У нас не така довга історія новітньої демократії, щоб робити висновки на кшталт «ніколи ще…» Але справді, ще ніколи в новітній історії не було таких безглуздих виборчих перегонів, коли танки змагаються з повітряними кульками чи мильними бульбашками, принаймні так бачиться на перший погляд. Авжеж, на початковому етапі здавалося, що все як завжди, а наявність у списку претендентів артиста сприймалася як дотепний жарт. Усі розуміли, хто за кого, хто кого підтримує, які в кого ресурси, які сили й засоби буде задіяно. Те, що уявні фаворити залишилися за бар’єром, було для них неприємним сюрпризом, особливо для тих, хто штовхався в першій п’ятірці рейтингів (Бойко, Гриценко, Тимошенко), але найбільшою фрустрацією став відрив лідера. Такого не буває!
Читайте також: Втрати та здобутки першого туру
Буває, ще й як… Антисистемні популісти час від часу приходять до влади на хвилі загального невдоволення, байдуже, у країнах першого чи третього світу. Згадаймо Трампа або Чавеса. Ні, тут інше, тут пропозиція голосувати за Д’Артаньяна, Робіна Гуда, Ґеца фон Берліхенґена, Вінні-Пуха, тобто літературного героя, симпатичного та привабливого, який, проте, не має жодного зв’язку з реальністю, — справжнісіньке ноу-хау. Тут ставка на інфантильність аудиторії, на безвідповідальність і звичку, що від мене особисто нічого не залежить не лише в країні, а й у власному сценарії життя. Та є ще одна унікальна особливість моменту.
Команда нинішнього президента зробила справді неможливе: у листопаді всі опитування показували, що в нього обмаль шансів навіть на вихід у другий тур із 6% підтримки. Пробитися у фінал із другим результатом — безумовне досягнення. Але цікавіше дослідити негатив, від’ємний рейтинг, особливо якщо він становить 58% (дані КМІСу на 16 квітня). Адже вирішальною частиною стратегії опонентів, а надто головного опонента, була гра не «за», а «проти».
Знову-таки ніби нічого нового, під час усіх без винятку виборів здіймаються гори бруду, питання лише в наявності критичного бар’єра в усіх сенсах. Цього разу наклалося кілька факторів: традиційне незадоволення владою й першою особою цієї влади, що докорінно відрізняє нас від північно-східного сусіда, закономірне розчарування активної частини суспільства, яке мало підстави розраховувати на значно швидші й вагоміші позитивні зміни, відсутність адекватного покарання за злочини проти демократії та символічних постатей боротьби за неї (тут Катерина Гандзюк стала для Порошенка майже тим самим, чим для Кучми був Георгій Гонгадзе, хоча відповідальність, будьмо відверті, не співмірна), ну й низка корупційних скандалів останнього часу, згубних для будь-якої політичної репутації. От із цього місця спробуймо детальніше.
У процесі атаки на Порошенка фахівці фіксували силу-силенну порушень не лише якихось там журналістських стандартів, а й найпоблажливіших уявлень про пристойність. Коли загальнонаціональний телеканал зі звірячою серйозністю стверджує, що «ворожий» кандидат убив рідного брата, це більше нагадує не сітком, а фільм жахів, проте відповідальності за змішування жанрів нуль. Стосовно скандалів. Відомому медіа-експерту Тарасові Шевченку належить влучне спостереження: коли в пресі помітно збільшується кількість повідомлень про корупцію, це не означає, що корупції стало більше, можливо, її навіть менше, насправді більше стало свободи преси.
Читайте також: Портрет виборця. Перший тур
І це не головне. Центральне питання поточної кампанії — як виміряти вплив пропаганди та інформаційних диверсій із РФ? Ми ж бо чудово знаємо, якими фантастичними грошима оперує російська пропаганда та якою мірою вона націлена на Україну (достатньо подивитися їхній телевізор). І де воно? Як відрізнити об’єктивні приводи для незадоволення від нав’язаного ззовні порядку денного? Як відокремити роздратування «зубожінням» і повільними реформами від невпинного медіа-обстрілу негативом? Можливо, десь у надрах СБУ працюють аналітики, які відстежують маршрути й наслідки інформаційних атак, але суспільство загалом переконане, що дискредитація не якогось одного політика, а цілої української держави — результат внутрішніх процесів. Ми проти, нам набридло, ми хочемо змін! Невже? П’ятнадцять років тому ніхто особливо й не приховував, що в адміністрації «пізнього» Кучми окопалися російські політтехнологи, які маніпулювали настроями українців. Нині всі ніби забули про «великого брата». А дарма. Перші місяці реваншу змусять оговтатися. Де ми були й про що думали раніше?