа чи інша одиниця єства може бути вразливою. Звідси вдосталь архетипових сюжетів, де фігурує тінь. Не тільки втрата сутнісних ознак, а щонайменше втручання в цю царину здавалося вкрай небажаним. Доводилося уникати того, щоб на тінь наступили, стерегтися випадків, коли вона вкорочується чи, навпаки, збільшується під сонцем, а до того ж ухилятися від потрапляння в затінок чиєїсь грізної постаті. Подекуди тінь ототожнювали з будь-яким відображенням. Аби воно геть не зникло, не годилося зайвий раз задивлятися на себе. Доходило до того, що торгівці продавали мірки з тіней. І це було еквівалентом замуровування в щойно зведені споруди людини, дух якої мав відганяти всякого небажаного. Так само було з портретами. Деякі люди дотепер воліють не фотографуватися, лякаючись пристроїв зі спалахами, немовби викрадачів душ.
Читайте також: Згущення Тіні
Те саме стосується імені. Його пов’язували з «другим я». Нині воно позначає особистість, а колись для простого мешканця атлантичного й тихоокеанського узбережжя це була невід’ємна складова тіла. Обрáза імені розглядалась як ураза одного з органів. Тому справжнє ім’я не годилося відкривати першому стрічному, а найліпше було б мати якесь розхоже прізвисько про запас. Давні єгиптяни послуговувалися двома іменами: відомим усім (малим) і сокровенним (великим). Останнє пасувало суто для таємничих церемоній. Не дивно, що численні застереження щодо втрати самості ще й досі зберігаються в колективній пам’яті багатьох культур. Це перестороги спілкуватися з чужинцями, куштувати екзотичні наїдки й напої, показувати своє обличчя й з’являтися в людних місцях, носити деякі предмети та речі певних кольорів, вживати декотрі слова чи всує називати богів, викидати стрижене волосся або нігті тощо.
Думаючи над заголовком до цього тексту, я раптом згадав пісню британського гурту Madness під назвою «Another Version of Me». Її зміст відповідає сьогоденним розмаїтим формам подібності: довкола нас люди, чий побут сповнений схожості: робота, дім, авто, одяг, телефон, позика в банку, друг, дружина. Триб життя майже однаковісінький. А що ж тоді робить нас унікальними?