Якби не одне «але», що має ім’я Джо Байден. Саме колишній віце-президент в Адміністрації Барака Обами чи не єдиний з усіх кандидатів, хто може становити потенційну загрозу другій каденції Трампа. Тому умовна проблема Байдена та її вирішення на сьогодні найбільший головний біль американського президента. Так сталося, що попередня переможна кампанія Трампа у 2016 році відбувалася під акомпанемент гучної справи проти його головного політконсультанта Пола Манафорта. Розслідування стосувалося нібито причетності останнього до так званої чорної бухгалтерії Партії регіонів, для якої керівник передвиборчого штабу Трампа виконував чимало делікатних доручень.
Тому, цілком природно, Трамп вважає Україну своїм «боржником» із 2016 року, коли низка українських політиків та чиновників за мовчазної згоди посла США Марі Йованович фактично взяли участь у кампанії його опонентки-демократки Гілларі Клінтон. Принаймні саме таку версію в медіа пропагує близький друг та адвокат Трампа Руді Джуліані, назвавши прізвища тих, кого вважає причетними до meddling (втручання у вибори), а саме екс-нардепа Сергія Лещенка та директора НАБУ Артема Ситника. Так це чи ні, з’ясовувати марно, адже Трамп — це президент найпотужнішої у світі наддержави, тому в нашій ситуації дешевше в усіх сенсах буде прийняти це як очевидний факт, ніж і далі заперечувати його.
Читайте також: Французькі граблі у діалозі з Москвою
Одержимість Трампа питанням України має два абсолютно чіткі посили, які озвучив той самий друг Джуліані й відповіді на які Трамп чекає від Зеленського. Перше — завершення розпочатого Генпрокуратурою України за часів Юрія Луценка розслідування щодо втручання України в президентські вибори 2016 року. Друге — справа газовидобувної компанії Burisma Holding, до складу директорів якої входив Хантер Байден, син колишнього віце-президента Джо Байдена, щодо незаконного збагачення та ймовірного відмивання коштів.
Важливо пам’ятати, що політична філософія Трампа доволі проста: «Друзям усе, ворогам закон». Цю його вдачу на своїй шкурі вже відчуло чимало світових лідерів. Трамп як політик із максимальною самозакоханістю всіляко вітає своїх послідовників — «маленьких трампів» в інших країнах. Саме тому він не приховував своїх симпатій до «тропічного Трампа» — президента Бразилії Жаїра Болсонару. Саме тому радів новому прем’єрові Великої Британії Борісу Джонсону, якого преса називає «британським Трампом». Обрання останнього навіть заслужило фірмового трампового твіта: «Це те, чого вони хотіли. Це те, що їм потрібно. Він зробить це. Боріс хороший. Він виконає добру роботу». А для Трампа, хоч як крути, це вища форма визнання. Водночас потрапляння до списку друзів Трампа аж ніяк не вічне і не гарантує подальших преференцій. Це дуже яскраво довів приклад президента Франції Еммануеля Макрона, який спершу отримав найвищі почесті під час прем’єрного візиту до Білого дому, а згодом був багато разів проклятий у фірмових трампових філіппіках у Twitter.
Ця історія повною мірою може стосуватися й українського гаранта. Зеленський удостоївся кількох компліментарних твітів від президента США. Останнім, що про нього твітнув Трамп, було таке: «Росія та Україна щойно обміняли велику кількість в’язнів. Дуже хороші новини, можливо, перший гігантський крок до миру. Вітаємо обидві країни!». Так, для Трампа це справді дуже хороші новини. Українсько-російська війна йому дуже муляє, адже пристрасть Трампа до Владіміра Путіна вже давно не таємниця. І припинення цієї війни, та ще й гіпотетично за медіаторства самого господаря Білого дому, могло б стати додатковим бонусом до його кампанії 2020 року. Зрештою, Трамп уже оголосив про готовність допомогти українсько-російському порозумінню, заявивши: «Якби їм (Україні та Росії. — Ред.) було потрібно, щоб я долучився, я долучився б, але вчора справді відбулася дуже й дуже позитивна подія» (обмін полоненими. — Ред.). І, звісно, як бізнесмен, долучився б не просто так. У Вашингтоні уже давно ходять чутки, що президент США марить отриманням Нобелівської премії миру. І український кейс якнайкраще цьому відповідає, адже сирійська, іранська та північнокорейська проблеми вирішення наразі не мають.
Читайте також: Тактика троянського коня
А тим часом Дональд Трамп і далі тримає Володимира Зеленського в «чорному тілі», не обіцяючи офіційного візиту до США. Запланована поїздка українського президента до Нью-Йорка на Генасамблею ООН 23 вересня 2019 року не зараховується, бо протоколом повноцінна зустріч із Трампом не передбачена. Хіба що короткий small talk на 15–30 хвилин, але таких зустрічей президент США проводить сотні на рік. Тож індикатором згоди Зеленського на умови Трампа — Джуліані буде те, коли Вашингтон оголосить про дату офіційного візиту до Вашингтона. Це означатиме, що Зеленський сказав Трампові yes-yes і щодо розслідування 2016 року, і щодо Burisma Holding. Хоча насправді йому варто сказати yes-no. Розслідування meddling має бути завершене, і це буде справедливо щодо США, проте справа проти сина Джо Байдена означатиме, що Зеленський та Україна вдруге будуть втягнуті в американські вибори. Це загрожуватиме розривом із Демократичною партією. Ставати на один бік у кампанії 2020 року Україна дозволити собі не може.