Ну наприклад: майже всі думають, що це лише канал «UA:Перший», а насправді це півсотні телеканалів і радіостанцій по всій країні. Тому й спроба звільнити з посади голову такої величезної машини — справа, що стосується цілої країни.
Мій друг Зураб Аласанія має препаскудний характер. Оскільки він так само мій шеф, це створює певний дисонанс, але я тренований попереднім стажем роботи в медіа-сфері. Ось і всі претензії, які в мене є до Зураба, більше немає. Коли наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії минулого тижня зненацька відправила його у відставку, то був удар не тільки по моїй менеджерській кар’єрі, яка так чи так добігає кінця, а й по ілюзії, що в нашій країні щось можна робити. У сенсі створювати майбутнє. Руцями. Бо відставка означає за фактом кінець реформи суспільного мовлення, на яку покладалося так багато надій.
Читайте також: Дефіцитний еталон
Нащо взагалі Україні те Суспільне, на яке з бюджету воєнного часу витрачається близько $36,6 млн на рік? А це, між іншим, вартість будівництва тринадцяти кілометрів сучасної автомагістралі. Або десяти нових сільських шкіл. Або семи з половиною танків «Оплот». Чи потрібні оті панські забаганки в умовах війни з ворогом, який на свої імперські манечки гроші взагалі не рахує? Відповідь проста: бо війна гібридна. Зброя в ній — не лише хибні повідомлення, деза, руйнівні пропагандистські кліше, а й розгубленість, відчуття зради, хаосу та беззмістовності. На це за «порєбріком» працюють десятки тисяч добре оплачуваних фахівців, на це заточені тисячі локальних запроданців. Суспільне в ідеалі — в ідеалі! — мало б стати острівцем правди, достовірності в каламутній інформаційній хмарі невизначеності, ненависті, недовіри та брехні. Маленьким, але помітним острівцем. Донедавна в передмісті Парижа під двома скляними ковпаками утримували циліндр із платиново-іридієвого сплаву — еталонний кілограм. Ним безпосередньо користувалися дуже рідко. Я сам його не бачив. Але всі знали: еталон існує, за потреби він доступний, можна звіритися.
Чи стало Суспільне тим суспільним, на яке чекало суспільство, якщо воно взагалі на щось чекало? Ні. Чи то через нездарність менеджменту (зокрема, і мою особисту), чи то через перешкоди й злидні, які переслідували проект від самісінького запуску внаслідок тієї самої недовіри й тотального зрадофільства, що висить у повітрі, але ще більше через роздратування політиків буцімто зайвим медіа-органом, який нікому з них не належить і дозволяє собі час від часу їх нищівну критику. Тому за трохи більш ніж півтора року з моменту запуску ПАТ НСТУ воно трималося на голодній пайці. Можливо, з міркувань, що гібридна війна почекає, а можливо, зі звичайної людської мстивості. Принаймні ті гроші на утримання, які передбачено законом, не виділялися і, найімовірніше, не виділятимуться. Хоча телебачення й радіо — дороге задоволення. Тільки професійна телекамера коштує стільки, як автівка, а обладнання для тоді ще державного телебачення востаннє закуповували на початку нульових — за цей час змінилися не лише два покоління техніки, а й самі уявлення про виробництво та транспорт контенту.
Читайте також: Звільнення Аласанії. В АП заявили, що Порошенко підтримуватиме Суспільне мовлення
Але найстрашніше не «залізо» й не стіни, хоча вони потребують ремонту як на телецентрі «Олівець» у столиці, так і у філіях по всій країні. Найскладнішим було оновити мізки. Поміняти людей із радянськими звичками (пити чай або не чай замість працювати, красти, плазувати перед начальством, горіти на роботі заради пшику — у кожному персональному випадку щось окреме або все разом) на команду навіжених, об’єднаних спільним баченням майбутнього України, подекуди з тих самих людей. І ось це, схоже, вдалося. Вдалося продемонструвати, що можна працювати без чорних та сірих схем, не красти, не бути на утриманні магнатів, не бути дівчатами за викликом для можновладців, продукувати поживні програми, які можуть бути цікаві меншості, але яких натомість не робитиме жоден інший мовник, бо невигідно.
Чи була в атаці на Аласанію цілеспрямована зла воля якоїсь конкретної політсили або владної інстанції? Швидше за все, ні. Напад на Суспільне — це частина нападу на Україну майбутнього, бо вона самим фактом свого існування вкурвлює совків, що переодяглися у вишиванки. Недарма це збіглося в часі з бойовими діями проти Уляни Супрун. Ви боялися реваншу? Він уже тут. Милуйтеся.