2 грудня, 2017

Філософський бестіарій

Мало не від часів свого зародження філософія всякчас зосереджувалася на людині. Однак для її розуміння не останню роль відігравала тварина, котра становить своєрідну контр-модель людини. Іншими словами, є її двійником. Аристотель, хоч і називає тварин карликовими істотами, проте зазначає, що їх можна описувати за аналогію з людиною. Тож вивчати тварин означає не просто щось дізнатися про людину, а заразом і перевершувати її тварне буття.

Варто сказати, що визнання за тваринами суб’єктності відбулося давно. Щоправда, це не закріплювало за ними якихось виразних прав. Приміром, у Середньовіччі тривали судові процеси над тваринами, яких сприймали за юридичних осіб. Але таке визнання відбувалося радше тому, що християнські мислителі, як-от Філон Александрійський, пов’язували тварин із гріхом.

Втім, перші аналогії між звіром і людиною мали стосунок передовсім до свійських тварин. Платон у «Державі» наводить приклад сторожових псів, покликаних оберігати суспільство. Згодом кініки підняли собаку на п’єдестал: наслідуючи його природний спосіб існування, вони зовсім не боялись асоціації зі здичавінням. Іншим прикладом є кінь, якого зображували як істоту вразливу та збудливу. У Платоновому «Федрі» є історія про двох коней, якими керує божественний розум. Вони зображають частини людської душі: керовану вольову та непокладливу пристрасну. Ту ж подвійність спостерігаємо також і у випадку з ослом. Геракліт стверджував: віслюк надає перевагу сіну перед золотом, якого не здатен розпізнати. Та персонаж Луцій із «Золотого віслюка» Апулея, повернувшись в людську подобу, шкодує про втрату довгих вух як засобів доброго слуху. На початку християнської доби осел був символом смирення і миру. Потім ця істота вже позначала глупоту. Пригадаймо, розгублений Буриданів осел так і залишився вмирати з голоду, будучи нездатним обрати якусь із двох куп сіна.

Не менш несподіваним є образ свині. Віддавна між нею та брудом проводили прямі паралелі. Той таки Геракліт наголошував: свиня любить валятися в багнюці. В другій книзі «Держави» Платона «місто свиней» є осередком індивідів з пожадливими потребами, які ще не досягли людської природи. Й хоча Авґустин Блаженний уважав, що Ісус дозволив бісам увійти в стадо свиней, оскільки вони мають неприємну подобу, святий Бонавентура сприймає їх уже за досконалих створінь. Слідом за ним і схоласти розглядали їх як істот, які мають розвинене чуття життя. На додачу, Альберт Великий наполягав на неабиякій емоційності свині.

Читайте також: Перед подобою Іншого

Цікаві паралелі проводилися й з царством неприручених звірів. Взяти хоча б рибу. Після Авґустина вважалося, що вона є символічним виразом Христа, оскільки грецьке слово «іхтіс» (Ίχθύς — риба) є монограмою імені Ісуса Христа, що складається з початкових літер цього слова: Ісус Христос Божий Син Спаситель. Так само Тертуліан уявляв Христа світовим інтегратором — у вигляді великої риби, що вийшла з води в оточенні маленьких рибок.

Чимало мислителів завжди сходилися в думці щодо людиноподібності мавп. Хоча нерідко брався до уваги саме карикатурний бік цієї аналогії, бо наявність рук і ніг іще нікого не робить справжньою людиною. Геракліт говорив: найпрекрасніша з мавп — потворна. Як це не смішно, але Аристотель указує, що мавпа немає важливого тілесного атрибуту людини — сідниць. А от середньовічна символіка відверто проводить паралелі між мавпами та людьми, котрі несповна розуму.

На цьому тлі контрастують образи агресивних створінь. Загрозливу для сторонніх, але турботливу до своїх малят ведмедицю в якості емблеми виховання обирає Еразм Ротердамський. Та серед сильних істот виняткове місце посідає лев, але, знов таки, амбівалентне. Якщо у Платона він — хоробре серце, то в християнстві, навпаки, представляє злу гординю. Про левову силу, що нагнітає страх, і хитрість лисиці найкраще написав Мак’явеллі, характеризуючи досконалого правителя. Проте людський страх тривалий час був пов’язаний із переслідуванням вовками. Разом із тим, існує середньовічне уявлення про вовчицю як повію. Авґустин нагадує латинське слово «lupa» (вовчиця), що є коренем у назві будинку розпусти «lupanar». А от Гобсові належить відомий вираз: «Людина людині вовк». Але як бути з тим, що вовки не їдять один одного? Вірогідно, Гобс хоче сказати, що люди між собою часто поводяться як вовки з людьми.

У давнину восьминіг був символом обережності та спритності, ба навіть душевної сили. Вже пізніше він нагадує істоту хтиву й страшну. Святий Василій говорить про нього як про лестивця. Лише в психоаналізі щупальця восьминога інтерпретуються як маленькі пеніси, що компенсують відсутність чоловічого органу та повертають до уявлень про страх перед кастрацією. Подібна трансформація простежується й у випадку зі змією. В античності вона відігравала важливу роль в культі жертвоприношення, була охоронцем храму, пильнувала дитячий сон. Вже у Платоновому «Тімеї» змії є найближчими до землі повзучими істотами. Вони підступні й зрадливі, каже слідом Аристотель. В Старому Заповіті спостерігається ототожнення між змієм і дияволом. Відтоді на змія накладено прокляття. Мабуть лише Ніцше схвально описує цю розуму тварину, компаньйона Заратустри.

Читайте також: Сила і слабкість мас

Ми дещо згадували про роль тварин у соціальному житті. Та комахи неодноразово ставали для філософів ідеалом суспільного впорядкування. Аристотель називає мурах найспритнішими з усіх комах. А бджіл віддавна сприймали за досконалих трудівників. На думку Ориґена, вони імітують розумних істот. А для Фур’є стають взірцем праці та ідеї соціальної гармонії. Мандевіль у «Байці про бджіл» подає модель цивілізованої республіки, а Маркс у «Капіталі» розрізняє активність бджоли та людську працю, бо перша здатна присоромити бодай і найкращого архітектора.

Звичайно, крилаті істоти є окремою категорію. Людина, за Платоном, є богом який втратив крила. Бо тільки найменш підлі душі перевтілюється у птахів. Для Августина горлиця разом із голубкою є невинними птахами, образами людей з високою духовністю. Сова як птах Мінерви був символом мудрості: вона починає свій політ уночі, уподібнюючись ясному розумові, який здатен упоратися з непросвітними таємницями. Так і метелики завше пов’язувалися з легкістю та красою. Вони ставали символами прогресивного руху історії. Ця думка зустрічається, починаючи з Геґеля, а потім і в соціалістів ХІХ століття.

До особливого розряду варто зарахувати істот-гібридів. Єдиноріг є прикладом містка між реальністю та вимислом. Аристотель у своїх біологічних творах пише про орикса або сарнобика — уявну тварину. На християнському заході ця істота символізувала Христа. Куди страшнішими були чудовиська, наприклад, морський монстр Левіафан. Невідомо це кит чи морська змія, або чотириноге створіння з рогами та кривим кабанячим рилом, що втілює зловредні сили. Гобс називає Левіафана смертним Богом. Він уявляє його гігантом, який об’єднує індивідів, тримаючи в лівій руці єпископський жезл, а у правій меч. Символізуючи спочатку державу та її всемогутність, Левіафан зрештою перетворюється на символ тоталітаризму. В Гобса є ще один схожий символ — бегемот — образ могутнього зла.

Дещо несподіваним є образ Фенікса. Ця істота при наближенні смерті готує собі могилу й зачиняється в ній. З її мертвого тіла народжується черв’яки, які згодом піднімаються в повітря до сонця, даючи змогу Феніксу відродитися. Недарма у Тертуліана він, уже вкотре це помічаємо, є символом Христа, доказом тілесного воскресіння.

Однак найбільш популярними гібридами є, напевно, кентаври. Існує чимало їхніх різновидів: онокентаври, тобто люди-віслюки або іхтіокентаври, або люди-риби, про яких згадує Платон. Кентаври споживають сире м’ясо, а тому теж нагадують монстрів. За Геґелем, у кентавра переважає чуттєва сторона. Сфінкс є також «кентавричною» істотою з жіночою головою, грудьми та лев’ячим тілом. Геґель описує його як дух людини, яка хоче вийти з грубої тваринності. Надто близькими до цієї істоти є сирени, німфи, або гарпії. Пожирательки та звабниці, вони набувають подоби загрозливих жінок із зміїними хвостами, або риб із орлиними лапами. В психоаналітичних теоріях вони тлумачиться як жіночі постаті, створені тваринним інстинктом жертви. Хвіст сирени є, знову ж таки, нічим іншим як позначенням жіночого комплексу кастрації, а Сцилла з Харибдою — натяком на сексуальний акт.

Отже, перелік подібностей між людиною і твариною не має кінця. Французька дослідниця Армель Ле Бра-Шопар присвятила цій темі ціле дослідження. Тож не лише в символічному вимірі, але й у філософському чи науковому розмислі, людина наближає тварину до себе і бачить у ній свого Іншого. Хтозна, може в цьому порівнянні з реальними тваринами та монстрами, вона поривається конче позбутися страху перед ним?