Тож бодай і побіжне ознайомлення з ранніми творами Гоголя дає змогу помітити, що літератор вельми часто послуговується принципом «двосвіття». Це означає, що поруч із, сказати б, прозаїчним, або буденним, світом вводиться ще один — світ демонічних сил (відтворений із допомогою відповідних постатей), який і формує специфічний обшир, окреслюваний категоріями моторошного, чудесного, містичного. Між цими двома світами простягається символічна межа. Інакше кажучи, людину, за Гоголем, дозволено змалювати як створіння, єство якого має дві супротивні складові.
Мало не кожна рання повість Гоголя ґрунтується на правдомовних фольклорних фабулах, а їхнім магістральним мотивом є спіткання людини з позаземними істотами. Саме в цей момент відбувається зіткнення двох світів. Але втручання одного світу в інший усякий раз набуває несхожих абрисів. Здебільшого тут подибуються два сюжети: перший розгортається в рядовому житейському ключі, а в другому описується зустріч людини з потойбічним персонажем, який стає її помічником. Представники обох світів не раз вступають між собою в антагоністичні стосунки, започатковуючи жорстку антитезу, яка тримає читача в напруженні. Одначе протиборство між ними навряд чи остаточно завершується. Коли у фіналі «Вія» друзі Хоми Брута повідають, що в Києві всі баби, котрі сидять на базарі, є відьмами, то це може означати лиш одне: нечиста сила так ніколи й не відпускає людину.
Читайте також: Мій Чужий
Либонь, наше щонайбільше зацікавлення полягає в тому, що гоголівські персонажі хоча й можуть проявлятися цілком однозначно, проте деякі з них роблять це через вельми непрості характеристики, позаяк вони наділені ознаками належності до того ж таки позаземного світу. Те саме можна сказати й про демонічних персонажів: деякі з них мають суто надприродні, а інші саме людські властивості. З огляду на це постаті з подвійними характерами всякчас перебувають між потойбіччям і дійсністю. Як наслідок — вирізняються непохитною суперечністю. Часто-густо в тому й полягає вся інтрига оповіді.
На додачу такі постаті подаються як істоти з нечіткою ідентифікацією. Тому їх не відразу вдається розпізнати. Їхня внутрішня межа між полярними характеристиками не перетікає одна в одну, а увиразнює контроверзу. Зрештою, це радше додає колориту розповіді, бо цілісно-однозначні персонажі були б не такими експресивними.
Ще одна деталь. Для демонстрації думки, що навіть сьогосвіття не є таким уже й простим, Гоголь вводить силу-силенну життєвих персонажів, які постають у вигляді Іншого: циган, жид, лях, турок, москаль, німець і подібні. За ними зазвичай закріпляються й розхожі характеристики: купець, злодій, шинкар тощо. Всі ці образи Чужого показують себе по-різному. Приміром, у повісті «Сорочинський ярмарок» цигани з’являються з напівтемряви при світлі каганця, чим нагадують якісь демонічні подоби. Москаль часом теж стає в один ряд із дідьком і навіть здатен поцупити що-небудь, адже завше зображується голодним і страшенно лайливим. У наступному сюжеті може йтися про його неймовірну неохайність. Тобто в побутовому сенсі москаль наділений типовими характеристиками чужинця. З одного боку, чужий ніби приймається, а з другого — до нього завжди ставляться насторожено.
Так само й демонічна постать нерідко набуває подвійної подоби. Є такі з них, котрі не мають імені, а тому заміняються знеособленими предикатами. Зокрема, «воно» жахає, заманює, водить. Деколи найменування містичних персонажів запозичуються з інших мов, оскільки так вони є менш небезпечними, аніж коли виступають під істинними іменами, як-от Басаврюк із «Вечора напередодні Івана Купала». Гоголь почасти не звертає уваги на те, що відьма, за народними віруваннями, характеризується як дводушне створіння. Як пояснює дослідниця його ранньої міфопоетики Людмила Софронова, письменник переважно зосереджується на коливанні між людським і демонічним. Так, русалка з «Майської ночі» має радше роздвоєний, а не подвійний образ. Через це вона іноді вчиняє як демон, а часом як людина.
Чиатйте також: Філософський бестіарій
Врешті-решт, у Гоголя проглядає ще одна опозиція — внутрішнє/зовнішнє. Вона є тією ознакою людини, коли її зовнішня, або тілесна, подоба пригнічує внутрішню. Тому на передньому плані завжди помітні зовнішні характеристики. Обличчя почасти зображуються просто як маски. Вони ніби «затирають» зовнішність. Морди, пики, рила, писки — це вже питомі атрибути демонічних істот. Тому такі постаті найчастіше запам’ятовуються саме дивовижними прикметами. Вряди-годи для Гоголя цього абсолютно достатньо. Він не прагне описати повністю фізичний бік людського. І такий образ часто-густо є гротескним, бо додає дещо екстраординарне.
І насамкінець. Складається враження, що мало не всі гоголівські герої скидаються на якихось ляльок. А що це, як не двійник, що має дивну поведінку, незвичну мову, особливу жестикуляцію та перекошену поставу маріонетки?